З невигаданого… А на розі я його несподівано й зустріла. Ще зо два роки тому це був приємний, інтелігентний чоловік з охайною, гарною бородою, богемний та елегантний. Він вважався кращим саксофоністом у місті, грав у джазовому оркестрі, у складі якого побував на різноманітних фестивалях у Чехії, Австрії та Латвії.
Його дружина – це сувора з вигляду пані, з високою багатоповерховою зачіскою, котра обіймала солідну посаду, бо керувала якимись фінансовими працівниками… Завжди й повсюди вона з’являлася з невеликим шкіряним портфелем, вдягалась виключно у секонд-хенді (це була таємниця, про яку я колись довідалася випадково і одразу обіцяла забути). І замість «Добридень!» вона неодмінно говорила «Доброго Вам здоров’я!». Я чула, що вона померла на початку року.
… Він плакав (сльози котилися обличчям, губилися десь у неохайній його бороді) і казав мені, що оркестру – край, вони вже давно не збираються і нічого не грають (кому сьогодні потрібна їхня музика?!). У школу мистецтв влаштуватися не вдалося, оскільки там уже «все забито». Зараз він збирає порожні пляшки і його точить небачений сплін.
– Вона ніколи не розуміла мене, ні-ко-ли. Вона була така суха, її голова і серце були нашпиговані цифрами. У нашій квартирі цифри визирали скрізь: з яєчні, з шухляд, із кишень та навіть – із сімейного ложа. Для музики там не залишалося місця. І ось що я думаю: вона померла, а я – такий нещасний! Вона померла, й музика полишила мене. Я не можу більше грати: ну, що за джаз у дірявих черевиках...
Я слухала його і міркувала про те, як усі ми зараз стомилися жити, стомилися любити. Дві половинки людства, дві половинки світу, інь і янь, увесь час намагаються об’єднатися, злитися, відтворити те, чому ніколи не судилося відбутися в реальності. І як би добре вони не розуміли одне одного (а це – завжди ілюзія), вони все одно не розуміють… І міркують по-різному, і прагнуть іншого, і в кріслі вмощуються також неоднаково, і смерть близьких переживають кожен по-своєму. Напевне, це – найскладніша штука в світі – зрозуміти іншого.
Мене охопив смуток… Я побажала йому не горювати так надривно, перепросила, що поспішаю, бо й справді можу спізнитися у власних справах, нашвидку попрощалася й пішла. Адже важко спілкуватися з чоловіком, у якого нещодавно померла дружина, так раптово посивіла борода, а крізь дірки у черевиках видніються шкарпетки.
Лілія Черненко. м.Прилуки
