Ніні Митрофанівні Богдан 89 років. Все своє життя вона прожила в Конотопі. Тут народилася – як каже, у лісі, на хуторі, за греблею. Тут вийшла заміж, народили й виростили з чоловіком чотирьох дітей – двох доньок і двох синів. 40 років пропрацювала Ніна Митрофанівна у бухгалтерії тодішнього колгоспу. Тримали з чоловіком велике господарство – корову, свиней, курей, індиків – все, що бігало і пищало. Треба було дітей на ноги піднімати, всім вищу освіту дати.
У 2007 році чоловік Ніни Митрофанівни помер, і вона залишилась сама. Ще тримала господарство, та через рік, їдучи на велосипеді у Великий Дирчин до церкви, впала і травмувала ногу. Та так, що довелось довго «на витяжці» лежати. Корову довелось збути, бо дуже норовливою худобина була – нікого, крім господарки, до себе не підпускала. Відтоді ритм життя став більш розмірений, роки текли своєю чередою. А останнім часом вона перебуває під опікую соціальної робітниці Ірини Сенюк.
– Донька наполягла, вмовила. Каже: «Мамо, мені спокійніше буде, як буду знати, що про тебе хтось постійно піклується»- каже Ніні Митрофанівна. – Я Ірочку зайве не навантажую, хоч вона така, що за потреби й щодня бігатиме, не рахуватиме робочі години. Та намагаюсь багато в чому давати собі раду сама. Адже треба рухатись, бо рух – то життя. Ще сама доглядаю за грядками й квітами у дворі, курочок тримаю. Ірина – то не тільки помічниця, то мені як сонця промінчик. Я у церкву ходжу, і Ірина до Бога тулиться. Ото, буває, сядемо удвох, та й співаємо церковні пісні. І на душі світлішає.
Ірина у професії соціального робітника вже 14 років. До того вона працювала у Петрівському сільському споживчому товаристві й жила у См’ячі. А тоді вийшла заміж у Конотоп і ще років зо п’ять велосипедом їздила у Петрівку на роботу. Каже – кожну ямочку на дорозі через Стару Рудню знала. А коли їй запропонували роботу соціального робітника в Конотопі, то погодилась. Бо роботи не боїться і людей любить. Її старенькі всі їй як рідні.
– Тоді в Конотопі було два соціальних робітники – розповідає Ірина. – Зараз я одна лишилась. І Ніна Митрофанівна – одна з дванадцятьох моїх підопічних. Вона стільки мене всього навчила! Колись вона у селі завжди псалтир над покійними читала. А в мене була така бабуся Орина, за якою я здійснювала догляд. І от я їй пообіцяла, що як вона помиратиме, саме я над нею читатиму. З того все й почалося. А тоді Ніна Митрофанівна мені цю науку передала. Тепер люди мене кличуть, а як десь поруч, по сусідству, то й вона ще може почитати. А як вона на різних травах знається!
Над порогом у господині висить віничок з сухих трав. За парканчиком палісаду видніється різнотрав’я. Тут і декоративні, і лікарські рослини.– Я з батьками практично в лісі жила, – каже господиня. – Тож не уявляла свого життя без улюбленого заняття – збору ягід, грибів, корисних трав. Вже й коли заміж вийшла, свекруха, дай, Боже, їй легких хмаринок, доброю людиною була, ставала піч топити, а я – у ліс до роботи встигала збігати по ягоду яку чи гриби. Але за роботою та господарством мені на те багато часу не вдавалось виділити. А от вже як на пенсію вийшла– то цілодобово у травах. Я й раніше любила по радіо слухати про лікування народними методами, про цілющі властивості рослин. Де яку вирізку з газети знайду – виріжу й собі залишу. А вже як вільний час з’явився, то повністю його присвячувала улюбленому заняттю.
Ніна Митрофанівна з любов’ю розповідає про чарівний світ цілющих рослин. Каже, у молодості мала проблеми зі шлунком. Вичитала, що допомагають чаї з деревія чи то тисячолистника та звіробія. Тим і позбулась хвороби, яка не турбує її й досі.
– Сама робила і обліпихове масло, – каже жінка. – І настоянки від захворювань суглобів та кісток. А відоме усім каланхоє – то лікар від усього. Його можна вживати і як чай, і як настоянку для витирання. Ірині он теж шалфею наділила. Він і гарний як рослина в палісаднику, і корисний, лікувальний. Від кашлю гарно допомагає. Безсмертник – від хвороб кишківника. А оце ось, – показує вже висушені букети, – нехворощ. Він з роду полинових. Люди з нього й віники робили. І обереги для своїх господ – вважалось, такий сухий віничек з полину й нехворощі нечисть від обійстя відганяє. Рослина унікальна, лікує хвороби, особливо легеневі. Я про нього по радіо вислухала від відомого травника. Тепер завжди й собі заготовляю на зиму. І донька моя Лариса якось саме ним чоловіка на ноги поставила. Захворів якось сильно у Чернігові, ніякі ліки не допомагали – кашель сильний не минає. То Лариса його в Макишин на дачу у вихідні привезла. Швиденько за городом трави нарвала, чаями поїла. І на другий день хвороба відступила.
Ніна Митрофанівна каже, що всі трави треба заварювати за одним рецептом: столову ложку сухого зілля запарити стаканом окропу. Радить не таблетки жменями приймати, а трав’яні чаї більше пити.
– Якось до нас у село лікарі приїхали, – каже вона. – Ну, й я за компанію пішла, хоча мене нічого особливо не турбувало, крім віку. Виміряли тиск, узяли кров. Написали купу діагнозів, кажуть: «Та ви ж гіпертонік зі стажем! І холестерину он скільки!». Прописали ліки. Я їх попила трохи – та ніяких змін не помітила. То й кинула пити, повернулась до своїх травичок. Я щороку заготовляю і собі, й сусідам роздаю якщо треба, знайомим. І вас ось пригощу. А навесні шалфею приїдьте відкопайте – і краса. І користь.
Ніна Митрофанівна нас вийшла проводжати до самої хвіртки. Помилувались у дворі клумбою, на якій ще квітнуть жовтневі хризантеми. А на зворотному шляху в машині на весь салон так смачно пахли сухі трави, дбайливо загорнуті господаркою в пакетики і видані гостям – на щастя і здоров’я. У вікно машини було видно, як господиня благословляє нас у щасливу путь. Подумалось, що такі хати й люди в селах – то справжній скарб, скарбничка, в якій зберігається душа роду українського. Сюди хочеться повертатись ще і ще – щоб доторкнутись до цілющого, життєдайного джерела, яке ніколи не міліє.
Світлана Томаш
Новини Городнянщини
