Нещодавно нас запросили на прекрасне літературно-мистецьке свято голова Ічнянського літературного об’єднання «Криниця», знаний письменник Станіслав Маринчик та його обдаровані колеги.
Звісно, із задоволенням сюди приїхали. Із Києва завітали й земляки – поет, Шевченківський лауреат Леонід Горлач і його творчий побратим Станіслав Шевченко.
Я представив обласну газету «Чернігівщина», урочисто вручив Леоніду Никифоровичу Міжнародну літературну премію «Світ Пограниччя». А ще ми прийняли славетного поета Горлача до нашої Міжнародної літературно-мистецької Академії України.
«Наш Льонічка!»
Січеться сніг. Горить вогонь
у переметеній долині.
Як затишно зробилось нині
при пелюстках твоїх долонь!
Вони цвітуть, немов весна,
що вже пробитися воліє
отим вогнем, який жаріє
в долині здоленій без дна.
Ці такі наче прості, але надзвичайно проникливі, ніжні рядки створив знаменитий земляк, поет Божою милістю Леонід Горлач. «Наш Льонічка» – як із любов’ю говорять про нього ічнянці.
Бажаючих привітати Леоніда Никифоровича на рідній землі було дуже багато. Втім, він поводився напрочуд скромно. Сидів собі тихенько, слухав. А коли заспівали задушевні пісні про рідне Придесення, змахнув сльозу… Говорив неголосно, та зал буквально затамував подих.
Тож я, користуючись нагодою, поспілкувався з Поетом.
– Я – щасливий, адже маю багатьох друзів-письменників, – сказав Леонід Горлач. – Таких, як незабутній Борис Олійник. Ми з ним стільки років йшли однією прямою стежкою, не звертаючи на манівці. Ні вправо, ні вліво. З деякими своїми приятелями вчився разом, от із Михайлом Кушніренком колись до дівчат ходили… І зараз всі – такі мені рідні! На жаль, декого вже немає на світі. Це – дуже печально, але таке життя. Однак пам’ятаю всіх, тому щасливий.
Скільки б не мав мільярдів олігарх, гроші самі по собі не принесуть йому жаданої радості, гармонії в душі. Все, що він може, це передати ті гроші своєму синові. А ми, письменники, передаємо людям Слово. Кошти можна розтринькати, а Слово – вічне. Бо хіба не зі Слова почався світ?! Тож якщо поет створив бодай одну талановиту книжку, привітаємо його. А якщо дві – це вже подвійний успіх, можна спокійно помирати… Жартую, звісно. Але я ніколи не шкодував, що став письменником. Взагалі, у моєму віці час думати не про нагороди, а про вічність. Звання, премії – це все скороминуще. Завтра буде інший лауреат – і вже говоритимуть та писатимуть про нього… Тому до усіляких лаврів треба ставитися спокійно. Добре, якщо вони є. Та головне – творчість! Якщо відчуваєш, що тобі є що сказати людям, пиши.
Ніколи не почувався радянською людиною: знав, що насамперед я – українець! Навіть в армії два роки розмовляв майже виключно рідною мовою – спочатку в Карелії, потім у Петродворці і в Чернігові…
Хочеться запитати самого себе: а що сталося в Україні з набуттям статусу незалежної держави? Практично нічого позитивного. Так, про нас заговорив увесь світ як про європейську країну. Але з іншого боку, якщо за радянських часів у першому-ліпшому кіоску у вічі впадало багато саме українських видань, то зараз зрідка з’явиться якась газета рідною, державною мовою. А то ж усе заполонила бульварщина, ні про що, де оспівуються якісь «зірки» та бандити…
Я три десятиліття пишу свої віршовані історичні романи, починаючи від Аскольда і Діра, Ярослава Мудрого й звертаючи на козацькі часи. Дуже багато білих плям у нашій національній пам’яті. Це страшно! А безбатченки звідки беруться? Через те, що вони не знають свого коріння. І нам уже давно треба розробити державну концепцію саме історичного бачення ролі України, її становлення, осібності її як культури, як справжнього етносу… Бо ми, українці, – абсолютно неповторний народ. З усіх боків затиснутий іншими, та все одно він живе! Коли говорять: «Украинского языка никогда не было» – Господи, а звідки ж узялися понад двісті тисяч українських народних пісень, де кожне слово – джерельне? А нам доводять, що у нас ніколи не було мови. Це – брехня! Ліниві неуки, які так говорять, потім, коли напиваються, самі ж співають українські пісні. Я поставив перед собою завдання: через епічну поезію створити обличчя нашого українського народу. Що і роблю.
Дай, Боже, Вам наснаги, дорогий Леоніде Никифоровичу!
Народний поет із Грабова
Цього дня презентував свою нову ошатну збірку віршів «Мандрівка до веселого слова» гуморист Олександр Гаврись, якого на рідній Ічнянщині вже справедливо називають народним поетом. Власне, його перша книжка «І таке буває» буквально розлетілася між людей. Ще б пак! Олександр Федосійович пише дуже дотепно, тож його тепер нерідко порівнюють із Павлом Глазовим, знаменитим українським гумористом і сатириком. І за моїм переконанням, наш Гаврись аніскільки не поступається талантом кумиру мільйонів.
До того ж, Олександр Федосійович – ще й обдарований музикант, і співак, яких пошукати! А вже щодо його дивовижного гумору, то, мабуть, і риба в Удаї сміється, коли він там із друзями на березі юшку варить!
І з якого дива дехто називає Грабів глухим село? Це – мальовниче село над Удаєм, із таким чарівним колоритом! Навіть Нечуй-Левицький має тричі пожаліти, що не написав про нього щось на кшталт «Кайдашевої сім’ї». Ну та нічого, – дід Саша (себто дядько Сашко, він же – Олександр Федосійович) попрацює в українській літературі і за себе, й за того хлопця. Адже в його літературних схованках ще тих гуморесок – ого-го! Тож нехай пишеться і здоровиться!
А ми публікуємо одну з поетичних гуморесок Олександра Гаврися.
Кохання по-нашому
Захотіла Вірка заміж,
Зубами скрегоче,
Чоловіка якнайшвидше
Вона мати хоче.
Щоб красивий був та чемний,
Багатий, до речі,
На бороді була ямка,
Ще й широкоплечий.
Щоб у хаті не сидів
Та не тер одвірки,
Тютюну щоб не курив
І не пив горілки.
Та де ж взяти їй такого?
В нас – одні п’яниці…
Довелося виписувать
Хлопця з-за границі.
До Японії летіли
Листи за листами:
«Ви пришліть нам жениха –
Хлопця Хатаяму».
Батько з матір’ю відтоді
Не лягають спати –
За ворота все виходять
Зятя зустрічати.
Вранці-рано, ще не встигло
Показатись сонце,
На подвір’ї зустрічали
Робота-японця.
Інший хтось після дороги б
Ліг відпочивати.
Цей, зайшовши до господи,
Взявся працювати!
У дворі попідмітав
І поцюкав дрова.
Та метнувся до хліва,
Подоїв корову.
День увесь у них в господі
Кипіла робота,
А під вечір лагодив
Робот ще й ворота.
А коли вже потемніло
Та зайшли до хати,
Вірка хлопця потягла
До ліжка лягати…
Коли вранці дівка встала
І прийшла до тями,
Купка дротиків лежала
Замість Хатаями.
І його уже до хвіртки
Не вернути знову…
Враз, не витримавши Вірки,
Згорів від любові!
Лист в Японію послали:
«Наше вам вітання!
Робітник він – дуже гарний,
Слабкий для кохання».
Смішно, правда? І таких поетичних скарбів у Олександра Федосійовича – дві збірки! Тож читайте, насолоджуйтеся та пишайтеся чудовим земляком!
Сергій Дзюба
PS. Наше видання обіцяє своїм читачам періодичне розміщення на наших сторінках чудових гуморесок поета Олександра Гаврися.
