З 2008 року 28 липня, у день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, Україна відзначає день хрещення Русі.
У 988-му, повернувшись із походу на Візантію, під час якого сам князь прийняв нову віру, Володимир хрестив своїх синів, двір і бояр, а за тим охрестив всіх киян та населення інших руських міст.
Володимир – один із засновників і покровителів української державності, а день хрещення Русі символізує спадкоємність тисячолітньої історії нашої держави, соборність усіх українців і всіх українських земель навколо духовної столиці – Києва3
Шукаючи підґрунтя для агресивної імперської політики, в Росії всіляко перекручують і фальшують історію – так само, як і здобувають олімпійські медалі: не у чесній спортивній боротьбі, а завдяки допінгу. Зокрема, безпідставно намагаються віднести народження рівноапостольного князя в селі Будутині до місцевості біля Пскова (хоча українські дослідники зібрали куди більш вагомі докази для ідентифікації Будутина із сучасним селом Будятичі на Волині, околицею міста Нововолинська). В 2010-му Росія також стала відзначати день хрещення Русі – немовби натякаючи, що це насамперед їх історія, а не якоїсь там «псевдодержави України». Більше того, розвиваючи процес «приватизації» давньоруської спадщини, у Москві затіяли встановити пам’ятник Володимиру. Це при тому, що за часів князя територію майбутнього міста вкривали лише ліси та болота, а за півтора століття по хрещенню там містився лише хутірець боярина Кучки з відповідною назвою. З таким же успіхом Москва може ставити пам’ятники єгипетським фараонам, римським імператорам чи будь-яким іншим правителям. Та хоч би султану Осману, засновнику грізної Османської імперії – тут тобі і класичне «Кримнаш», і перспективи претензій на протоки Босфор та Дарданелли, які ніколи не давали спокою росіянам.
Тим часом українців така колотнеча північно-східного сусіда може хіба що розвеселити. Володимир понад 35 років князював у Києві і не мав жодного відношення до Московії. Він хрестив саме Київську Русь, а ніяку не московську. І заснував Київську митрополію – задовго до Московської (існувала з 1461-го). Саме в Києві будував храми (Десятинна церква). Більше того, ще й використовував особистий знак «тризуб», який тепер є гербом України.
Але й це не все. На всі зазіхання росіян українці мають «таємну зброю» у вигляді Аскольдового хрещення Русі 860 року. Власне, Володимир лише завершив справу, яку майже за 130 років до нього розпочав інший могутній київський князь.
Аскольдове хрещення стало наслідком успішного походу на Константинополь 860 р., добре відомого як за давньоруськими літописами, так і за візантійськими джерелами. «Народ (руси) від країни північної…, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море», – писав патріарх Фотій, очевидець осади столиці Візантії. Рятуючись від погрому, імператор Михаїл ІІІ змушений був просити миру, однією з умов якого і стало хрещення Аскольда та його війська.
Князь отримав при хрещенні ім’я Миколи, патріарх Фотій створив нову митрополію і направив до Києва єпископа Михаїла. Існування Руської (Київської) єпархії у ІХ ст. безпосередньо засвідчують численні джерела, в тому числі й найавторитетніші. Відомий український вчений Михайло Брайчевський, вважав, що саме Аскольд зробив першу спробу хрещення всієї Русі, а розлога літописна оповідь про хрещення Володимира була перекручена, оскільки насправді описувала Аскольдове хрещення.
Про могутність Руської держави Аскольда також свідчать інші відомі факти його біографії. У 852-853 роках руське військо допомагало санарійцям відбивати арабське вторгнення у Закавказзі. Пізніше Аскольд здійснив походи на Абесгун (південне узбережжя Каспійського моря, 864-865 роки) і болгар (872 рік, тоді загинув син Аскольда), на Візантію нападав також у 866-му та 874-му. За М. Брайчевським, мав місце ще й похід на Візантію 863-го (тобто, всього чотири), а наведені в літописі Нестора угоди з Візантією, укладені внаслідок походів Олега в 907-му і 911-му, насправді належали Аскольду і стали наслідками походів 860 і 874 років.
Вражаючі масштаби державницької діяльності князя Аскольда цілком підтверджуються іноземними джерелами. Як наслідок, в 2010-му учасники міжнародної наукової конференції «Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Оскольда: 1150 років», проведеної в Чернігові, прийняли резолюцію, яка засвідчила, що «початок східнослов’янської державності необхідно виводити від першого дипломатичного визнання Русі на міжнародному рівні», маючи на увазі договір Русі і Візантії внаслідок червневого походу 860 року. І далі: «Усе це засвідчує, що Київська Русь задовго до появи на Півночі династії Рюрика сформувалась як повноцінна самостійна держава». Власне, від походу Аскольда на Царгород виводить початок держави і «Повість минулих літ»: саме з цього часу «нача ся прозывати Руська земля».
Вірогідно, саме боротьба язичництва з новою вірою стала причиною смерті Аскольда в 882-му від князя Олега, який представляв інтереси язичницької партії. На Русі почався період язичницької реакції, яка, однак, з часом потерпіла поразку. Вважається, що прихильно ставився до християнства князь Ігор, а хрещення княгині Ольги взагалі є довершеним фактом. Але лише за Володимира Русь була охрещена остаточно.
Що цікаво, якщо Москва знаходить такі-сякі мотиви (вочевидь притягнуті за вуха) аби звеличувати Володимира, то ставити монументи Аскольду нікому в голову не приходить – здається, маємо випадок, коли ніякий допінг не допоможе, бо за російською логікою державотворення на обеліск заслуговує хіба що князь Олег. Той самий, що за підтримки язичників вбив Аскольда і зупинив на Русі процеси поширення християнського світогляду, цінностей та культури. Доволі сумнівні заслуги.
Але й це ще не все. Аскольдове хрещення також не постало на порожньому місці. На рубежі VІІ-VІІІ ст. руська рать князя Бравліна (явно південноруського походження) напала на місто Сурож у Криму. «Житіє святого Стефана Сурозького», яке описує цей похід, свідчить про прийняття християнства Бравліном і всіма його «боярами». З того часу нова релігія починає поступово поширюватися в середовищі панівної верхівки Русі.
Про продовження контактів Русі з Візантійською імперією, визнаним центром християнської цивілізації, свідчать також інші джерела. У «Житії преподобної Афанасії» відбилась звістка про вторгнення якогось руського загону на грецький острів Егіну близько 813 року. «Бертинські аннали» повідомляють про посольство русів у Візантію у 838-839 роках («які стверджують, що вони, тобто народ їх, називається Рос»), яке цілком могло мати й релігійний аспект. А з «Житія святого Георгія Амастридського» дізнаємося про напад русів на Амастриду, місто на малоазійському узбережжі Чорного моря поблизу Синопа, на початку 840-х років.
Отже, ще до Аскольдового походу 860-го руси були знайомі з християнством, наявність християн серед них (зокрема, серед купців) підтверджують арабські і візантійські джерела.
Вочевидь, продовження московських зазіхань на давньоруський спадок лише пришвидшуватиме в Україні процеси відходу від історичних схем, нав’язаних за часів Російської імперії та радянського панування. Адже загальновизнано, що початкова Русь – це територія навколо Києва, Чернігова та Переяслава. Вже на початку нашої ери вона стала центром племінних об’єднань східних слов’ян, які з плином століть стали освоювати нові території на заході, півночі та сході.
Українцям є куди зазирнути вглиб історії. Тоді як для Московії, попри всі забаганки уявляти себе центром слов’янського розселення і Всесвіту загалом, кожне таке занурення у глибоке минуле все більше виводитиме «дуже Велику Русь» на узбіччя історичного процесу.
Сергій Горобець, Український інститут національної пам’яті
