Ще за часів Радянського Союзу вони у великому місті займали керівні посади. У родині був один син. Він закінчив школу з медаллю та інститут, став викладачем у тому ж виші, де й батьки. Успіх, достаток, злагода в домі... Скільки студенток намагалось завоювати увагу симпатичного й неодруженого кандидата наук! Але жодній довгоногій красуні так і не вдалося достукатись до серця Владлена Івановича, бо була в нього... Настя на шиї.
Підморгнула…
...Ангеліна Романівна тоді викладала в будівельному інституті, завідувала кафедрою і мала докторське звання. Іван Степанович, старший за дружину на дванадцять років, був там деканом і професором.
А колись Ангелінка — студенточка 4 курсу — повела бровою-шнурочком, усміхнулась приязно і звабливо до хоч і немолодого, це як на чий погляд, Івана Степановича і стала аспіранткою та дружиною доцента. Подружки тільки очима закліпали від несподіванки: «І чому ж не я? — подумала кожна. — Пролетіло мимо щастя…»
Отож для людського ока сім’я їхня була зразковою, інтелігентною та щасливою. Усе було б добре, якби не давня мрія берегині родинного вогнища: доні треба передати весь материнський досвід, а мо’, і справу. Але Бог усе не хотів доню дати. І лікувалась — здорова, і до ворожок (потайки) їздила, та вони наче змовились — в один голос доводили, що з її чоловіком омріяне не здійсниться. Так лягали карти! Навіть лікарю, відомому світилу тогочасної медицини, зважилась сказати почуте, на що отримала відповідь: через вікові зміни, що й підтвердили аналізи, її чоловікові це вже не під силу.
Але фанатична мрія Ангеліни Романівни так заполонила її душу, що й не сказати. Іван Степанович, бачачи важку зажуру в серці коханої дружини, зважився на таке, що, мабуть, ніхто з чоловіків і не утнув би:
— Ну, якщо вже без цього тобі й жити не хочеться, то заводь собі доню. Я не проти і не ревнуватиму. Нехай усі думають, що моя. Мабуть, так уже нам судилося. Любитиму її, як свою…
Неждане…
І ось щаслива матуся з татусем привезли додому свою доню. Лікарі спочатку якось і проґавили в маляті ознаки ДЦП, бо ж розвиватися вони почали разом із дитям. Тож як сіла тоді вдома Ангеліна Романівна доглядати доню сама, без няньок, так уже на роботу й не вийшла. Дитина потребувала особливого догляду — довго не ходила і не говорила. Лікарі, медичні огляди, вражаючі висновки… Тепер усю душу і здоров’я, що лишилось, поклала мати на свою недоношену кровиночку. Працював сам батько, роки збігали за водою, а син тоді тільки вступив до аспірантури. Але в Бога ніхто не вічний: два інсульти — і не стало їхнього годувальника.
Усьому навчала доню мати сама, багато їй читала, бували й педагоги в них. Дівчинка росла, ось уже їй і дванадцять минуло. Але на додаток до ДЦП почала розвиватися в неї якась психічна хвороба: вона дедалі більше ставала агресивною — усе трощила і рвала, почала боятися чужих людей, а коли бачила дітей, то верещала. Тому майже весь час мати з донькою сиділи в квартирі. Таку дитину треба було двічі на рік лікувати в спеціалізованому диспансері.
Бідолашна мати всюди воліла бути поруч зі своєю нещасною дитиною. Тепер у сивій і такій змореній старій жінці зі згаслими очима важко було впізнати колишню розкішну й завжди елегантну красуню Ангеліну Романівну. Зрештою і в неї самої лікарі виявили не лише повне виснаження нервової системи, а й ознаки психічного розладу. Так вони з донькою, як колись цього й хотіла мати, опинилися в лікарні, бо і серце давало про себе знати. Та мати на те не зважала.
Коли повернулись, дала мати синові наказ: не лишати сестру саму, не відправляти нікуди, а берегти, бо вона — єдина його рідна кров. Ніби знала все наперед, що казала, бо за півроку пішла за межу — інфаркт.
Тепер весь тягар життя із сестрою ліг на плечі брата. На той час Владлен Іванович був уже успішним викладачем вишу. І поніс він свій хрест, що дістався йому у спадок…
Лілея
Ось Настусі вже й вісімнадцять. Вона стала вродливою ставною юнкою, і зовні не було помітно, що в неї ДЦП — незначне порушення мови й не зовсім чітка хода (припадає на праву ногу). Але ж яка красуня! Східної вроди: чорні очі, як мигдаль, чорні брови і довге волосся, а обличчя — матово-біле, немов лілея. Ну, японочка тобі й край! А чого? Хтозна…
На сестрине прохання повіз брат її в санаторій. Настуня цвіла! Закохався там у неї один заможний чоловік, старший на двадцять років. Брат не посмів відкрити правду, адже Настуня вже підлікувалась. Та й не став перечити коханню, що вперше спалахнуло в її серці. «А мо’, заміжжя піде їй на користь? — подумав. — Якби!» Він так зрадів! І його душі спаде нарешті камінь. Він би все віддав, аби сестра була щасливою! І сам на радощах мало не одружився, та злякався, згадавши материн наказ: сестру нікому й нікуди не віддавати. Знову брат жив у тривозі…
Життєва ноша
Але через рік привіз Настю назад колишній зять. Не витримало кохання випробувань: хвороба її клята прокинулась, бо трапився в Насті викидень. Довелося знову їхати в той самий лікувальний заклад, що й завжди. Консиліум лікарів. який вдалося аж тепер зібрати вже Владлену Івановичу, дійшов висновку: спадкова хвороба по батьковій родовій лінії. І аж тепер, майже через 20 років, Владлен зрозумів, що сестра в нього лише по матері, а її батьком був також викладач їхнього інституту, який приїхав до них звідкись із-за Уралу і мав зовсім не «російське» прізвище. Згадав і те, як завершив той свій вік років із десять тому — стрибнув із вікна п’ятого поверху. Причину з’ясувати не вдалось. Подейкували, що душевнохворим виявився, або якийсь нервовий зрив чи що…
…Приходив подивитись на доньку — єдина ж дитина його! Випхала у плечі Ангеліна. Він і сам побачив усе і зрозумів її стан. Заболіло серце в батька. Дружина пішла від нього, коли жив ще в Росії, бо не хотів дітей. Але ж хіба він не хотів?!
«Не можна, синку, тобі заводити дітей, — застерігала його мати, — будуть у спадок передаватись психічні хвороби, як колись було з твоїм батьком», — заплакала.
Свого часу вийшла заміж українка за японця, із яким навчалася разом в інституті. І, як з’ясувалося, чоловік виявився носієм психічного захворювання — наслідок вибуху ядерної бомби. Це передалося й синові, але хто ж тоді знав…
Ангеліна зваблювала, а він і повівся, бо задивлявся на її вроду з часу приїзду, а тут вона сама пропонує… Тож і надумав випробувати долю — мо’, і не справдиться пророцтво…
«Не проси у Бога того, що тобі не дано, бо віддаси останнє і рада не будеш», — сказала колись Ангеліні Романівні ясновидиця, яка приїжджала до їхнього міста. Не захотіла слухати…
Через півроку Настя знову була вдома. Несподівано в неї відкрився талант до малювання. Спочатку — ілюстрації до казок, а далі — сцени з прочитаних книг. Так читання і малювання стали її життям.
А сенсом життя Владлена була сестра, його рідна кров, адже в них більше ніякого роду не було на цілому світі!
Мріяли брат із сестрою про її виставку. А мрії, зазвичай, мають гарну звичку — збуватися…
Ольга ШОВКУНОВА, Варвинський район
