Її чоловік помер два роки тому. Увесь перший рік вона голосила і тужила. Одного разу просиділа на могилі два дні. Діти – син і донька – силоміць забрали її звідти. Немає дня, щоб вона його не згадувала. Особливо важкою була перша весна без нього.
Він вельми любив весну, і колись, на день її народження, посадив під хатою яблуню. Навіть яблуня тієї весни не зацвіла – квітувала собі десять років поспіль, а потім – ні. Мабуть, теж сумувала… Припинила кувати зозуля в старому годиннику, а відремонтувати його було нікому…
Коли чоловіка, зовсім хворого, ледве притомного, забирали з хати до лікарні, санітари якось розгубилися, заплуталися й хотіли виносити його ногами вперед. І вона закричала: «Що ж ви робите?! Не виносьте так!». Вона сиділа біля нього в реанімації три тижні, спала там, якщо траплялася спокійна годинка, жодного разу не була у своїй хаті… Але він помер.
Юлечка, її онучка, яка так любила сидіти в нього на колінах, дуже плакала в день похорону і все просила розбудити дідуся й витягнути його з червоної скриньки.
Коли її син одружувався (немов дві кралі води, схожий на батька), вони всі разом поїхали після вінчання на могилу. Це було півроку тому, і відтоді вона там не з’являлася.
Вона вже не плаче. Говорить, що абсолютно щаслива і що її ніхто не розуміє, навіть рідні. Не розуміють, чому вона не ходить, як раніше, на цвинтар, чому все частіше посміхається…
– А навіщо шукати його серед померлих? Він тут, у цій хаті. Якось я зрозуміла найважливіше – мене кохали так, як ніколи. У світі подібне буває, мабуть, раз у століття. Ми прожили разом двадцять два роки, хвилина в хвилину. Я знаю те, що знає мало хто з жінок. Я мала те, про що марить, мабуть, кожна… Це нікуди не поділося, це – зі мною… І він – зі мною…
Сьогодні їй – п’ятдесят. Якби він був поруч, обов’язково заспівав би для неї свою улюблену: «Ой, у полі криниченька, там холодна водиченька…»
Учора вона знайшла майстра, і той відремонтував годинник – зозуля тепер кує… У себе на подвір’ї вона зрізала дві гілочки розквітлої яблуні і поставила їх на підвіконня у великий глиняний глек.
Лілія Черненко
