Ще на початку воєнного літа 2022-го сільська староста із Корінецького, що у Талалаївській територіальній громаді Прилуччини (Чернігівська область), Ніна Крисько розповіла, що у їхньому селі є жінка-майстриня із пошиття одягу, яка зможе шити натільну та постільну білизну для госпіталів. Тим же літом сільські жінки зробили «серйозні ревізії» у своїх скринях. Все із бавовняних, лляних тканин, що лежало там «про чорний день», повитягували та віддали на пошив із нього простирадл, наволочок, трусів для поранених. Бо яке ж іще більше лихо, ніж війна, може бути у цьому світі, які дні найчорніші, ніж воєнні?.. А давати лад усій тій тканині взялася Любов Цирулік. Скільки всього пошила відтоді – не рахувала. Тисячі!
До збору речей та тканини для пошиття білизни на госпіталь долучилися і читачі районної газети «Трибуна хлібороба». Спочатку відправляли тканини, які приносили читачі, «Новою Поштою» до Вишгорода «Трусельковим феям» – жінкам, які об’єдналися і шиють білизну пораненим. А коли за справу взялася землячка, продовжили збирати і відправляти волонтерам із Корінецького. Сільські жінки відгукуються на пропозицію старости й на волонтерських засадах плетуть сітки, шкарпетки, килимки-«піддупники». Тисячі рушників, простирадл, спеціальної білизни для поранених пошила за роки повномасштабної війни Любов Олександрівна. На жаль, усіх цих речей у госпіталях ніколи не буває багато, а запаси у домашніх шафах закінчуються. Та, буває, прочитавши в районці чергове нагадування про збір, наші читачі знову несуть тканину, і знову наша майстриня забезпечена роботою.
А ще цієї зими Любов Олександрівна започаткувала новий «бренд» – шиє теплі пояси військовим. На їх виготовлення ідуть шарфи, хустки, які залежалися у шафах, а тепер отримують нове життя. Виготовляє майстриня пояси, враховуючи особливості чоловічих фігур. Пояс зашнуровується на животі, його можна затягнути чи попустити.
Любов Цирулік
Любов Олександрівна за спеціальністю – майстер із пошиття верхнього одягу. Дуже любила свою роботу, хоч і нелегко було. Як згадує, по 10 дублянок за зміну шила. Як найкращі часи згадує ті, коли працювала за спеціальністю на підприємствах Чугуєва, Харкова. Та доля склалася так, що приїхала жити у маленьке село на Чернігівщині, про існування якого у молодості і не здогадувалася.
– Люба Олександрівна – вже давно наша сільська людина, – розповідає староста. – Ми до неї звикли, та і вона до нас – від грудня 2012-го живе в Корінецькому.
– Так. І я звикла тут, – говорить жінка, – та душа проситься у рідний Чугуїв. Я так давно там не була... Ви ж розумієте, як кожній людині хочеться хоч іноді поїхати туди, звідки ти родом, де виростав, де батьки похоронені, де стільки життя минуло...
При згадці про рідний край у очах жінки з’являється непроханий блиск сльози. Навіть при найбільшому бажанні і можливості, хтозна, коли можна буде поїхати туди, адже загарбники безкінечно обстрілюють Харківщину.
Виростала Любов у місті, в сім’ї військових. З військовим і одружилися, народили доньку і сина. Та не склалося життя сімейне.
У Харкові зустрілися і з Миколою, який там жив, працював і дуже рано овдовів. Поєднали свої долі у 2001. Він родом із Корінецького, отож, відколи стали жити разом, разом і в село приїздили до його батьків. Вони старіли, хворіли. Спочатку хвороба поклала у ліжко свекруху. Довелося чоловікові залишатися в селі біля батьків. Любов спочатку приїздила на кілька днів щомісяця, щоб допомогти, та ситуація погіршувалася. Вирішили, що до Харкова світ неблизький, отож і вона залишилася біля чоловіка. Доглянуть батьків, а потім буде видно – думали. Після смерті батьків, можливо, і знову поїхали б у місто, та настигла нова біда. У чоловіка трапився тяжкий інсульт... Вона зробила все можливе, від неї залежне, аби врятувати його життя, та поставити на ноги не змогла. Вже десятий рік минає, як він прикутий до ліжка. Весь цей час незмінно доглядає його дружина Люба. Ніколи не скаржиться на долю, не плачеться, що важко.
Коли три роки тому сільські жінки почали плести сітки, килимки та робити інші волонтерські справи, і вона не відставала. Але ж не може, наприклад, на півдня залишити чоловіка самого. Тож знайшла і для себе роботу. У холодну пору року робить викрійки, шиє у кімнаті, поряд із чоловіком. А влітку переносить свою майстерню у веранду – там багато світла...
Не кожна сільська жінка вміє шити на швейній машинці так, як вона. Отож, допомагає всім односельцям, кому треба щось пошити, перешити чи просто застрочити. А ще вміє і лагодити швейні машинки. Буває, що хтось із односельчанок гукає Любов як «швидку допомогу» до своєї машинки. Ніколи не відмовить. Почує, який її звук, – і вже знає, де шукати причину...
– Приємно на душі, коли знаєш, що хоч чимось можеш допомогти нашим захисникам. А ще ця робота над шитвом рятує від поганих думок... Коли летять «шахеди» вночі, а це тепер щоночі, – розповідає жінка, – так боюся, щоб не впав який на хату, чи десь поряд. Думаю, що я якось зможу вибігти, а Колю ж як рятувати?! Тільки робота і відволікає. Знаю, що роблю потрібну справу. Кожну річ шию з любов’ю, буває, так плачеться... До речей говорю, як до наших хлопців-захисників... Не підраховую, просто шию. Ці теплі пояси, впевнена, виходять чудові. Отож, не скупіться віддати непотрібні вдома речі. Я їм дам друге життя – вони зігріють наших захисників!
Олександра Гостра, фото авторки
