Колона ворожої техніки рухалась у бік Городні. Окупаційні вояки позаймали позиції, повлягались на узбіччях зі зброєю. Мабуть, вони побачили, що дорога перекрита поваленими деревами і вирішили, що то працює диверсійна група...
Ми вже розповідали читачам про людей, які в період оточення Городнянщини (Чернігівська область) ворожими військами проявляли неабиякий героїзм, мужньо чинили протистояння ворогу в усіх сферах – це і волонтери, і працівники хлібозаводу та птахопідприємства, і звичайні жителі міста й сіл, які розуміючи небезпечність ситуації, все ж як могли доводили усьому світу, що Городня – це Україна, а чужі солдати зі зброєю на її території – не визволителі, а загарбники, окупанти.
Городнянський міський голова Андрій Богдан вручає грамоти відчайдухам-сміливцям
Мабуть, в тій історичній сторінці нашого життєпису ще далеко не все відоме і не все розказане. Я, наприклад, знала, що в перші дні ворожого нашестя були розібрані залізничні колії на білоруському напрямку місцевої залізниці. Наскільки це було важливо – пояснювати навряд чи треба. Адже залізнична артерія, по якій ворог міг би поставляти техніку, зброю й живу силу, була перерізана.
От тільки хто зважився на такий крок під носом у ворога, як це вдалось і за яких обставин, дізналась лише нещодавно – з уст самих залізничників Анатолія Петрова та Сергія Скалія. Хлопці скромні й прості, нічим не виділяються серед тисяч містян. Про свій подвиг говорять просто і вважають, що вони зробили лише те, що повинні були зробити. Як свідчить досвід, справжні герої вони всі такі – скромні, небагатослівні й абсолютно не публічні.
24 лютого минулого року. Як усе починалось
Бригадир колії Сновської дистанції колії ПЧ-14 Анатолій Петров на залізниці працює вже 22 роки. Його колега, монтер колії Сергій Скалій – 16. У їхні професійні обов’язки в мирному житті входило обслуговування залізничної колії. На жаль, не вдалось зустрітись з третім залізничником, який брав безпосередню участь в наведеній нижче історії – шляховим майстром Миколою Лисенком, але його колеги дуже яскраво розповіли про той день в їхньому житті, хоча вже минуло півтора року. Мабуть, пережите ще довго уриватиметься в їхню свідомість, сни й життя. Бо, хоча хлопці й переповідають все з посмішками та жартами, зрозуміло, що місія їхня була непростою і ризикованою.
– Толя в той день, 24 лютого, як почалось вторгнення, був на лікарняному, хворів на запалення легень, – починає розповідь Сергій Скалій.– А мені подзвонив майстер Микола Лисенко і каже: «Їдь на перегон Городня-Кузничі (це від станції до станції). Кажуть, вторгнення почалось. Спостерігай, що там відбувається і докладуй ситуацію. І ніяких «лівих» рухів – просто спостерігай так, щоб тебе не бачили». Я поїхав на 125-ий переїзд ( це в Альошинському). Відкрив двері нашого робочого приміщення, сховав машину за будівлю. Дзвоню в Хоробичі Віті Тимошенку, колезі, бригадиру. А вІн: «Ти не повіриш, більше 50-ти танків уже пройшло». Тут і я чую – гуде все довкола. Перші зайшли БМПшки. Думаю, переїду в інше місце, на другий переїзд, за два кілометри звідси. Звідти все добре проглядалось. А тут позбирались всі роми з Альшинського, стоять зі мною на переїзді, питають що це таке відбувається? Потім пішли танки. Просто перелітали через переїзд на повному ходу. Потім зупинились. Я зазбирався додому – пропустять чи ні? Майстру Миколі дзвоню, доповідаю. Він мені: «Ну, рушай. Тільки дивись, щоб же не в камуфльованих штанах був. А я в яких же? Добре, що в машині робочий комбінезон лежав. То я й перевдягнувся та й спробував виїхати. Я заїхав вранці машиною по морозу, а тут підтало на сонці – об’їхати ніяк, по глині не поїдеш, полем тим більш. Тож поїхав по дорозі – була не була. Виїхав на зупинку в Альошинському. Техніка російська вся справа по трасі стоїть, дула спрямовані на цей бік. Їду собі тихенько – не чіпають наче. Тут зупиняє мене російський військовий з рацією. Він по ній перемовини вів, як я зрозумів, керував технікою – де кому розташовувати. Питає мене той, з рацією: документи, хто такий, куди, навіщо? Я сказав, що залізничник, показав посвідчення. Він каже: «Військові в місті є?». Я кажу – ні. Він: «Ну, добре, тоді місто вціліє. Їдь додому». Зупиняє мене наступний черговий. Знову: «Військові є?». Кажу – ні. Відпустив. Дивлюсь – їхні солдати вже позаймали позиції, лежали на узбіччях. Техніку в корчі позаганяли по дорозі від Альошинського до Циганського. А воно ж розтавати почало, техніка та грузла. Такого понавертали колесами та гусеницями! Якось доїхав я додому – не зачіпали більше. Знову майстру дзвоню, щоб доповісти. Питаюсь, чи завтра на роботу виходити? А він: «Сергію, скільки їх їде, йолки-палки? Ні, на залізницю більше не виходь. Сидіть вдома, чекайте дзвінка».
«Треба – то треба. А як інакше?»
Але дзвінка не пролунало – у місті пропало світло і зв'язок. Міська влада розуміла, що треба перекрити залізничне сполучення. Розшукали бригадира Миколу Лисенка й запитали чи реально це тихенько зробити. Зробити то реально, але як це завдання виконати непомітно, щоб не наражати людей на небезпеку? Зрозуміло, що в примусовому порядку ніхто б не відправляв хлопців на таку ризиковану справу.
– Майстер Микола Лисенко приїхав до мене додому 26 лютого, – каже Анатолій Петров. – Ми вже цілком розуміли що відбувається. А ще знали, що з боку білорусі під кордоном стоїть їхній потяг. Не можна було допустити, щоб він вільно поїхав по путях – цілком можливо, що його міг ворог використати для підвозу забезпечення ворожої армії. Тож зрозуміло, що треба було зробити так, щоб у ворога відібрати таку можливість. Я поїхав до Сергія додому й кажу: «Ну що, йдемо?». А він: «Треба – то треба. А який інший вихід?». Звичайно, розуміли, що це небезпечно. Але ж у цій війні кожен повинен робити те, що він може, шо ніхто інший за нього не зробить. Ото 27 лютого ми й вирушили удвох на машині. Але доїхали тільки до крайньої хати в Городні. Зайшли у двір, спитали людей чи можна в них машину залишити – нам дозволили. То далі ми рушили пішки.
Залізничники удвох прийшли в робоче приміщення перегону «Городня –Кузничі»– це відомий місцевим мешканцям будиночок на переїзді. Їм вдалось це зробити непоміченими. Взяли робочий інструмент – ломи, ключі. Вибрали ділянку, з якої добре проглядався шлях, і так само залишаючись непомітними, розібрали по шматку на обох коліях – порозкручували й повикантовували рельси. До спільної справи долучився Микола Лисенко, який приїхав велосипедом. Інструмент сховали тут же, на місці, у сухій траві. Микола так само велосипедом поїхав у зворотному напрямку, а Анатолій з Сергієм попрямували пішки.
– Ми вже дійшли майже до озера Циганського, – каже Сергій. – Аж я помітив колону ворожої техніки, яка рухалась нам назустріч. Вирішили сховатись у ліску. Сидимо, аж бачимо – ворожі солдати позаймали позиції, повлягались на узбіччях зі зброєю. Мабуть, вони побачили, що дорога перекрита поваленими деревами і вирішили, що то працює диверсійна група. Зробили засаду й пильно вдивлялись довкола. А ми в ліску. Дерева без листя, тож виявити нас було тільки питанням часу. Тим більше, що у них була оптична зброя. Тож пересиджування нам нічого б не дало. Треба було виходити й показати, що ми цивільні. До машини нам залишалось всього метрів 300-400. Але ж якими довгими вони того дня видались для нас…
Хлопці були не вдвох – до них приєднався літній чоловік, який прямував велосипедом з Кузнич до Городні. Вийшовши з лісу, чоловіки обережно почали рухатись у бік дороги. Одне повалене дерево перейшли, друге… Коли дійшли до третього, рашисти побачили як з лісу виходять чоловічі постаті, і відкрили вогонь...
Шукали наколки, сліди від бронежилета чи курка
– Ми дерева переступаємо, а дід ще й свій велосипед перетягує,– згадують хлопці. – Дійшли до пляжу – по нас почали стріляти. Щоправда, не прицільно. Можливо, вони й не стріляли б, бо спочатку почали кричати: «Стій!». Ми зупинились, руки попіднімали, кричимо: «Мирні!», а дід з велосипедом далі пре їм назустріч, мов танк. Вони репетують, кричать: «Стій, стій! Бо зараз усіх завалимо!», ми вже почали на нього кричати: «Та зупиніться ж, стріляють!». А йому хоч би що. Так і дійшов до самих солдатів. Вискочило кілька бійців, схопили того діда й затягли на узбіччя. Нас же весь цей час тримали на прицілі. Потім скомандували підходити по одному, тримаючи іншого на прицілі. Як ми вже потім зрозуміли, вони сприйняли нас за партизанів, які дороги перекривали поваленими деревами. Наказали роздягнутись, перевіряли руки, плечі, пальці – шукали наколки, сліди від бронежилетів та курка. Вклали нас, роздягнутих, на асфальт «зірочкою», понакривали голови тканиною, щоб ми нічого не бачили. Одному шапку насунули, другому – вивернуту кофту. А ми пропотіли від ходьби й страху, лежимо роздягнуті на зимовій дорозі. Вони потім поставили нас на коліна й давай допитувать – хто, звідки та що тут робимо.
Хлопці зметикували представитись мешканцями Городні, які ходили у Кузничі до родичів, носили їм необхідні ліки. Сказали, що працюють на пилорамі. Слава Богу, рашисти не надали значення тому, що в обох руки в мазуту – мабуть, ще не знали про диверсію на залізниці. Доки тривав допит, чужинці КаМазом розтягували повалені дерева, які перекривали шлях. Й не забували нагадувати полоненим, які тремтіли від зимового холоду, що як будуть рухатись – стрілятимуть без попередження.
– Коли вони зрозуміли, що ми дійсно цивільні, то не знали що далі з нами робити, – каже Сергій. – Почали з нами профілактичну бесіду проводити: мовляв, ми мирних не чіпаємо, чого ж ви нас так зустрічаєте – ми вас звільняти прийшли, а ви по нам – коктейлями Молотова. Казали, що звільнять нас від «Азову» й нашого президента. Я перший перед ними на колінах стояв, Толя й дід за мною. Ми не бачили що вони там з дідом розбирались, але щось кричали. Потім чую – затвор щовк. І одиночний постріл. Ну все, думаю, одного з нас нема. Я й оглохнув на пару секунд. А тоді слух повернувся – чую, дід плаче. Протверезів, значить, і з’явилось відчуття страху. Чую – рашисти до нього: «Батя, да шо ти? Все нормально». А дід каже: «Дайте цигарку». Значить, просто лякали пострілом неслухняного заручника. Ну то вже від душі відлягло. Так вони з нами «гралися» близько години. Як ми зрозуміли, це був якийсь спецрозділ – озброєні до зубів, у кожного оптика. Коптер піднімали, місцевість оглядали – периметр тримали, чекаючи якусь свою важливу колону. Коли вона підійшла, чуємо між собою: «Всьо, сворачіваемся. По машинах!». Нас просто кинули стояти на колінах, нічого не сказали й поїхали услід за колоною. На останньому «тигрі» кулеметник сидів, тримав нас на прицілі, поки й з видку не зникли». Тоді вже ми піднялись та й пішли до машини.
«Ми просто робили свою роботу, яку за нас ніхто не зміг би зробити»
Розповідаючи про те, що відбувалось понад рік тому, хлопці посміхаються і жартують. Але тоді, кажуть, було не до сміху. Вдома на них чекали перелякані родини, які чули постріли з боку переїзду. Добрались додому, як вже сутеніло.
– Коли все скінчилось, нас ще два дні трусило від пережитого, – каже Сергій. – Толя наступного дня приїхав до мене додому й питає: «Ну шо ти?». А я йому: «Та ну його все… Як кошмарний сон, який хочеться скоріше забути, а не виходить». Мабуть, то прийшло усвідомлення того, що могло б з нами статися, якби ситуація склалась трохи інакше…
Обоє залізничників після вигнання ворога з нашої території повернулись до роботи. Вже в квітні минулого року почали оглядати залізничні путі. До війни по них йшли вагони з білорусі й на білорусь – вантажні з добривом, пальним, пасажирські – з людьми. Зараз від станції Городня рух повністю закритий. З нашого зараз ходить єдиний потяг на Бахмач тричі на тиждень з товарними й пасажирськими вагонами. Городнянські залізничники, оскільки ввірена їм ділянка не працює й навряд чи коли сполучатиме Україну з підступним сусідом, нині більше працюють по відрядженнях, допомагаючи своїм колегам в інших регіонах.
Про пережите в лютому минулого року згадують неохоче – кажуть, нічого героїчного не робили, просто виконували те, що повинні були зробити. Саме того про їхній подвиг мало хто знав і ця історія не набувала розголошення. Але вона варта того, щоб її почули – для того, щоб вона залишилась в історії Городнянщини, щоб наступні покоління могли знати й пишатись своїми земляками – непомітними героями, які «нічого особливого не робили».
Спілкувалася Світлана Томаш
