Сергій Дзюба. Королівство Мальви. Четверта книжка про Кракатунчика.
Письменник Сергій Дзюба написав поки що невелике продовження своєї напрочуд популярної трилогії «Душа на обличчі» про пригоди кленового бога Кракатунчика, загальний наклад якої в різних країнах становить уже понад 200 тисяч примірників. Бо багато дітлахів звернулися до автора з проханням – створити продовження. Втім, триває жахлива війна, до того ж, добродій Сергій працює над новими книжками, які були заплановані до друку раніше. Однак Сергій уже відредагував трилогію, оновивши її (тобто всі три романи про Кракатунчика згодом вийдуть у покращеній авторській редакції, та ще і з чарівними кольоровими ілюстраціями). І... розпочав роботу над четвертою книжкою про кленового бога!
Автор наголошує, що це не буде надто швидко, бо зараз у нього дуже багато часу займає воєнна журналістика (пан Сергій – головний редактор та один із постійних авторів газети «Чернігівщина»). Однак перший розділ щойно завершений. А оскільки це читається, як одне, закінчене, захоплююче оповідання про нові неймовірні пригоди Сергійка, Тетянки та Кракатунчика, і про триголового дракона Вадима, Сергій Дзюба вирішив публікувати книгу поступово – розділами. Отож читачі мають чудову нагоду ознайомитися з цією дивовижною історією, не чекаючи появи всієї книжки.
-
Кракатунчик і дракон
Відтоді, як найкращий друг Сергійка – кленовий бог Кракатунчик – вирушив у мандри до своєї вимріяної країни кракатунчиків, минуло багато часу. Власне, не так уже й багато – закінчилися канікули й Сергійко пішов до школи. Але хлопчик дуже скучав за своїм дивовижним, дотепним приятелем, який завжди знаходив вихід із будь-якої ситуації, перевиховував нехороших людей, захищав дітей і влаштовував неймовірні пригоди.
Адже Кракатунчик – особливий, ніхто не може його побачити, якщо він того не хоче. До Сергійка він приходив у вигляді маленького Сергійка. Їхня прекрасна подруга Тетянка колисала-люлькала крихітну Таню, тато Сергій Вікторович розмовляв із невеличким татусем – точною копією дорослого батька, мама Таня бавила маленьку неньку, схожу на неї, немов дві краплини води. Навіть великий пес Кур’єр грався з крихітним собачкою Кур’єрчиком!
Сергійко щодня згадував усі їхні подорожі та пригоди, думав про свого друга, який досі не відгукувався, і у хлопчика боліла душа. Як там кленовий бог? Що з ним? Чи потрапив він до країни кракатунчиків і знайшов свою любу матусю?! Кракатунчик наразі не озивався, тож Сергійко тривожився. А раптом лялечка підвела?
Взагалі, лялечка – це такий чарівний пристрій, котрий винайшов пан Шкарпетка – геніальний добродій, батько «срібляки» – чудової дівчинки Ла з полуничного острова. Лялечка відчайдушно захищала свого власника – без дозволу професора, ніхто не міг бодай доторкнутися до нього, інакше можна було отримати неабиякої прочуханки. Але головне – саме за допомогою цієї лялечки винахідник і створив свій неповторний, таємничий острів, – просто треба було увесь час мріяти про це, вигадуючи щоразу все нові подробиці.
Таким чином, лялечка дізнавалася про подорож і далі вже планувала маршрут сама. Професору достатньо було лише начепити її на себе та дати чітку команду – натиснути на заповітну кнопку, що знаходилася на смішному черевці з написом «Обожнюю літати на Місяць!». Власне, саме таке черевце, яке знімалося й одягалося, і було тією самою чудодійною лялечкою.
Пан Шкарпетка хотів зібрати на своєму острові неймовірних істот – там уже мешкали в неволі, у спеціальних великих акваріумах, русалка Катя, домовичок Петрович, полтергейст Кузя, квітка Кривляка та привид барона Мюнхгаузена. Тож професору забаглося поселити там і кленового бога. Але справжні друзі – Сергійко, Тетянка, тато Сергій Вікторович, мама Таня, пан Чомбочка та великий собака Кур’єр – зуміли захистити Кракатунчика; а сам він зробив неперевершені гопки колекціонерові рідкісних істот і вчасно перевиховав його.
Отож пан Шкарпетка випустив усіх своїх в’язнів, котрі становили його дивовижну колекцію, і вони оселилися на полуничному острові вже як його вільні мешканці. А от майстер Вербич за кресленнями винахідника виготовив крихітну лялечку для Кракатунчика. Адже кленовий бог не знав, хто він і як з’явився в Чернігові й дуже хотів відшукати свою дорогу матусю, яку ніколи не бачив. Тому він заходився вигадувати власну країну кракатунчиків і потім вирушив до неї на диво-лялечці.
Втім, Сергійко так довго не бачив свого найкращого друга, що вже не міг всидіти на місці. Йому надзвичайно хотілося нових захоплюючих пригод! Тим більше, що Сергійко також отримав у подарунок справжню лялечку, за допомогою якої можна було творити чудеса! Тільки батьки поки що суворо заборонили йому нею користуватися, бо це – не іграшка, а дуже потужний кібернетичний пристрій, з яким треба було поводитися вкрай обережно. Бо така вища математика – не для дітлахів.
Та жити без Кракатунчика стало так нудно й нецікаво, що Сергійко все-таки поглядав на шафу, до якої мама Таня поклала робота. Правда, лялечка була замкнена, а ключ лежав у татовій шухляді… Зазвичай хлопчик слухався своїх батьків, які також були його друзями і в усьому допомагали синові. Та й хто, як не мама Таня і тато Сергій Вікторович рятували його від капосних розбійників Туза і Валета, що хотіли поцупити Кракатунчика заради грошей? І хіба не батьки наважилися вирушити до таємничого полуничного острова, щоб визволити там пана Чомбочку – кумедного добродія, котрий не побоявся колекціонера рідкісних істот і побажав стати справжнім розвідником?!
Сергійко надзвичайно любив своїх батьків і не хотів їх засмучувати. Та хлопчику стало нестерпно! Він вирішив придумати хоча б одну захоплюючу пригоду. А оскільки потрапити до країни кракатунчиків було нереально, бо її міг вигадати лише кленовий бог, хлопчина почав мріяти про зовсім інше. Він раптом захотів бодай на день стати королем, який мав би власне королівство, а ще – прекрасну королеву, хоробрих лицарів, білого коня, вишуканий палац, коштовний трон, разючий меч, чудернацький одяг… Тобто все, що належить королеві!
І однієї ночі він не витримав – прокрався навшпиньках повз батьків, які солодко спали в ліжку, відкрив татову шухляду та знайшов ключ від шафи, тихенько відчинив її й дістав чарівну лялечку. А оскільки він користувався нею на полуничному острові, то й зараз легко впорався із черевцем… Отож хлопчик тепер щоночі вдосконалював свою мрію, вигадуючи все нові деталі та персонажів, про яких колись читав у казках.
А оскільки вирушати одному в таку мандрівку було все-таки трохи боязко, Сергійко вирішив – його королевою стане Таня, адже дівчинка також обожнює пригоди і вже довела, що вона – розумна, смілива та винахідлива. Одним словом – надійна. Власне, зовсім не вередлива на відміну від деяких інших однокласниць…
Правда, Тетянку ще треба було переконати, адже вона – теж дівчинка слухняна і дуже любить своїх батьків! Тому хлопчик почав мріяти, що їхня подорож триватиме непомітно для близьких – час узагалі зупиниться, і лише коли вони благополучно повернуться додому, стрілки годинника продовжать свій звичний рух по колу.
Сергійко мріяв щоразу впевненіше, а ввімкнена лялечка все це чула та уявляла. Тому однієї ночі хлопчик відчув, що загалом уже готовий до таких мандрів. Залишилося лише переконати Тетянку. Втім, це виявилося нелегко, бо в дівчинки було надто багато запитань. Але вона довіряла другові – все-таки скільки разом уже всього пережили! До того ж, наразі не потрібно було відпрошуватися у батьків (все одно не відпустять!), адже час тупцюватиме на місці. Єдине, Тетяночка хотіла взяти з собою ще їх приятеля та однокласника Сашка, зробивши його першим міністром отого королівства. Однак Сергійко, знаючи, що друг теж мріє колись, подорослішавши, одружитися на Тані, не побажав мати такого завзятого конкурента…
Нарешті вони домовилися. Подорожувати вирішили вранці, коли разом підуть начебто до школи. Сергійко сховав у портфель лялечку, що мала дуже швидко перенести їх до вигаданого королівства. А ще він мріяв, що вони з Танею на цей час стануть цілком дорослими, хоча б вісімнадцятилітніми, бо справжній король не може бути дитиною. Власне, королівство буде реальним – такий ефект лялечки, хлопчик переконався в її могутності ще на острові!
Отож друзі зустрілися на подвір’ї, біля будинку Тетяночки, і Сергійко вправно одягнув черевце.
– Ти готова? Все гаразд? – поцікавився у дівчинки. – Ти ж знаєш, що це – зовсім не боляче. Втім, якщо боїшся, просто на мить заплющ очі.
– Я тобі довіряю. І хочу трохи побути королевою, – посміхнулася Таня. – Тисни на кнопку. Обожнюю літати на Місяць!
– Я теж, – зрадів Сергійко. – Ласкаво запрошую до нової чарівної пригоди…
– До речі, ти вже назвав своє королівство?
– Та ні – стенув плечима хлопчик. – А що, я маю його якось назвати?
– Ну, ти даєш друже! Вирушаєш у мандри і навіть не знаєш куди!
– Знаю, однак про назву якось просто не подумав. А давай вигадаємо її разом? От що ти пропонуєш?
– Ну, – замислилася дівчинка. – Я люблю квіти…
– То й що. Яка ж дівчинка не любить квіти? Я – хлопчик і теж люблю.
– А ти бачив коли-небудь мальви?
– Так, у наших мальовничих українських селах. Ці квіточки – з білими, рожевими і червоними пелюстками – скрізь, буквально на кожному подвір’ї.
– Вони мені дуже подобається – такі ніжні та красиві! Тому назвемо наше королівство Мальви?
– О, а воно – вже наше? – підморгнув подрузі Сергійко.
– Авжеж, – розсміялася Тетянка. – А якою мовою спілкуватимуться мешканці королівства Мальв?
– Мальвійською, – скуйовдив чуприну Сергійко.
– Невже є така мова? – примружила очі Тетяночка.
– Можливо, нею мальви розмовляють… Якось же квіточки спілкуються між собою? – розвів руками хлопчик. – А хочеш, хай люди там говоритимуть англійською, принаймні трішки поліпшимо знання з важливої світової мови.
– Навіщо? Мені подобається наша рідна, красива українська мова. Вона – найкраща в світі. І добре, якщо нею спілкуватимуться жителі королівства Мальви! А потім ми створимо ще багато прекрасних, цікавих королівств, тож українська також стане світовою мовою.
– Яка ж ти у мене розумничка! – задоволено промовив Сергійко.
– Не у тебе, а у тата з мамою… – поправила приятеля Таня. – І я аж згораю від нетерпіння швидше побачити чарівне королівство. Тому мерщій тисни кнопку, Сергійку!
– Гаразд. А то ж ви, дівчатка – такі капризухи – міняєте настрій, немов рукавички, майже по сто разів на день. Зараз ти – щаслива, а за мить можеш і передумати.
– А ти зволікаєш у найвідповідальніший момент... То ми летимо в наше чудове, омріяне королівство Мальви?
– Летимо, Тетянко… І запевняю тебе – що б там із нами не трапилося, повір, усе буде добре!
* * *
Замиготіли мальовничі краєвиди, і буквально за якусь мить діти легко приземлилися на вишукану доріжку, яка вела до розкішного палацу, котрий виднівся неподалік. Поряд розкинувся загадковий густий ліс. Обоє вони були на баских конях. Сергійко велично сидів верхи на чудовому білому коні, хоча це трапилося вперше в його житті. Мимоволі він замилувався Танею – вона виглядала, мов справжня королева! І справа не лише в коштовних, яскравих нарядах, – її обличчя та вся постава вісімнадцятилітньої дівчини були такими прекрасними, що в хлопчини аж дух перехопило. Власне, він теж уже не був дитиною – неабияк виріс та змужнів… По обидві сторони від дороги росли прекрасні мальви. Зображення цих квітів прикрашало й одяг королівської сім’ї.
– Поки що все так, як я й мріяв, – задоволено кивнув Сергійко.
До них вже наближалися вершники – попереду їхав статечний русявий добродій із вишуканою борідкою. Зупинивши коня, він повагом спішився та шанобливо опустився на одне коліно. Це ж саме зробили й інші придворні.
– Добридень, Ваші величності, ми раді Вас бачити вдома, у королівстві Мальви, – промовив бородань, одягнений найрозкішніше.
– Так, ми з королевою теж раді всіх бачити, Максиме! Сподіваємося, наше королівство процвітає?
– Королівство, в якому править такий мудрий правитель, не може не процвітати, – чемно відповів русявий добродій.
– Гаразд, – доброзичливо кивнув Сергійко. – Тоді час як слід пообідати в палаці.
– Так, усе готово для трапези, – ґречно вклонився бородань.
– Що ж, тоді поїхали, – підморгнув придворному Сергійко.
Коли вони вирушили, Тетянка тихенько прошепотіла на вухо другові:
– Як ти здогадався про його ім’я? Хто це?
– То – наш перший міністр. А ім’я я йому ще в Чернігові придумав, – весело скуйовдив чуприну Сергійко. – По-моєму, Максим – це чудове ім’я. Ну, не називати ж його Сашком…
– Добре, – чарівно посміхнулася Тетянка. – До речі, ти помітив, як ми з тобою враз подорослішали?
– А тобі що, не подобається? Так я собі наміряв! – пожвавішав король.
– Подобається. Однак, сподіваюся, це – також тимчасово, бо мені все-таки ще хотілося б трохи побути дівчинкою.
– Не знаю, ми ж поки не дорослішали за допомогою лялечки, – знизав плечима Сергійко. – Поживемо, то побачимо.
Палац вразив їх коштовними палатами, мармуровими скульптурами та прекрасними картинами. Тут росли дивовижні квіти. Однак найбільше було мальв, які, до того ж, прикрашали колони, стіни, статуї та одяг всіх лицарів і придворних. А оскільки скрізь були ще й розкішні дзеркала, то усім палацом задоволено бігали веселі сонячні зайчики.
Бенкетували у сонячній вітальні, заставленій усілякою смакотою. Чого тут тільки не було! Найвишуканіші, найніжніші страви буквально танули в роті. Сергійко хотів пригубити дещицю вина, однак подруга наразі непомітно наступила йому на ногу своїм вишуканим черевичком… Хлопчик зітхнув і випив виноградний сік із тортиком.
– Неймовірно! –у захваті вигукнула Тетянка. – Гм, Ваша Величносте, сподіваюся, ти принаймні подбав про мою окрему спальню?
– А навіщо? – хитро примружив очі Сергійко. – Ми ж тут – одружені та повінчані…
– Ну, знаєш, Сергію Сергійовичу, ми так не домовлялися, – зашарілася Таня. – Всьому – свій час. Власне, я ще не хочу заміж – трохи зарано! Думаю, і ти не накоїш тут дурниць. Бо я ж помітила, як до тебе підлещувалася якась смаглява панночка. Хто вона? Невже ти і її вимріяв?
– А ось про власний гарем я якось не подумав, – заспокоїв король. – Та вона і не в моєму смаку, ти ж знаєш, які дівчата мені подобаються… Втім, я ж маю познайомитися зі своїми підданими. Її звуть Лілія – це донька графа де Бурбона.
– Отже, Лілія… – спохмурніла Тетяночка. – Раджу триматися від неї подалі, якщо ти дійсно хочеш колись на мені одружитися.
– Ваша величносте, вухам своїм не вірю – ти ревнуєш?!
– Не фантазуй! Просто мама Таня залишилася в Чернігові, хтось же має слідкувати за твоєю королівською поведінкою.
– От узяв на свою голову дівчисько, – театрально зітхнув Сергійко. – І що тепер мені робити? Ні випити, ні покохатися…
– Припини, Сергію Сергійовичу, ти ж хороший та вихований хлопчик, а не підступний і капосний бурбуруну, як сказав би наш Кракатунчик. – Тому навіть у королівській короні поводься так, щоб мені не було за тебе соромно.
– Добре, я із задоволенням їздитиму скрізь на своєму білому коні.
– Авжеж, ми їздитимемо…
* * *
Дні летіли за днями. Виявилося, що у новоспеченого короля – доволі вправні та розумні піддані. Тому всі питання вирішувалися ніби самі по собі, легко та невимушено. Сергійко і Таня об’їздили все королівство – говорили з люб’язними мешканцями та милувалися чарівними краєвидами…
А ще хлопчик займався фехтуванням – разом із Максимом. Сергійку подобалося тримати в руці шпагу, нападати та спритно відбивати всі удари, уявляючи себе відважним мушкетером із цікавих, авантюрних романів Дюма. Але перший міністр, фехтуючи з самим королем, поводився надто обережно, тому Його величність перебував тут у цілковитій безпеці й поступово почав усе більше нудьгувати.
За увесь час трапилася лише одна пригода – Сергійку захотілося трохи вночі, щоб ніхто не бачив, політати на лялечці. Але потім він вклався спати, не вимкнувши черевце. Вранці слуга хотів накинути на нього мантію, проте вмить відлетів, мов корок шампанського, вражений пильним кіборгом. Ясно, що бідолашний слуга дуже налякався, і Сергійко ледь заспокоїв його, щедро подарувавши свій коштовний перстень, аби лише той тримав язика за зубами.
Добре, що про цей випадок не дізналася Тетяночка, а то б необачному королеві перепало на горіхи! Втім, він уже розчаровано подумував, чи не час їх обом повертатися додому…
Але несподівано життя в королівстві змінилося. Одного дня Максим, як завжди, завітавши на аудієнцію, приголомшив новиною, – невідомо звідки з’явився дракон, котрий наводить жах на всі навколишні села. Триголовий та велетенський, він літає, мов ураган і вергає довкола пекельний вогонь. Уже горять ліси, селяни бояться збирати урожай. А потвора й не збирається йти до іншого королівства. Навпаки дракон так знахабнів, що вимагає приносити йому щодня вдосталь їжі, бо він лише за один сніданок споживає цілого бика.
Король спробував відправити на герць із зажерливим супостатом своє військо, однак бійці одразу ж розбіглися, тільки-но потвора спопелили кілька добротних будинків і вмить стерла з лиця землі квітучий сад… Залишившись без армії, Сергійко спробував покликати хоробрих лицарів із сусідніх земель, обіцяючи переможцю дракона аж половину королівства. Проте бажаючих не виявилося – надто вже грізний супротивник оселився тут!
Тим часом, віроломний, підлий дракон оголосив новий ультиматум – він захотів людську жертву. Причому не звичайну сільську дівчину, а саму королеву, тобто Тетяночку… Сергійко, як міг, тримав у таємниці новини про чудовисько від Тані. Але, дізнавшись про вимогу потвори, вирішив мерщій відправити подругу до Чернігова. Втім, Тетяночка не погодилася.
– Я була поруч, коли ми боролися з розбійниками Тузом і Валетом, літала до полуничного острова, щоб визволити пана Чомбочку і здолати пана Шкарпетку, а потім перевиховати його. А пам’ятаєш, як ми в Чернігові гарно впоралися з бурбуруну, який хотів викрасти Кракатунчика?! – схвильовано промовила вона. – І що, я тепер маю втікати геть від дурнуватого дракона, від якого смердить за кілометр?! Ні, Сергійку, ми з тобою маємо діяти разом і обов’язково перемогти його. Бо я й сама нікуди не накиваю п’ятами й тобі не дозволю. Як же ми взагалі житимемо, якщо наше королівство загине?!
– Та потвора – дуже небезпечна. Бо від скаженого триголового змія все довкола палає. І він вимагає тебе! Не знаю, навіщо ти йому враз знадобилася, але це – правда… – Сергійко так крутнув головою, що мало шию не звернув. – Звісно, я нікуди не збираюся втікати і вийду з цим гаспидом на двобій. Але мені буде легше, якщо я знатиму, що ти перебуваєш у безпеці.
– Дякую, що ти так дбаєш про мене, та я хочу бути поряд із тобою, – не вгавала Таня. – Врешті-решт, у нас лялечка. Ми ж бачили її в дії! Адже ти не повинен бути сам. Ми приведемо військо. Коли наші солдати дізнаються, що їхня королева теж іде на битву з драконом, та ще й поруч із тобою, у перших лавах, то їм стане соромно за свою ганебну втечу!
– Яка ж ти вперта… – зітхнув Сергійко.
– Я – не вперта, а наполеглива. Чи ти думаєш, що я нічого не варта?! – Тетянка так блиснула оченятами, що аж повітря заіскрилося.
– Просто війна – це чоловіча справа, – примирливо відповів король.
– Якби чоловіки краще дослухалися до жіночої інтуїції, вони були б непереможні! – запевнила подруга.
– Шкода, що ми не можемо зараз порадитися з Кракатунчиком. Він би нам, як завжди, дуже допоміг, – влаштував дракону такі гопки, що той умить став би, мов шовковий, – сумно посміхнувся Сергійко.
– Так, я дуже скучаю за нашим чесним і благородним кленовим богом. Однак він тепер – за тридев’ять земель, за всіма морями-океанами. І жодна скатертина-самобранка туди наразі не долетить! – зітхнула королева. – Проте я відчуваю, що Кракатунчик про нас не забув, тож ми ще з ним побачимося і, як раніше, будемо разом.
– Авжеж, потрібно тільки перемогти триклятого дракона та залишитися живими. Я навіть не уявляю, що станеться з нашими любими батьками, якщо ми не повернемося з цієї небезпечної мандрівки! – схвильовано скуйовдив чуприну Сергійко.
– Я – теж, – кивнула Таня. – Але ми повернемося.
– Так, – рішуче промовив король. – Ти йди, відпочинь, а мені треба вже готуватися до битви.
– Коли ми вирушаємо? – запитала дівчина, дивлячись в очі другові.
– Завтра, – з надією відповів Сергійко. – Не можна зволікати… Краще зустрінемося з драконом у чистому полі, аніж наражатимемо на небезпеку наше місто та його мешканців.
– Згодна. Битимемося в полі, – підсумувала Тетянка. – Збирай військо і скажи всім, що я вирушаю разом із тобою.
– Вибач, що вплутав тебе в таку жахливу історію. Я думав, що це буде легка, приємна прогулянка, і все станеться, мов у казці, – стомлено наморщив чоло король.
– Нічого, все нормально. Цікаво, навіщо я йому все-таки знадобилася? Сподіваюсь, не на вечерю?! – посміхнулася Таня. – А раптом він – не такий уже й потворний?! Жартую, Сергійку, – поквапилася заспокоїти короля, який аж спаленів від її слів…
Велике червоне сонце красиво сідало за горизонт, спокійне, мов двері в їхньому палаці.
* * *
Вночі Сергійкові снився його найкращий друг. Кракатунчик замислено походжав по подушці і хитрувато позирав на хлопчика. Король розумів, що насправді кленовий бог – у своїй дивовижній країні кракатунчиків. Можливо, тепер він із задоволенням п’є улюблений кленовий сік чи зовсім безтурботно та весело гойдається на гілочці, або грає в квача з новими друзями.
Мабуть, зараз йому – так добре, що він уже й не пам’ятає про приятелів у Чернігові – Сергійка і Тетяночку, відважних тата Сергія Вікторовича і маму Таню, турботливу бабусю Серафиму, добродушного дідуся Віктора та дуже стареньку прабабусю Марію, допитливого однокласника Сашка і лагідних дядечка Бика й тітоньку Поліну (які скоро народять синочка, котрого обіцяли назвати на честь Кракатунчика), великого собаку Кур’єра…
Втім, кленовий бог виглядав надто стурбованим, про щось напружено розмірковував і раз-по-раз погладжував своє маленьке черевце з крихітним написом «Обожнюю літати на Місяць!», ніби навіщось нині перевіряв власну лялечку.
– Кракатунчику, я сплю? – тихенько посміхнувся Сергійко.
– Авжеж, друзяко, – погодився кленовий бог. – І це – чудово, набирайся богатирської сили, яка тобі скоро знадобиться!
– Я не богатир, – похитав головою хлопчик. – І я хвилююся за Тетянку, котра вирішила також піти на битву з драконом. А цей змій – знаєш який він страшний і потворний?
– Так, від одного погляду на нього можна врізати дуба!
– А що таке «врізати дуба»? – здивувався Сергійко.
– Мммм… Надовго знепритомніти. Втім, це – така вища математика, не для малих дітлахів.
– Але я – вже зовсім не дитина, а справжній король! – гордо промовив хлопчик.
– Ні, в душі – ти залишаєшся таким, яким був до нової мандрівки. Це – те саме, що взути чарівні черевички-охлябрики, котрі змінюють зовнішність. Пам’ятаєш, як ти хоробро одягав їх у Луцьку і перетворювався на розбійника Туза, коли рятував мене від колекціонера рідкісних істот? Так от, ти був тоді школярем Сергійком, а не затятим злодюгом-розбишакою з великої дороги. Тому й лялечка спроможна лише додати тобі зайвих кілограмів та наростити сякі-такі м’язи. Але, щоб стати дійсно справжнім королем, тобі потрібно ще прочитати дуже багато книжок (бо порозумнішати можна лише від хороших книг), здійснити багато чудових подвигів і стоптати не одне взуття…
– Так довго? – зітхнув хлопчик. – То я даремно вигадав цю мандрівку?
– Поживемо – побачимо! – бадьоро підморгнув другові Кракатунчик.
– Знаєш, у мене – завтра важкий день. Я битимуся з драконом!
– Так, ти маєш врятувати своє королівство. Адже ти його придумав, тож тепер цілком відповідаєш за все.
– Але я – ще дитина… А дракон – він же такий страшний!
– Не хвилюйся, все буде чесно і благородно. Тобі допоможуть друзі.
– Таня битиметься поруч зі мною.
– Авжеж, хто б сумнівався?! Вона – неймовірна дівчинка, дуже мужня. Найкраща в світі!
– Так. Тільки як ми без тебе? Ти зараз – дуже далеко…
– Подумки я – завжди з тобою. Все буде гаразд. Немає такого дракона, якого б не можна було приручити! Однак маєш як слід виспатися, щоб бути вправним воїном. Чудових снів, Сергійку! Побачимося…
– На добраніч, Кракатунчику. Дякую, що ти мені наснився!
* * *
Кленовий бог кумедно помахав долонькою і враз чарівно розчинився в просторі. Сергійко посміхнувся: «Навіть за тридев’ять земель Кракатунчик вміє підбадьорити! Але, справді, треба поспати…»
Втім, вдалині замайоріла маленька чудернацька зірочка, яка щосекунди збільшувалася в розмірах. І за мить перед хлопчиком постав рідний силует:
– Привіт, мій дорогий правнучку! Як поживаєш?
– Привіт, бабусенько! Краще за всіх – завтра намагатимуся провчити одного капосного дракона, який внадився в моє королівство і не дає спокою. Але ж ти слідкуєш за нами з того світу, тому, думаю, в курсі всіх подій…
– А що ж іще мені там робити? Грати в доміно з якимись дідусями?! – підморгнула дуже старенька бабуся Марія. – Ні, мені цікаво спостерігати за вашими земними пригодами. Тішуся, як ти ростеш і вигадуєш усе нові гопки!
– Тільки мені зараз – не дуже весело… Але ж ти, мабуть, уже літала в розвідку і трохи розкажеш мені про ту триголову потвору?
– Може, й розкажу, – загадково промовила прабабуся. – Ну, гаразд, я, звісно, не могла проґавити такий прикольний момент. Літала, подивилася на твого дракона…
– Де він живе? У лузі, гайку, в лісі, біля річки?.. Я, чесно кажучи, поки мало знаю про драконів.
– Він оселився в старому, занедбаному, але просторому будинку. Трохи прибрав там… Навіть, уяви собі, інколи поливає гарненькі квітки, що ростуть надворі! Тому, можливо, цей загадковий, таємничий змій – не безнадійний.
– Але він – такий величезний і жахливий! Ще й, коли йому заманеться, вогнем вергає на всі боки, лякає… Звідки цей тип узагалі тут узявся на мою голову?
– Не знаю, – стенула плечима бабуся. – Я лише розповідаю, що бачила.
– І що ти ще бачила? – з надією запитав Сергійко.
– Чесно кажучи, небагато. Дракон – дійсно якийсь потаємний…
– Ну, бабусенько, ти ж – така винахідлива! А пам’ятаєш, як ти хоробро пробралася в душ, де безтурботно мився голісінький пан Шкарпетка й ураз вивідала його секрет лялечки!
– Добре, що ти зараз не бачиш, як я зашарілася. Скільки можна мене на цю тему підколювати? – докірливо промовила старенька. – Я туди пішла не заради того, на що ти натякаєш, а для діла… І вчасно помітила, як він знімає животик із написом «Обожнюю літати на Місяць!»
– Так,ти – дуже крута розвідниця!
– Хитрун, вмієш робити компліменти. Та я справді, як не старалася, не змогла довідатись багато. Але мені здається, що він – чоловічого роду. Ще молодий. Доволі спритний. Слідкує за собою – вмивається…
– Може, й зуби чистить? – розсміявся Сергійко.
– Дарма глузуєш із нього, він – охайний, настільки може бути охайним справжній дракон.
– А зарядку робить?
– Робить, на відміну від декого… – хитрувати примружила око бабуся.
– Жартуєш, бабусенько? То він – білий і пухнастий? От просто підходь і гладь на здоров’я!
– Думаю, до нього потрібно знайти підхід… Він – не якийсь дикун. Я б сказала, навпаки досить розумний та обачний!.. Тому щиро раджу, перш ніж битися, все-таки спробувати з ним поговорити, – дракон розуміє нашу мову. Взагалі, він же захотів познайомитися з Тетяночкою…
– Захотів? Та дракон поставив нам ультиматум – зажадав королеву. А якщо ми не погоджуємося, змій погрожує зруйнувати все королівство! Він – дуже підступний і жорстокий. Шкода, що тут, на відміну від Чернігова, немає сучасних гармат, щоб належно захищатися від злого ворога. А то б ми йому показали, де раки зимують!
– По-моєму, змій ще нікого не вбив… А що, як він сам – розгублений і наляканий, та не зовсім усвідомлює, що коїть?! Може, для нього те пускання вогню – лише така собі весела, невинна, безтурботна дитяча забавка, гра?..
– Ну, тоді поставимо його в куток, аби не бешкетував. До речі, навіть не знаю, чи є у нас, в королівстві, в’язниця, до якої б помістився триголовий дракон? Але, схоже, він не збирається здаватися в полон, тому така проблема не виникне. Власне, лялечка знає свою справу – відлупцює чудовисько. На неї – вся надія!
– Лялечка – лише кіборг. Проте «найрозумніший» робот не має душі. Отож, дорогий мій правнучку, сподіватися треба на себе і на хороших людей, котрих ти знаєш і яким повністю довіряєш. Взагалі, з тобою буде Тетянка, а у жінок – гарна інтуїція…
– Тобто ти не хочеш, щоб я вбив дракона?
– Він – жива істота. До того ж, справжніх драконів на світі залишилося зовсім небагато. Їх уже потрібно до Червоної книги записувати!
– А що таке – Червона книга?
– Документ про вразливих, рідкісних тварин і рослин, яким загрожує зникнення на землі. Розумієш? Кожен дракон – по-своєму унікальний. Може, цей триголовий гість ще нам знадобиться?! Подумай, Сергійку, а мені – пора. Провідала тебе й на душі стало спокійніше. Адже я теж за вас, рідних, там хвилююся.
– До побачення, бабусенько. Не тривожся – все буде добре!
* * *
Вранці сонячні зайчики вже весело бігали палацом. У небесах – жодної хмаринки. Довкола – такий мальовничий краєвид. Але на душі у Сергійка – лише неспокій. Що готує йому сьогоднішній день?! Втім, попри хвилювання, король поснідав – Таня наполягла, бо для битви з драконом потрібна сила. А звідки ж вона з’явиться, якщо король – голодний?.. Проте хлопчик навіть не зчувся, як звична трапеза закінчилася й вони з Тетянкою сіли на своїх коней.
Звісно, королівське подружжя їхало попереду, за кілька кроків позаду – перший міністр Максим, а за ними вишикувалося військо. Дезертирів не було – коли бійці почули, що в похід іде сама королева, то дружно осідлали коней. Та й мешканці міста вийшли надвір та щиро вітали свого хороброго короля.
Згодом Сергійко відчув впевненість і помчав швидше. Незабаром вони вже були на місці – довкола простиралися неозорі поля та гаї. Король стояв на пагорбі і вдивлявся в далеч. «Ось він!» – першою побачила дракона Таня. Чудовисько неквапливо летіло назустріч. Причому всі три його грізні голови уважно розглядали королеву, не звертаючи особливої уваги на військо…
– Зосередься, Сергійку. Ми – з тобою. Все буде добре! – підбадьорила свого відважного лицаря Тетянка.
Вона ніжно обняла та поцілувала друга, аж хлопчик зашарівся. Король хутко начепив кумедний животик із написом «Обожнюю літати на Місяць!» і одразу вмикнув лялечку… За мить він уже був у повітрі, викликаючи захват вояків, які ще ніколи не бачили нічого подібного. Втім, на дракона жодного враження це не справило. Його три головешки водночас вистрелили вогнем і люди приголомшено завмерли від жаху. Здавалося, порятунку від полум’я, яке погрозливо жбурляє довкола велетенський змій, просто не існує!
Та Сергійко пригадав, як уночі з батьками ходив у негоду до кленового дерева, щоб порятувати Кракатунчика. Тоді надворі була страшна буря. Злий вітрюган виривав із рук тата Сергія Вікторовича та мами Тані парасольки. Несамовито гупав грім, а від спалахів блискавки хлопчикові хотілося просто заплющити очі. Втім, нічого поганого наразі не сталося. Вони підбадьорили кленового бога, а Кракатунчик із задоволенням вперше гарно поспілкувався з батьками Сергійка, які були зачудовані та щасливі.
І хоч буря накоїла лиха, кленове дерево, на якому мешкав Кракатунчик, вистояло!.. Власне, воно й зараз росте у їх Чернігові на алеї біля пологового будинку, і щоразу, коли хлопчик чимчикує до школи, радісно зустрічає його вітами. Ось тільки кленовий бог уже вранці не говорить Сергійкові «Привіт», бо вирушив у свою дивовижну, неймовірну мандрівку за тридев’ять земель…
Сергійко вже наблизився до чудовиська й заходився стрімко кружляти довкола. Однак змій незворушно стояв на місці. В усякому разі, лицар його не здивував. Авжеж, ця людина вміє літати. То й що? У нього, дракона, крила – більші, і він – набагато кремезніший та сильніший за такого супротивника. Взагалі, впертого та непоступливого короля пора спопелити вогнем, щоб не набридав, не відволікав увагу від прекрасної королеви на пагорбі. Однак все-таки цікаво, що ж буде далі?
Змій ліниво блиснув полум’ям повз витязя, аби налякати його. Але той не відступив, кружляв зовсім поруч. От надокучливий. Що задумала людина? Невже не знає, що незабаром розпрощається з життям? Дракон насмішкувато пустив дим в очі лицареві, та король вчасно відлетів, ухилився і повернувся знову. Чудовисько позіхнуло. Що ж, час завершувався поєдинок… То як все-таки ліпше: спопелити супротивника чи просто проковтнути?
Сергійко поглянув на Таню. Дівчинка стояла в супроводі їх війська і не зводила очей із друга. Подумки вона теж змагалася зі злим драконом! Король відчув, що сила його принаймні потроїлася й мужньо кинувся на змія. Звісно, потвора зараз метатиме свої блискавки… Чи витримає лялечка? Адже такого випробування раніше не було. Тільки подумав, як з однієї головешки дракона враз вирвалося полум’я. Цього разу змій стріляв прицільно. Однак лялечка зреагувала – вогонь не вразив Сергійка, а вмить відлетів у бік змія. Той встиг прикритися великою потворною лапою, але зойкнув від несподіванки – лапу трохи обсмалило…
Дракон здивовано втупився в дивного і непоступливого супротивника, й навіть, як здалося хлопчикові, по-змовницькому підморгнув йому. А потім умить надто стрімко, зважаючи на ті габарити чудовиська, кинувся на юного короля, сподіваючись просто змести та розчавити його богатирською масою свого тіла. Втім, Сергійко полинув назустріч такій небезпеці і знову досягнув успіху – дракон не протаранив відчайдушного короля, натомість сам відлетів трохи від нього, неначе від удару струмом!
Сергійко одразу ж спробував впритул наблизитися до приголомшеного змія, проте той хутко оговтався й підступно вивергнув потужне полум’я по королю з усіх трьох голів. Однак Сергійко цього разу не став випробовувати лялечку на міцність – вправно крутнувся, вивернувся в бік, тому пекельний вогонь промчав повз лицаря. Дракон хвацько вистрелив знову, та хлопчикові вдалося й цього разу ухилитися від ворожого вогню. Адже лялечка може й не витримати такий заряд!
Змій спробував зненацька хвицнути короля хвостом, але наразився на впевнену відсіч кіборга й аж ображено відсахнувся вгору, сердито плюнувши полум’ям і димом зі своїх невтомних головешок, щоб, попри все, спопелити юного сміливця. Та Сергійко спрямував лялечку на черево дракона і врізався в нього, завдавши тварюці дошкульного болю, бо тіло потвори здригнулося й відкинулося назад.
Однак король надто захопився атакою і проґавив новий гарматний залп із зажерливих пащ віроломного ворога. Цього разу полум’я било впритул, і лялечку неабияк струсонуло в повітрі, Сергій навіть відчув запах смаленого, ось тільки не збагнув, кому більше дісталося – йому чи драконові… Обидва почувалися дещо розгубленими, стомленими і розчарованими двобоєм. Вони завзято кружляли один довкола одного, проте ніхто з них не міг перемогти.
Сергійко завзято вимахував бездоганним та міцним мечем, адже так тут чинили всі шляхетні лицарі. Власне, перший міністр Максим на заняттях із фехтування дечому навчив молодого витривалого короля. І тепер правитель Мальв виглядав досить вправним! Втім, такий гострий меч був би грізною зброєю у сутичці з ватагою розбійників. Але що він міг вдіяти проти лютого триголового чудовиська вагою кілька тонн?!
А тим часом на пагорбі Тетянка та вояки почали дружно підтримувати Сергійка, скандувати його ім’я. Хлопчик ураз збадьорився, натомість дракон почувався зажуреним і самотнім… Королю навіть захотілось його пожаліти, погладити по жорсткій спині! Проте змій оговтався і вирішив ризикнути, щоб стерти супротивника з лиця землі. Цей дракон, справді, виявився не дурним і чудово усвідомлював: або він повністю знищить хороброго лицаря, або тут же загине сам.
Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, проте ніхто з них не відвів погляду… Сергійко чітко розумів, що перебуває буквально за крок від загибелі. Однак він не міг відступити, ганебно накивати п’ятами, коли в цю мить вирішується доля королівства Мальв та його мешканців, коли поруч, на пагорбі, стоїть Тетяночка, котру раптом зажадало собі, як військовий трофей, ненажерливе чудовисько. Звісно, зарази Тані Сергійко готовий віддати навіть своє життя. Смерть дракону!
Здавалося, ще мить, і станеться щось дійсно жахливе – ці непримиримі супротивники просто знищать один одного. Проте зненацька король побачив перед собою… кумедного маленького короля, який смішно вимахував своїм крихітним іграшковим мечем. Невже?.. Це ж зовсім неймовірно!
– Кракатунчику, як ти тут опинився?! – вигукнув Сергійко, впізнавши найкращого приятеля.
– Привіт, друзяко! – махнув долонькою кленовий бог. – Авжеж, це – вища математика, не для маленьких дітей… Потім Тетянка мене гарнесенько полюлькає, я покатаюся на твоїй немитій голові, й ми чесно та благородно побесідуємо. А зараз дай мені хвилинку порозважати три симпатичні голівки.
Король не встиг навіть відповісти, адже жахливий дракон, який за мить готовий був роздерти Сергійка на дрібні шматочки чи перетворити його на купку попелу, раптом зачудовано втупився в якусь точку. При цьому пащеки всіх трьох його голів синхронно відвисли… І змій мав такий зачудований, приголомшений вигляд, ніби з небес до нього спустився величний бородатий дідусь у білому одязі з німбом на голові й попросив прикурити сигаретку!
– Сергійку, що з тобою? Тебе поранено?! – хвилювалася Тетянка.
Звісно, королева не помітила Кракатунчика й не зрозуміла, що наразі відбувається у високості. Чому лицар і дракон, які так затято нападали один на одного, раптом припинили битву й завмерли, немов укопані… Особливо дивно поводилося чудовисько, яке по-чудернацькому заворушило губами та вухами, а потім заходилося гойдати свою лапу, лагідно промовляючи до неї.
Втім, Сергійко збагнув, що Кракатунчик перетворився на маленького дракончика й намагається щось пояснити великому. І, судячи з досить уже умиротвореного змія, який виглядав напрочуд зацікавленим та задоволеним, кленовому богу вдалося справити на гостя належне враження.
– Кракатунчику, ти робиш йому гопки?! – запитав хлопчик, миролюбно опускаючи непотрібний меч.
– Авжеж, – вигулькнув на мить кленовий бог, – перепрошую, Сергійку, я зараз саме пояснюю Вадимові, що з нами можна дружити!
– А хто такий Вадим?
– Друзяко, це у Дракона таке чудове ім’я – Вадим.
– Але ж це – людське ім’я, а він – змій.
– Мммм… Як би це тобі пояснити? Він – не зовсім змій... Тобто, звісно, у нього є велике черево, хвіст і три дивовижні голови. Але насправді Вадим – юнак, який змушений жити в шкірі дракона! Ну, ти зараз все одно нічого не зрозумієш. А Вадим трохи заплутався… Нічого, ми йому робитимемо гопки, а гість більше не лякатиме жителів королівства. Знаєш, який він прикольний?
– Ось тільки місця багато займає, – витер піт долонею Сергійко. – Ти ще скажи мені, що він хоче жити в палаці!
– Не бурчи. Авжеж, чому б йому не оселитися в твоїх володіннях? Там же – купа вільних палат! В одну він не поміститься, однак із трьох чи п’яти хоромів цілком можна зробити одну велику затишну оселю для прекрасного, спокійного та мирного дракона.
– О, він – уже прекрасний? – іронічно посміхнувся король.
– А ти що, вже не довіряєш своєму найкращому другові?! – закопилив губку кленовий бог. – Так, досить мені наразі бути між вами «зіпсованим телефоном». Повоювали, а тепер потисніть один одному руки та поїхали обідати…
Звісно, Сергійкові не надто хотілося потискати лапу чудовиська, однак чого не зробиш заради миру! Тим більше, що дракон істотно змінився – вже не вергав вогонь, розслабився й поводився цілком спокійно, навіть скромно. Коли вони спустилися на землю, Тетяночка одразу ж кинулася до Сергійка і обняла його. Втім, уже за мить королева забула про все на світі, побачивши крихітну Таню, котра кумедно плескала в долоньки. Отож дівчинка радісно взялася люлькати ненаглядного Кракатунчика, якого вже не бачила сто років!
Вояки підозріло поглядали на велетенського дракона, проте той навіть не намагався демонструвати свою силу. Навпаки, здавалося, якось поменшав у розмірах. А побачивши юну королеву, змій аж почервонів…
Невже це чудовисько теж закохалося в Тетянку? І як їй вдається отак причаровувати серця? Всі у неї закохуються! Сашко хоче одружитись на Тані й не може дочекатися, коли виросте, щоб їхні батьки дозволили. Кракатунчик – на сьомому небі від щастя, коли дівчинка люлькає його на своїй долоньці. Та й Сергійко – небайдужий до Тетяночки, ладний їй діставати зірки з неба, а ще дарувати цукерки, жуйки та морозиво… Бо вона – не така, як інші жінки. Водночас дуже красива, ніжна, добра та смілива. А яка ж вона розумничка! Такі чудові поради дає – справжня королева.
Втім, усю дорогу, доки вони поверталися до палацу, Таня не відводила очей від своєї долоні, стиха, зворушливо щось промовляла та посміхалася. Звісно, Сергійкові теж дуже хотілося чесно й благородно поспілкуватися з Кракатунчиком, однак Тетянка була така щаслива, що він не наважився нині відволікти її увагу. Нічого, хлопчик ще від душі набалакається з кленовим богом у палаці. Тим більше, Максим зараз організує чудовий бенкет, щоб друзі могли відсвяткувати перемогу.
Але так вийшло, що поряд із королем опинився дракон. Сергійко раз-по-раз поглядав на нього. Однак змій відводив очі, нібито уважно розглядав землю… Добре, що хоч коні вже не сахаються чудовиська. Адже спочатку дракону вдалося нагнати на них неабиякого страху! А тепер вони почувалися в безпеці, скакали в своє задоволення аж до самого палацу і теж милувалися прекрасними розквітлими мальвами.
* * *
Всю дорогу король розмірковував, що робитиме зі змієм, як і куди його оселить. І чи справді це чудовисько заспокоїлося? Що, як дракон лише вміло маскується, а насправді виношує якийсь віроломний, підступний задум?
Однак, коли вони вже наблизилися до міста, мешканці, котрі вийшли на вулиці зустрічати короля та королеву з військом, вже не побачили змія. Дракон раптом… зник, буквально розчинився в повітрі. Натомість Сергійко помітив неподалік незнайомого юнака, який мчав поруч. Той був одягнений у вишукане вбрання, мав коштовну зброю, баского коня і взагалі виглядав, мов вельможа. Його волосся було чорним, як крило ворона, а шкіра – смаглявою. Юнак мав богатирську статуру, проте обличчя не здавалося надто суворим. Очі незнайомця доброзичливо, тепло променилися, з цікавістю розглядаючи все довкола.
Тетянка, яка все ще захоплено спілкувалася з Кракатунчиком, поки що не помічала нового воїна, схожого на шляхетного, благородного принца, але король не сумнівався, що невдовзі дівчинка неодмінно зверне на нього увагу. Адже той був дійсно вродливим і неординарним, тому викликав цікавість.
Сергійко владним жестом покликав дивного незнайомця, і юнак одразу наблизився до нього і злегка ввічливо вклонився, приклавши долоню до своїх грудей.
– Даруйте, шановний, щось не можу вас пригадати, – промовив король. – Ви – з моїх підданих?
– Ні, Ваша величносте, – зніяковів незнайомець. – Але ми знайомі…
– Справді? – примружив очі Сергійко. – Тож назвіться, будь ласка.
– Я – Вадим, – просто відповів співрозмовник.
– Вадим? Перепрошую, та це мені нічого не говорить, – стенув плечима король.
– Ви нещодавно билися зі мною, – посміхнувся юнак.
– З вами?! – ошелешено перепитав Сергійко, пильно вдивляючись у гостя.
– Так, – спокійно кивнув той. – Тільки у мене тоді було три голови…
– То ви… – дракон? Невже?.. Але цього не може бути?! – схвильовано скуйовдив чуприну король.
– Чому? – здивувався юнак. – Хіба ви ніколи не чули, що дракон може змінювати своє тіло, перетворюючись на людину?
– Мммм… У книжках про таке не написано, а справжнього дракона я бачу вперше, – і собі посміхнувся Сергійко. – Відверто кажучи, так, Вадиме, ви виглядаєте значно ліпше!
– Звично для вас, – кивнув гість. – Тільки все це – ілюзія. Я ж не жертва якоїсь відьми, котра раптом наклала зле прокляття, перетворивши красеня-принца на страшне чудовисько. Ні, я вже народився драконом і ним колись помру. Та ми, змії, живемо набагато довше за людей, якщо, звісно, вмираємо своєю смертю.
– Якщо ви натякаєте на наш поєдинок, то будь-які образи тут – даремні, – спохмурнів король. – Ви з’явилися, як загарбник, вергаючи полум’я зі своїх голів, лякаючи людей. Наша чудова земля опинилася в небезпеці! То як я мав чинити? До того ж, вам навіщось знадобилася Тетянка…
– Королева? – зашарівся юнак. – Перепрошую, Ваша величносте, але я поводився, як дракон. Зрозуміло, вашій дружині нічого не загрожувало.
– Але ви оголосили нам ультиматум! – докірливо зітхнув Сергійко.
– Я ж кажу, це – лише звична забаганка, – примирливо відповів Вадим. – Просто, щоб зацікавити вас. Я – змій, тому мусив відповідно поводитися, для цього й існують певні традиції… Мені було дуже самотньо, незатишно й нудно. І раптом я почув, що в сусідньому королівстві, зовсім поруч, живуть Сергій і Тетяна, мужній правитель та його прекрасна дружина. Як же тут не познайомитися?
– Гм… А вам не спадало на думку, що значно краще було б завітати сюди в образі людини, ось такого приємного та дотепного лицаря? – запитав король.
– Краще, – кивнув гість. – Однак істина все одно б відкрилася! А так ви спочатку побачили мене справжнього, такого потворного для вас, та згодом переконалися, що я можу бути й іншим… Розумієте, я не люблю лицемірити, у мене немає напівтонів: біле завжди називаю білим, а чорне – чорним. Отже, всі мають усвідомлювати: хоча я й перетворююся іноді на людину, насправді залишаюся драконом, тобто собою.
– Гаразд, – погодився Сергійко. – Але що ви тепер плануєте?
– Розумієте, Ваша величносте, насправді драконів – дуже мало… Ми рідко знаходимо свою половину, тому майже не маємо дітей… Крім того, не всі дракони доживають до старості, бо їх прагнуть знищити – тільки тому, що ми зовсім не схожі на вас. Нас уже пора в Червону книгу записувати, адже ми можемо зовсім зникнути! Хоча все, чого ми хочемо, – просто спокійно жити серед людей, у цілковитій безпеці, щоб до нас ставилися доброзичливо, а не вороже!
– Зрозуміло, – замислився король. – Ви бажаєте мешкати тут, з нами…
– Ви вважаєте, це – неможливо? – проникливо поглянув на правителя Вадим.
– Не знаю. Це – якось дивно… Ніколи не чув, щоб дракон жив поруч із людьми, – зізнався Сергійко.
– Але в чому проблема? У моїй зовнішності? До вашого відома, я – вегетаріанець, навіть м’яса не споживаю, харчуюся овочами та фруктами.
– Неймовірно! – похитав головою король.
– Так отож, – посміхнувся юнак. – Я навіть мухи тут не ображу. Зате ми могли б дружити та спілкуватися. Власне, я можу стати потрібним, бо маю достатньо сили. До того ж, я – доволі освічений. Правда, не мав щастя ходити до школи, однак багато вчився самотужки.
– Ну, припустимо, я вам довіряю. Відчуваю, що насправді ви – білий та пухнастий, – кивнув Сергійко. – Проте що скаже народ?
– Народ любить своїх короля та королеву, тому, якщо буде на те ваша воля, я цілком спокійно можу найнятися до вас на службу. Скажімо, поки що охоронцем, – запевнив Вадим. – А оскільки поводитимуся ґречно й нікого не кривдитиму, всі незабаром переконаються в доречності мого перебування тут.
– І ви розгулюватимете містом, як дракон?
– Авжеж, – стенув плечима Вадим. – Бо я – змій, це – моя сутність, я не можу її зрадити! Хоча все ж постараюся спочатку чимчикувати вулицями в людській подобі.
– Я подумаю… – пообіцяв Сергійко. – Мені треба порадитися з Танею, королевою, з першим міністром Максимом… Врешті, зрозумійте, це – трохи несподівано для нас.
– Так, розумію, Ваша величносте, – поглянув в очі співрозмовникові дракон. – Сподіваюся, ви не пожалкуєте щодо нашого знайомства. Зізнаюся, мене вразила ваша хоробрість. Не кожен король наважиться вийти на герць із триголовим змієм!
– Та ні, я – правда, не такий уже й сміливий… – знітився Сергійко. – То все – лялечка! Потім, коли ми подружимося і все буде гаразд, я розповім вам про неї… І ви ще ж не все знаєте про Кракатунчика! Це – такий крихітний кленовий бог, який любить перетворюватися на маленьких драконів…
– О, я пам’ятаю! – захоплено промовив Вадим. – Він з’явився в самий розпал битви і так мене зворушив, що я одразу втратив усю войовничість… Я не наважився саме з цього розпочати розмову з вами, проте ваш найкращий друг, так він представився, надзвичайно мене вразив!
– Авжеж, він – дуже чесний і благородний, тому зробив вам гопки, щоб перевиховати. Бо не знав, що ви – вегетаріанець…
– А ваш друг – нетутешній? Я раніше про нього не чув.
– Тепер він живе в країні кракатунчиків, яку сам вигадав. Ми дружили, проте він все одно почувався самотнім, не таким, як усі… І хотів знайти свою маму, – зітхнув Сергійко.
– Я теж цього хотів би – бодай щось дізнатися про свою матусю, – враз посмутнішав Вадим. – Отже, Кракатунчик – чимось схожий на мене. До речі, куди він зник? На жаль, ніде його зараз не помічаю!
– Кленовий бог – тут, зовсім неподалік, королева люлькає його на своїй долоні, – посміхнувся Сергійко. – Ходімо, я познайомлю вам із Танею, та й маленького дракона знову побачите…
– Це – чудово, бо я вже дуже скучив за ним! – розсміявся гість.
* * *
Побачивши Вадима, Тетяночка приязно посміхнулася – безперечно, вродливий і шляхетний юнак справив на неї враження, тож вона з цікавістю розглядала нового знайомого. А за мить вони вже приязно та безтурботно бесідували, як давні друзі.
– Ох, Таня може закохатися в такого лицаря, – промовив Кракатунчик, перетворившись на маленького Сергійка.
– Ну, він же все-таки дракон, не схоче увесь час бути людиною… Та й нам із Тетяночкою потрібно повертатися додому, – зітхнув король. – Ми вже так скучили за своїми близькими! Небезпеки наразі більше немає, мешканці заспокоїлися, наше королівство Мальв процвітатиме, все гаразд…
– Але чому ти про це так сумно говориш? – здивувався кленовий бог. – Ви з Танею чесно і благородно порозважалися. Це – справді, така неймовірна пригода, буде про що згадувати в Чернігові!
– Авжеж, – знову зітхнув Сергійко. – Та, знаєш, мені сподобалося бути королем. Взагалі, дорослим. Ти сам плануєш своє життя, щодня дбаєш про підлеглих і до школи не треба ходити…
– І все-таки дитиною бути набагато цікавіше! – докірливо закопилив губку Кракатунчик. – Дітлахи ще не вміють обманювати та лицемірити, вони – такі щирі, безпосередні, веселі, жваві, не заклопотані усіма тими дорослими проблемами. Вони вміють захоплено гратися, фантазувати, мріяти… У них – все життя попереду!
– Так, але мені все одно чомусь журно, – похитав головою хлопчик.
– До речі, ви з Танею зможете тепер коли завгодно сюди повернутися і далі керувати своїм королівством. Тут навіть вашої відсутності не помітять, бо, поки ви мешкатимете собі в Чернігові, час у Мальвах не рухатиметься… І навпаки, коли ви потраплятимете сюди, стрілки годинників у рідному місті для вас зупинятимуться. Це ти чудово придумав!
– Я просто хотів, щоб батьки не хвилювалися, – відповів Сергійко.
– А чому б не розповісти про таку чарівну мандрівку мамі Тані й татові Сергію Вікторовичу? – кумедно заплескав у долоньки кленовий бог.
– Думаю, батьки мене сваритимуть, я ж не спитав дозволу… А тепер мені буде дуже складно втримати в своїй голові таку неймовірну таємницю! – зізнався юний король.
– Твої батьки – дуже хороші, найкращі в світі, вони – справжні друзі, надзвичайно люблять та обожнюють тебе! Звісно, мама й татусь не будуть у захваті, що ти їх не попередив… Та все одно пробачать тобі. Тим більше, все завершилося благополучно! Спробуй, і ти переконаєшся в моїх словах. Все-таки не забувай, я – старший від тебе на цілий день! – нагадав кленовий бог.
– Авжеж, – посміхнувся Сергійко. – Дякую тобі, Кракатунчику, ти, як завжди, вчасно прийшов на допомогу. Я думав, що чудовисько спалить мене своїм полум’ям…
– Звісно, Вадим – триголовий змій, та він – не капосний, не підступний і не злопам’ятний. У нього – добра та щира душа, я відчуваю це, – промовив маленький хлопчик. – Він просто трохи розгубився... Втім, тепер – все дійсно буде гаразд. По-моєму, йому можна навіть королівство довірити!
– У нас є Максим, перший міністр, він – відданий і кмітливий. А Вадим сам сказав, що може бути охоронцем. От хай і береже наші землі… Друзяко, як ти дізнався, де ми з Тетянкою і що наше королівство – в небезпеці?
– У мене одного дня несподівано заболіла душа! От ніби все – чудово: сонечко мило посміхається, небо – чистісіньке, погідне, довкола – дивовижна краса. А на душі – тривожно. Тож я одразу вирішив навідатися до Чернігова. Тільки-но прилетів на лялечці, а тут ти з Тетянкою про мандри розмовляєш! Ну, як же я міг пропустити такі захоплюючі пригоди?
– То ти все чув? – здивувався Сергійко. – А я тоді думав, що ти мені просто снишся…
– То була твоя мрія. Адже цю чудову подорож придумав саме ти! Отож я й вирішив поспілкуватися зі своїм найкращим другом уві сні, щоб усе було чесно й благородно. Бо це – твої гопки, тобто ваші з Тетяночкою! А я тільки непомітно спостерігав, як усе відбувається, й наважився відкритися лиш тоді, коли треба було трішки виховати Вадима. Думаю, ти б цілком впорався і без мене, проте я не хотів ризикувати. Та й Таня хвилювалася… Вона – хоробра дівчинка!
– Авжеж, з такою королевою можна жити сто років, – кивнув Сергійко. – Кракатунчику, а як твої справи? Ти зустрівся зі своєю мамою?!
– Зустрівся, – щасливо заплескав у долоньки кленовий бог. – І вона виглядає саме так, як у моїй мрії. Неня – прекрасна, неймовірна і дуже добра. Вона мене зовсім не сварить, поїть кленовим соком, а на ніч люлькає та гарно розповідає казки. Вона мене дуже любить!
– Це – чудово, я так радий за тебе!!!
– А я їй щоночі розказую про тебе, Тетянку, маму Таню, тата Сергія Вікторовича, бабусю Серафиму, дідуся Віктора та чарівну стареньку бабусю Марію; а ще – про тітоньку Поліну, дядечка Бика, великого собаку Кур’єра й улюблене кленове дерево в славному Чернігові; про пригоди в дивовижному Луцьку та на таємничому полуничному острові…
– Дякую, Кракатунчику, ми з Танею теж увесь час згадували про тебе.
– Це – чесно і благородно! – заплескав у долоньки кленовий бог. – Бо я вас люблю. Звісно, мені дуже подобається Тетянка, однак ти – дуже хороший друг, а зараз – ще й король чарівної країни Мальв…
– І як тобі тут? – поцікавився Сергійко.
– Прекрасно, – задоволено кивнув Кракатунчик. – Виявляється, ти – також справжній фантазер. Це ж треба – стільки всього придумати!
– Чесно кажучи, я вигадав зовсім небагато, – похитав головою хлопчик. – А потім все це якось саме тут створилося… Тому я постійно дізнаюся щось нове. От якби можна було в школі, вивчаючи, наприклад, Англію, одразу ж злітати туди з учителькою й однокласниками. Уявляєш, як це прикольно! Я б щодня квапився на уроки, висолопивши язика, щоб раптом не спізнитися…
– Авжеж, всі діти були б у захваті! – весело підморгнув кленовий бог. – Коли щось таке придумаєш, друзяко, приснися мені... Бо одному вигадувати гопки – не зовсім цікаво. По-моєму, будь-якому чарівникові потрібні глядачі.
– А як там узагалі, в країні кракатунчиків? – запитав Сергійко.
– Все тіп-топ: Кракатунчик на Кракатунчику сидить і Кракатунчиком поганяє... – махнув рукою маленький хлопчик. – У мене там – стільки рідних, що я їх навіть полічити не можу й досі плутаю. Вони ж усі схожі, мов краплі води! Хай би для різноманітності туди теж завітав бодай один дракон…
– Друже, я скучатиму за тобою, – зітхнув Сергійко.
– А я за всіма вами як там скучатиму, ти навіть уявити собі не можеш! посмутнішав кленовий бог. – Втім, не хвилюйся: не мине й сто років, як ми неодмінно зустрінемося знову. Бо що ж це за друзі, які не вміють зустрічати? Однак ми вже під’їжджаємо до палацу й королю треба виконувати обов’язки гостинного господаря… Привіт, Сергійку!
– Привіт, Кракатунчику! Побудь хоч трішки, поласуй нашим святковим тортом.
– О, я вимащуся кремом, мармеладом і шоколадом з ніг – до голови, – пообіцяв кленовий бог…
* * *
Бенкет у палаці вдався на славу! Вадим, як почесний гість, сидів поруч із королем та королевою і справив на всіх чудове враження. Він був чемним, цікавим, розумним та дотепним. Втім, Сергійко вирішив все-таки розповісти правду. Власне, цього хотів і сам Вадим, котрий просто не звик лицемірити… Звісно, спочатку мальвійці (жителі королівства Мальви), почувши, що саме цей симпатичний юнак і є отим триголовим драконом, який блискав вогнем, трохи нервували та побоювалися в його присутності. Та невдовзі, коли люди переконалися, що новий мешканець – доброзичливий і безпечний, вони охоче подружилися з ним.
Хоча зазвичай Вадим старався перетворюватися на себе вночі, тоді ж він і літав королівством, усамітнившись… А вранці в палаці з’являвся лицар Вадим, привабливий і романтичний. Він охоче спілкувався з усіма, для нього не було різниці, хто це – селянин, ремісник, вельможа чи воїн. Був галантний із панночками. Шанобливо ставився до дідусів і бабусь. Обожнював дітлахів, яких завжди пригощав цукерками, печивом і морозивом. Звісно, діти одразу полюбили звитяжного та водночас доброго лицаря, який розповідав напрочуд цікаві, захоплюючі історії про свої мандри,чарівні землі та різноманітні дива.
Вадим подружився з Сергійком і Танею. Гість дивився на королеву із захопленням, а оскільки не вмів приховувати своїх почуттів, то іноді зітхав і червонів… Дівчинка лише посміхалася та жартувала з цього приводу. Однак вона одного разу запропонувала лицареві покатати її вночі, коли він знову перетвориться на дракона.
– Ви серйозно, Ваша величносте? – зніяковів і зашарівся Вадим. – І ви не злякаєтеся чудовиська?!
– Думаю, дракони теж бувають різні. Вам я цілком довіряю, – відповіла Тетянка. – Власне, я ще ніколи не каталася на справжньому драконі…
Правда, коли вона побачила поруч із собою величезного триголового змія, то мало не зойкнула і мимоволі на мить заплющила очі. Проте швидко опанувала себе й відважно поглянула на Вадима. Дракон скрушно зітхнув та відвів очі.
– Ну, що ви, не варто соромитися… – підбадьорила його Тетянка. – То як, полетіли? Я вже буквально згораю від нетерпіння!
– Ви – хоробра, – зворушено промовив Вадим, і очі його потепліли.
– Ні, я – звичайна дівчинка, яка часом верещить, – щиро посміхнулася королева.
– Ви – дивовижна! – полегшено розсміявся дракон. – Гаразд, летимо…
– Не хвилюйтеся, я триматимуся міцно, – пообіцяла Таня.
– Можете зовсім не триматися, – підморгнув Вадим. – У разі чого, я вас спіймаю на льоту!
Змій обережно, мов пушинку, підняв її й посадив, притримуючи лапою. І незабаром вони стрімко полинули в повітрі… Спочатку дракон покружляв довкола палацу, потім вони політали над містом, а далі щодуху помчали над всіма мальовничими селами, тутешніми полями, гаями та лісами, синьоокою річкою. Це було неймовірно! Звісно, дівчинка вже доволі вправно скакала на коні. Проте літати верхи на величезному триголовому драконі – це незабутні відчуття. Будь-яке кіно не зрівняється з такою справжньою та захоплюючою пригодою!
Але Вадим цього разу вирішив скоротити мандрівку до кількох годин – все-таки королева не звикла цілу ніч гасати бозна де, та й транспорт – надто вже чудернацький для Її величності. До того ж, що скаже король?
Втім, Сергійко, хоч і був неабияк вражений вчинком Тані, все ж виявив толерантність – принаймні голосно не сварився, посуд не бив, лише буркнув:
– Кататися на драконі – то не жіноча справа… Це – нерозважливо! Ти ж могла не втриматися, впасти й розбитися. Розумієш? Що б я тоді пояснював твоїм любим батькам?!
– Сергійку, не будь егоїстом. Якби я провешталася всю ніч і прийшла геть стомлена та змарніла, це – одне. Однак тільки поглянь на мене – жодної зморщечки. Вадим мене дуже лагідно обійняв і не відпускав усю дорогу. Він – турботливий… – відреагувала Тетянка.
– Ну, й катайся зі своїм Змієм Гориничем! – махнув рукою король.
– Друзяко, дарма ти так. Не можна всіх зміїв міряти однією гребінкою, – втрутився Кракатунчик. – Може, з погляду людини, він у подобі дракона – не зовсім красень… Однак, коли у Вадима душа виходить на обличчя, можна відчути, що він – хороший. Я з ним пішов би в розвідку!
– Навіщо? – здивувався Сергійко. – У нас же немає війни…
– Так говорять, коли комусь повністю довіряють, як самому собі. Втім, це – вища математика, не для маленьких дітей. Взагалі ж, я, кленовий бог, – насправді, також не такий, як ви, люди. То що, мене за це потрібно тримати в акваріумі, як рідкісний експонат? – закопилив губку Кракатунчик.
– Добре, у мою відсутність дракон Вадим керуватиме королівством, – примирливо відповів Сергійко.
– Твоєї відсутності королівство Мальви навіть не помітить, – нагадав бог. – От одружишся на Тетянці, тоді й ревнуватимеш її до кожного стовпа…
– Можна подумати, ти не ревнуєш? – іронічно посміхнувся король.
– Ревную, – чесно зізнався Кракатунчик. – Але я поважаю її права. Хай катається на Вадимові хоч усю ніч, якщо хоче. Бо серцю не накажеш, вона – ще не твоя половинка. Ось одружишся, тоді й будеш командувати!
– Навряд чи… – зітхнув Сергійко. – Ось мій татусь, Сергій Вікторович, свято переконаний, що він – глава сімейства, натомість у нас все відбувається завжди так, як побажає мама Таня…
– І це – прекрасно! – заплескав у долоньки маленький хлопчик.
– Знаєш, ти мене вже зовсім заплутав, – скуйовдив чуприну Сергійко. – А що скаже наш народ, якщо дізнається, що королева вночі їздить верхи на драконі, наче якась відьма – на мітлі?
– Народ Тетянку ще більше поважатиме, адже сам дракон носить її на руках! – не розгубився кленовий бог.
– Гаразд, – хитро посміхнувся Сергійко. – Тоді я теж попрошу Вадима покатати мене вночі. Хоч побачу країну з висоти пташиного польоту…
– Авжеж, – погодився Кракатунчик. – Та, настільки я знаю, вільного місця там немає – дракон уже має чудову пасажирку…
На цьому суперечка й завершилася. Таня відтоді із задоволенням літала на чудо-змієві, проте вдень вона старанно допомагала Сергійкові керувати королівством. Власне, це було не надто складно, адже поруч завжди був їхній винахідливо життєрадісний друг Кракатунчик зі своїми чудовими порадами! Виручав і перший міністр Максим, який завжди добре знав, що відбувається в їхній чарівній країні. І все частіше всі вони радилися з Вадимом, котрий був доволі ерудованим драконом, – він, хоча, звісно, ніколи й не вчився в школі, майже щодня читав цікаві книжки. А, як відомо, тільки книжки й дають гарні знання – на відміну від усіляких комп’ютерних «страшилок».
Тож королівство Мальв процвітало, і всі люди були задоволені життям. Втім, Сергійко все частіше поглядав кудись за горизонт і скрушно зітхав, а Таня тихенько плакала, коли її ніхто не бачив… Але першим з друзями враз попрощався Кракатунчик. Оскільки він робить це хутко, аби не доводилося надто багато сумувати, кленовий бог просто одного дня несподівано пояснив, що йому вже час вирушати в країну кракатунчиків, бо його матуся вже дуже скучає й хвилюється. А мама – це, як відомо, святе!
Маленький хлопчик підлетів до кленового дерева (Сергійко, вигадуючи своє королівство, не забув і про Кракатунчика, який обожнює кленовий сік), весело промовив кожному з друзів «Привіт» і стрімко розчинився в повітрі…
І, не змовляючись, Сергійко й Таня буквально водночас заговорили про своє повернення до Чернігова. Тим більше, якось особливо готуватися вже не було потреби. Лялечка, попри битву з драконом Вадимом, не постраждала й могла працювати на повну потужність, – Сергійко напередодні перевіряв її, облетівши королівство. Хлопчик відчував, що незабаром вони з Тетяночкою побачать любу Україну та рідне, неповторне, найкраще в світі місто Чернігів, та ніжно обіймуть своїх батьків, за якими надзвичайно скучили…
– Привіт, Вадиме! – разом промовили до дракона король і королева.
– Добрий вечір… – здивувався лицар. – Взагалі, час уже бажати й «На добраніч».
– А ми хочемо з тобою привітатися. Бо, якщо ми говоримо: «Прощай», це означає довге розлучення. Натомість «Привіт» звучить обнадійливо.
– Гаразд, привіт, друзі! – посміхнувся дракон. – Чи не бажає королева покататися цієї ночі?
– Дякую, Вадиме, але цієї ночі у мене – інша романтична прогулянка, – відповіла Тетянка.
– Що ж, – попри розчарування, не розгубився лицар, – не заважатиму і зичу вам удачі!
– Навзаєм, – дружно відповіли Сергійко й Таня.
Коли дракон почимчикував із палацу, однокласники по-змовницькому перезирнулися і пирснули від сміху.
– Він нічого не зрозумів, – похитала головою королева.
– Авжеж, – поправив чуприну король. – Але нам, справді, пора…
Сергійко хутко вдягнув лялечку, рішуче натиснув кнопку «Обожнюю літати на Місяць!», і чарівне королівство Мальви розтануло, як неймовірний, прекрасний міраж. А за мить вони з Тетянкою вже милувалися стародавніми храмами на Валу в Чернігові, які велично вітали юних мандрівників. Стрілки годинників, які до того, впродовж усієї подорожі, залишалися непорушними, враз дружно ворухнулися.
Сергій Дзюба
