Марійка – з сусіднього будинку. Їй – 50, вона – тлуста, обрезкла і виглядає на всі 60. Однак усі її кличуть, як колись у далекому дівоцтві, Марійкою.
Долі людські. Марійка
Вона вже давно ніде не працює, але, попри це, – через день напідпитку. У нашому мікрорайоні її знають усі: вона – абсолютно одіозна знаменитість. Коли Марійка п’яна, вона завжди вчиняє сварку, і розпочинає її з найменшої причини, а найчастіше – без жодних для цього підстав. Тоді перепадає кожному стрічному, знайомому і незнайомому.
А ще Марійка має приятеля, компаньйона по випивці (чоловіка у неї зроду не було). Це – серйозна людина у вилинялому костюмі, висока і худорлява, завжди похмура та мовчазна. Зі слів Маринки, він – колишній начальник, хоча на начальника аж ніяк не тягне. Марійка називає приятеля Демидовичем і завжди відгукується про нього з великою пошаною.
Якщо Марійка не п’яна (ще не п’яна), вона – щонаймиліша особа, тиха і несмілива. Іде собі на власну діляночку землі, сапає там картоплю чи підв’язує помідори… Або вмощується на лавочці біля під’їзду і плете з кольорових смужок доріжки, які згодом роздаровує іншим. Коли у сусідів трапляється біда чи виникає необхідність у допомозі, Марійку не треба кликати, вона – тут-як-тут, завжди перша. Охоче винесе сміття до машини, помиє поза чергою східці, принесе хліба з магазину, пофарбує двері під час ремонту…
Якось Марійка відчула себе дуже зле, бо, окрім скандальної популярності, мала ще й грижу. Її забрали до лікарні і прооперували. Коли трохи покращало, вона почала доглядати за слабшими пацієнтами. Розповідала їм усілякі бувальщини, ворожила на картах, неодмінно обіцяючи кожній лікарняній сусідці чирвового короля і велике кохання. А сама увесь цей час сподівалася: ось прочиняться двері – і з’явиться на порозі Демидович або сусіди згадають про неї. Провідають, принесуть фрукти і квіти. Майже місяць пробула Марійка в лікарні, але жодна жива душа не поцікавилася нею.
Схудла, зжовкла і якась погасла повернулася Марійка до своєї маленької чистої оселі, обійшла її неначе вперше… Лагідно торкнулася гірки подушок на ліжку, люстерка у старій шафі, чайника з намальованим на ньому півнем. Підійшла до портрета мами, яка давним-давно спочиває на сільському цвинтарі. Потім сіла коло вікна, поклала руки на теплу батарею – і нерухомо застигла аж до самого світанку.
Господи, це ми?..
Лілія Черненко, м.Прилуки
