Росіяни спалили йому спину шокером, відбили ногу залізною трубою, поки вона не почорніла. Годували їжею з пацюковим лайном, уламками й глистами. У полоні він розмовляв з Богом, але той йому не відповідав.
Данила Мурашкіна, який у 19 років з перших днів повномасштабного вторгнення пішов захищати Маріуполь, у травні дві тисячі двадцять другого року росіяни взяли в полон і три роки катували в різних тюрмах.
Данило Мурашкін
— Нас завезли в Таганрог. Це був іспит. Треба було витримати, щоб далі жити. До полону я важив дев’яносто кілограмів, після — шістдесят. Уся вага залишилась там.
Першою стравою була солона вода з лавровим листком. Потім давали дві гнилі картоплини. У тарілці було пацюкове лайно, уламки, черви. Одного разу дали шматок риби. Я розкрив її, а там глисти.
Мені відбили ногу залізною трубою. Били знову і знову, в одне місце. Я падав, але вони не зупинились. Потім уся нога була чорна.
Я просив у них знеболювальне. Вони сміялись і казали: “Пройде”. Потім повернулись, знову били й спитали: “Болить? Зараз вилікуємо”.
Я не міг зігнути ногу кілька тижнів. Побратими водили мене в туалет. Уже після обміну лікарі сказали, що м’яз відірвався й приріс до кістки. Затвердів, як пухлина.
Шокери були їхньою улюбленою іграшкою. Вони спалили мені всю спину. Рани гноїлися, було боляче навіть лежати.
Одного разу мене покликав охоронець і каже: “Дай руку” і просто спалив її струмом. Я мовчав. Якщо кричиш — їм цікаво. Якщо мовчиш — їм нудно.
Я віддавав їжу старшим. Одному чоловіку було 60. А мені — 21. Я думав: я можу потерпіти, а йому важче.
У камері була відеокамера й гучномовець. Голос командував, коли читати, коли співати гімн, коли ходити в туалет. Ми стояли весь день, сидіти не можна було. Щодня лунали ті самі російські пісні.
Я молився. Говорив до Бога. Він не відповідав. Але якби відповів, це означало б, що я збожеволів.
За тиждень до обміну мене вивели з камери. Мене ніхто не чіпав, не бив. Сфотографували, дали джинси, куртку, башмаки, шкарпетки і труси.
І все — ми перетнули кордон і почули: “Слава Україні!”. Це така радість. Її дуже важко передати словами. Її можна тільки відчути, але я нікому не бажаю це відчути.
