– Де Максим? Чому ви всі «поза зоною»? Задовбали мене! Сто кілометрів довелося перти, як дурній, через вас?
– А хто тебе просив? Схотіла та й приперла… – беземоційно мовив свекор.
– А ви не думаєте, що я переживаю?! Де малий? – перейшла на крик невістка.
– Нормальні люди вітаються спочатку! А ти тільки й умієш, що кричать! – бурчав Михайло, вже попихкуючи цигаркою. – Корів із бабою Максим пасе!
– Що?!! – закотила очі під лоба Марина. – Корів?! Ви зовсім подуріли! Мій син пасе корів?! – і голосно заридала. – Він з телефоном, надіюсь, пасе?
– А він йому треба, той телефон, у яру? – буркнув Михайло. – Позвикали і в нужник із телефоном! На шафі десь лежить телефон! Хай хоч дихне дитина без нього, та очі хай світ білий побачать!
Як тут у воротях завиднілася і рогата голова корови Квітки. Марина панічно боїться корів, а вони, певно, це і відчувають. Марина заверещала і побігла до хати, а Квітка вистрибом за нею. Позаду весело реготав Максим. Та, побачив батьківське авто, враз замовк і знітився…
Баба Надя, яка теж весело поспішала за внуком, побачивши машину у дворі, зняла усмішку з лиця. Вона то й не сварилася ніколи з невісткою, бо більше мовчала, коли та заводила якусь сварку ні з того, ні з сього. Старалася у такому разі не тільки вийти із розмови, а й відійти кудись: на город, у хлів, чи й до магазину гайнути. Нехай перегорить… Що ти й скажеш… Молоде, дурне… А вона більше прожила, то й має бути мудрішою…
Максим не поспішав обійняти маму. Чомусь прихилився бо баби і та, ніби квочка курча, сховала його під руку.
– Я не хочу з мамою у місто… Не відпускай мене, бабусю…
Надія у знак згоди притисла внучечка міцніше до себе:
– Та пішли ж до матері привітаємося…
Марина тужила на всю хату і, як за покійником, причитала:
– Я дві доби не могла до вас додзвониться! Ви про мене подумали?! – кричала до хрипу.
– Мариночко, а ти б до батька була набрала. Він із телефоном ходить. Ти ж знаєш, що у нього кнопочний, то наче ж наш стаціонарний. Я ж до свого дивлюся хіба як Колі у вайбері написать, або у Фесбуці подивиться… Я ж і не понімаю більше… – виправдовувалася свекруха.
– А чого ви сховали Максимів телефон? У нього ж айфон! Ви розумієте? Айфон! Я такі гроші за нього віддала, а ви його – на шафу! – не давала сказати слова. – Я не буду дзвонить до свекра! Категорично! Він же не говорить, а насміхається постійно з мене! Дитина англійську вчила? А все у нього у айфоні! А він корову пасе! Так! Збирайся! І швидко! Поїдемо! Будеш один сидіть у квартирі все літечко! Один! Хай батько «радіє»!
– Та чого ти, Маринко, – намагалася сказати без серця свекруха. – Воно ж той телефон на все здоров’я дитині дєйствує! Він і їсти став краще… Ми дзвонитимемо тобі щодня! Так, внучечку? – і ще міцніше притиснула до себе Максима.
– Мам… Мам… Ось не кричи. Я ж сам не хотів телефон брать. Я дідові пообіцяв… А ми з ним тепер щоранку ходимо рибалить… Це так класно! – промовляв з-під бабиної руки хлопчик. – А дід мені батут зробив! Я сіно у причепі трамбую і це мій батут!
– О, Господи! – вхопилася за голову Марина. – Тебе будять удосвіта?! Ану покажи руки!
Хлопчик виліз з-під руки і з усмішкою простягнув матері долоні з бажанням обвити рученятами її шию. Та Марина перехопила на льоту синові долоньки:
– Ви бачили його руки?! – закричала до свекрухи. – Вже не нігті, а пазурі виросли за два тижні! Ви нормальні люди?! Як так можна відноситися до дитини? Мій син у десять років пасе коровууу… – аж підвивала.
Максим скривився, бо йому в ту мить, як простягнув руки до матері, хотілося обійняти її за шию міцно-міцно, бо таки ж скучив. А вона… кричить… Він миттю вискочив із хати і побіг у свою схованку аж до ставу, прихопивши із собою і свій айфон. У дверях ледь не збив діда. Той таки не витримав жіночого лементу у хаті. Блимнув на обох… Свекруха стримувалася, щоб не заплакати, а невістка переключалася, бо добре знала, що із свекром слова треба підбирати.
– Обідать будемо, мати! – не дивлячись на невістку, кивнув до Надії. – Марина ж з дороги, голодна…
Надія миттю подріботіла на кухню:
– Так, так… Зараз розігріватиму.
– А чого це ти, дочко, тут лемент розвела? – зиркнув на невістку. – Ти ж добре знаєш, що у нас так не кричать. Усяке питання і без крику вирішується. Чим ти не задоволена? Ти ж знаєш, що у нас завжди на зв’язку мій телефон. То чого не дзвонила? Не хоч балакать зі мною? Так то твої проблеми. Ти Максима запитай, добре йому у нас чи погано, а тоді вже й кричи, коли буде обіжатися. Пішли до столу.
Не хотіла Марина іти, та мусила. Посідали утрьох. Максима не було у хаті.
– Оце б зараз набрала йому і прибіг би! – знову за своє Марина.
– Захоче їсти, то прибіжить… – спокійно говорив Михайло. Це ж тобі не в гОроді, що дитину нікуди не випустиш. І облиш оте, що забереш його. Хай літує у нас. Підеш у відпустку, тоді забирай. Ми ж і Колі пообіцяли, щоб не переживав, що малий у нас буде. Бо яке ж воно! Ти на роботі, дитина одна. А тривога! Не дай Боже, щось влетить у будинок! До чого ті виродки не додумаються! Ти б не кричала, а подивилася скільки он він уже книжок прочитав! Розумний внучечок росте! У нього є мишлєніє!
– А я книжок не читала і не читаю! То що? Дурніша? – фиркнула Марина.
– Та… Як сказать… – кинув Михайло. – І не дурна, та й розумні так не роблять! Приїхала б по-людськи на вихідні. Свекрусі б допомогла, а то прискакала! Переживає вона! Та не треба йому той телефон і вдень і вночі! Він ось уже тиждень і не згадує про нього!
– Ага! Не згадує! Корів пасе! – швиргонула ложку Марина. – З мене досить! Заберу додому!
– А що ж у тому поганого, що корівку пасе і любить її, – приєдналася до розмови і Надія. – Он синочок наш і корівку пас, й інститут який закінчив, і на квартиру заробив! І ти ж за ним, Маринко, як за стіною каменною!
– Оце точно, що як за стіною! Ви й скажете! Ті, хто гроші навчилися зароблять, давно за кордоном, а він із вашим селюцьким вихованням де? Три роки на війні! Патріот! – сказала останнє слово з таким сарказмом, що Михайло аж піднявся, а Надія перелякано зиркнула на нього і, здавалося, зараз задихнеться. Однією рукою вона вхопила за руку Михайла, другою – Марину.
– Замовкніть! – крикнула так, що аж сама здригнулася. – Мовчіть, кажу! Ні слова більше! Марино! Давай зробимо вигляд, що ти нічого не сказала, а ми нічого не почули! Бо… бо… Не дай Боже, Колі почуть… – і заплакала.
З хвилину мовчали. Ту тишу сполохнув дзвінок на «сигнал» до Марини. Дзвонив чоловік:
– Мариночко! Ти у батьків?! Вітання передавай їм! Подякуй, що Максимком займаються. Ти ж не додумайся його у місто забирать. Чуєш? Ти ж бачиш, що твориться у Сумах… Ми тут з усіх сил стоїмо… Все буде добре! Бережіть себе усі!.. Люблю вас…
Марина курила цигарку під хатою, Михайло попихкував біля колодязя… Надія з дійницею попленталася у хлів… Мовчали. Коли свекруха вийшла із хліва, за білим «Фольксвагеном» вже і курява вляглася на сільській дорозі.
Максим тут як тут – стояв у дворі. Веселий. Обійняв діда:
– Дідусю! Ось подивись і не кажи, що толку ніякого від телефона! Він мене від міста врятував! – засміявся, «зависаючи» на дідових плечах. – Я ж бачу, що мама таки забере мене. А я не хочу сидіть у квартирі. Там сумно! Я швиденько і написав татові, мовляв так і так. Мама приїхала мене забрать. Виручай! Ось бач, дідусю! У відповідь я отримав «ок», тобто тато все вирішить! І вирішив! Набрав до мами, поговорив з нею і знову мені написав: «Не забере! Люблю, синку!»
– Отож я і кажу, внучечку, що люди, які книжки читають, таки «смишльонні»!
– Дідусю! Не «смишльонні», а кмітливі! Вчися говорить правильно! – поправив його Максимко і виплигом, як то люблять сільські діти, побіг наздоганяти бабусю з коровою…
Олександра Гостра
