Ось і завершується перший місяць вже нового 2016-го: таке дивне життя, але воно наше, українське.
Помічаєте, як зарані стали останнім часом вітати з Новим роком? А ще — як стрімко відлітають, немов журавлі у вирій, останні тижні і дні кожного року старого?
Щодо вітань: узагалі з Новим роком слід вітати 1 січня, з настанням цього року і, власне, Новорічним святом, навіть за календарем. Але вітання йдуть уже в передостанній тиждень року, лавина їх — в останній і вже цілий ураган — 31 грудня. При цьому вітають з «наступаючим». І вже чомусь 1 – 2 січня майже перестають вітати.
Пояснення, мабуть, у тому, що психологічно людям більш приємне «очікування», аніж «настання». Тому й Новоріччя є найтеплішим святом календаря: адже ми постійно живемо очікуваннями кращого. А що дні очікування летять так стрімко — що ж вдієш.
Ще одна тенденція останніх літ: на фініші року якось усе менше хочеться його згадувати. Але доводиться. Це в Італії є такий цікавий звичай: передноворічного вечора викидати з оселі прямо на вулицю старі, непотрібні речі. Однак у наших реаліях з нашого буття чимало чого так просто не викинеш, воно переходить, перелазить у подальше.
Тож згадаймо, проаналізуймо: можливо, дечого й поменшає в цьому році, а дечого нехай більшає. Отже, про рік, який щойно минув.
Війна
Це був перший ПОВНИЙ рік війни на нашій українській землі, війни на Сході України, на Донбасі. Війни нашої держави за її територіальну цілісність, суверенітет, проти сепаратистів і їх союзника — Росії.
Не вдаючись у детальний аналіз цієї колосальної і трагічної теми —війни на 25-ому році Незалежності, не можна оминути бодай одного, але головного питання: чому ідуть бої під час нібито «перемир’я»? Чому гинуть люди, і ллється кров?
У найбільш кровопролитних війнах, коли супротивники вже втомлюються вбивати одне одного, вони укладають перемир’я. Це ще не мир, не кінець війни, але перший крок до цього. Так от, завжди першим пунктом такого перемир’я є негайне ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ, бойових дій.
Це зафіксовано і в Мінських угодах, про які так багато говорять і виконання яких вимагають начебто ж УСІ. Що ж, нагадаймо. 5 вересня 2014 року в Мінську на переговорах за участю ОБСЄ (Організації з безпеки і співробітництва в Європі), України, Росії і навіть представників самопроголошених так званих Донецької і Луганської «народних республік» і було підписано ці Мінські угоди. Перший же пункт їх гласить: «1.Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї».
11 – 12 лютого минулого року в Мінську відбулися переговори глав України, Росії, Франції і Німеччини. Вони підписали «Комплекс заходів з виконання Мінських угод». Ним було повністю підтверджено чинність і необхідність виконання Мінських угод від 5 вересня.
Що ще треба для негайного припинення бойових дій? Але вони не припинялися ні на день усі ці 10 місяців. І кожного дня гинули наші громадяни України, переважно військові — від обстрілів з боку сепаратистів і росіян (втрати заколотників-сепаратистів і російських військових — то їхні проблеми). Чому щодня ці десятки обстрілів з того боку фронту? На них наші військові мусять лише відповідати, особливо коли йде пряма атака на їхні позиції. Майже щодня нам повідомляють про загибель наших військових, бодай одного, а якщо в якийсь день не загинув ніхто, наступного — дві-три людини. Це виходить, двісті – триста наших загиблих військових та ще в кілька разів більше поранених — за 10 місяців «миру». Як таке може бути в час ПЕРЕМИР’Я?! Це ключове запитання адресуємо Росії, ситій Європі й байдужому світу.
А з внутрішніми питаннями і проблемами цієї дивної війни, яких теж немало, сподіваймося, розберемося самі.
Майдан
Це був ще один втрачений рік для перемоги Майдану, перемоги не лише в сенсі повалення одіозного режиму і переміни влади, а утвердження ідеалів Майдану. Не утверджено. Починаючи від першого — покарання винних у злочинах проти учасників Революції Гідності, насамперед убивства людей на Майдані столиці та й по інших регіонах, адже Майданом тоді стала вся Україна. Вищі правоохоронні органи держави так толком і не прозвітували парламенту про хоч якісь результати розслідування, покарання злочинців. Обіцяють за два – три місяці, тобто якраз до другої річниці завершення Майдану і загибелі людей. При тому, що основні винуватці злочинів давно втекли з країни.
Корупція
До теми незавершеного Майдану примикає тема корупції. Взагалі це вічна тема. Бо що таке корупція, що криється за цим модним іноземним словом? Проста річ — зловживання владою, використання влади для особистих цілей. Очевидно, це в людській природі. І тут мало що дає утворення нових, на додачу до існуючих, структур, на кшталт антикорупційних бюро і прокурорів. Так само, як перейменування міліції в поліцію, що більше схоже на імітацію нашої «європейськості» чи «американськості». Єдине — можна лише хоч якось прагнути до дотримання елементарних норм порядку, закону, врешті моралі. А це — тривалий шлях поліпшення ментальності (яку не варто називати чимось вічним і незмінним), зміни системи поглядів, суспільних традицій.
Це вже питання становлення громадянського суспільства. Що необхідно не лише в сенсі зменшення корупції, а й демократизації життя, обрання нормальної влади і контролю громадян за цією призначеною ними владою.
Партії
Свіжа новина: в Україні проголошено створення чергової політичної партії — «Єдиного союзу патріотів України». Створюють її начебто учасники АТО, волонтери. Очолить партію заступник голови «Правого сектора». Як це все сумно, адже в нас уже існує сама ця партія «Правий сектор». У нас недавно з’явилася партія УКРОП — Українське об’єднання патріотів, теж з учасників АТО, волонтерів та інших патріотів. 27 липня ц.р. зареєстрована нова партія — «Волонтерська партія України». 17 вересня — партія «Воїни АТО». Того ж дня зареєстрована партія «Патріоти України» — найновіша в цьому гігантському реєстрі українських партій, її номер 297. Невже цього мало, і новостворювана партія отримає вже номер 298, а там на підході й 300!
Усе це — не що інше, як партійний цирк України. Не краще і серед так званих громадських організацій. Це профанація становлення громадянського суспільства, й так далі тривати не може.
Гривня і тарифи
Знаєте, чому ми живемо в ненормальному суспільстві? Бо люди вже починають нормально ставитися до ненормальних речей. Невже це нормально, коли національна валюта — гривня — за якісь місяці обвалюється втричі! Це сталося ще позаторік, але валюту так і не вдалося стабілізувати і за весь минулий вже рік. І це ще жодного разу не вдавалося щодо національної валюти, якій цього року виповнюється рівно 20 років. Шляху назад, від девальвації, ми ще не бачили ні 1998 року, коли гривня впала з 2-х до 5-ти за долар, ні за кілька років, коли впала до 8-ми, ні в період останнього вже небаченого падіння — з 8-ми до 24-х.
І найсумніше: жодного пояснення від влади, нехай і пересипаного брехнею.
Риторичне запитання: чи нормальне для нормальної країни таке зростання тарифів? Це коли ціна на газ для населення в зимовий час підвищується в 3,6 разу, в зимовий — у більш як 7 разів. А в середньому — у 5 разів! Тобто це 500 відсотків до попередньої ціни, або пряме зростання на 400 відсотків. І знову — жодного путнього пояснення від влади. Плюс щоденне подорожчання всього підряд.
Декомунізація
При такому наступі на життєвий рівень людей важко здійснювати декомунізацію, адже саме серед найбідніших верств бідність підживлює ностальгію за старими часами. Ще й бідкання, що, мовляв, нікуди дівати гроші, як на декомунізацію, перейменування, хоч насправді це мізерні гроші порівняно з тим, що розкрадається.
Тому якось опиняються в затінку деякі дійсно революційні кроки держави з очищення суспільства від тоталітаризму. Йдеться про ухвалені у квітні парламентом закони про декомунізацію: перейменування населених пунктів і топоніміки, вшанування борців за незалежність і демократію, відкриття засекречених раніше архівів. От би ще владі, її засобам масової інформації активніше роз’яснювати тему декомунізації. Тут би долучитися й недержавним ЗМІ, які все ще мляво говорять на цю тему. Сподіваймося, до цього долучиться і реформована місцева преса, а ухвалений недавно закон про її роздержавлення — таки ж ще один із рішучих кроків на шляху демократії.
* * *
Листи календаря вже перегортують події нинішнього року. І знову ми усі чекатимемо Новоріччя. Чекатимемо його, бо це — надія на все добре. А надія в людини — вічна.
Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів
