Народна артистка України Оксана Білозір: «Я маю за честь кожну творчу зустріч з військовими, які захищають від ворога нашу рідну, неділиму, святу Україну».
Народна артистка України, народний депутат України, народний посол України, чудова співачка і виважений політик із надзвичайно твердими переконаннями й діями, спрямованими на розбудову демократичної європейської України, активна й життєрадісна людина, вродлива жінка й дбайлива матір – усе це про Оксану Володимирівну Білозір.
Нагода поспілкуватися з Оксаною Володимирівною випала в Кураховому, де вона виступала із черговим концертом для військовослужбовців і жителів міста. Упродовж п’яти днів музичного візиту на Донбас вона дарувала людям свої надзвичайно гарні й проникливі пісні, підбадьорювала поранених у військовому госпіталі в Покровському, підносила бойовий дух бійцям на передових позиціях, додавала наснаги й впевненості в майбутньому жителям прифронтових Мар’їнки і Красногорівки.
— Оксано Володимирівно, попри величезну зайнятість, ви завжди знаходите час приїхати до солдатів на передову, до жителів прифронтових міст, які потребують підтримки й допомоги. Чому нині ви саме тут?
— Моя душа, я думаю, як і в кожного українця, рветься до тих, котрі захищають, котрі закривають своїми тілами нашу державу, нашу гідність і честь. Наша армія дуже мотивована, адже за нею стоїть уся Україна і весь народ.
Сьогодні в нас ключове завдання – захистити нашу країну, вийти переможцями із цієї війни, і кожен українець має докладати для цього зусиль. Тому я не шукаю час, а я маю за честь приїхати сюди до військових. І своїми піснями лікувати солдатські душі, а громадян, які тут живуть, мотивувати на те, що Україна свята, неділима, й наша рідна.
— Ви з початку війни і по сьогодні часто приїжджаєте на Донбас, на передову до солдатів. Цікаво почути ваші враження про нинішні Збройні Сили України?
— Потужність і забезпеченість наших Збройних Сил надзвичайно зросли. Це видно з усього, починаючи з харчування та обмундирування солдата й закінчуючи озброєнням. Я назавжди запам’ятала солдата, якого побачила 2014 року. Це був липень, ми їхали на перемовини до підірваного мосту за 20 км від Донецька. Боєць вийшов із лісу й зупинив нас для перевірки. У футболці, в’єтнамках, без бронежилета, шолома, без нічого… Я тоді подивилась на цього 18-річного хлопця й розплакалася.
І я бачу зараз нашу армію, нашу нову форму, зброю, бойову техніку. А наш парад? Хоч би хто що казав, це було дивовижно. Я затамувала подих, коли дивилася на військових: невже в нас нині така сила? Але сила навіть не в зброї, а сила в надзвичайній мотивації наших воїнів. Я їм дуже вдячна, пишаюся ними, честь їм і слава!
— Ми торкнулися вашої діяльності як перемовника, дипломата, коли вам доводилося домовлятися з противником про обмін полоненими. Із чого все почалося, який був поштовх до цього? Розкажіть про цю надзвичайно складну й делікатну роботу для повернення наших людей?
— Усе почалося з того, що до мене як до публічної особи й учасника війни в Афганістані, звернулися представники з окупованої території. Вони зателефонували й сказали: «Вас всі знають, можете зустрітися й домовитися з тими, хто може вирішити питання обміну полоненими. У нас багато ваших полонених, серед яких є поранені. Ми їх не маємо де розмістити, чим лікувати. Людям із пораненнями рук чи ніг ми їх просто відрізуємо, бо через гангрену вони помруть». Я вже не кажу про бандформування, як вони знущалися з наших військових, це було просто жахіття. Я про це навіть не буду розповідати, колись напишу в книжці. І от до мене зателефонували з пропозицією про обмін, я запитала: «Що для цього потрібно?» Відповідають: «У вас перебувають наші люди, і за них ми готові віддати полонених».
Я звернулася до Василя Сергійовича Грицака й розповіла про все. Ми сиділи на Володимирській, в СБУ, і він сказав: «Хвала Богові, нам зараз дуже потрібно налагоджувати такий контакт, щоб забирати наших хлопців». Далі я спілкувалася постійно з СБУ. У мене також був номер телефону з того боку, з ким потрібно було зв’язатися. Ми з Василем Сергійовичем зателефонували й домовилися про зустріч, щоб провести переговори про початок обміну.
На той час це були таємні обміни, про які мало хто знав. Я їздила на ці переговори як гарант того, що все буде по-чесному, що привезуть саме тих людей, а не інших, що не буде якихось провокацій. Я була, таким чином, також як заручниця цієї ситуації й мала бути там, на передовій.
Домовившись про зустріч, ми поїхали на переговори. Тоді я інтуїтивно взяла з собою маленьку ляльку-мотанку. Річ у тім, що переговорник, з яким ми зустрічалися, під час телефонної розмови сказав, що в нього народилася донька, якій два місяці. Я подарувала для його донечки цю ляльку й сказала: «Хай ця лялька буде нашим гуманним символом роботи, яку ми розпочали».
З мого боку це був своєрідний жест, меседж, у розумінні того, що збережемо наших дітей, урятуємо їх, адже солдати – це теж чиїсь діти, і ми докладемо всіх зусиль для збереження їхнього життя й повернення їх додому. Переговори були результативними. Представники бойовиків на знак того, що вони готові вести конструктивні перемовини й почати обмін, передали нам молодого волонтера, який сидів у них у Донецькому СІЗО.
Таким чином відбувся наш перший обмін і потім почалася велика рутинна робота. Бо, знаєте, приїхати, віддати одних і забрати інших – це просто технічна процедура. А скільки нам треба було зробити для цього. Іноді я тиждень могла сидіти в готелі в Краматорську і вести перемовини. Ми вмовляли, обіцяли, шукали різні аргументи.
Ось один випадок, який мене дуже вразив. Це було в грудні 14 року. Зима була люта. Ми забирали з Авдіївки близько 30 наших полонених. Приїжджає автобус. Виходять, і всі у футболках. Я кажу: «Хлопці, вас що, так ось на мороз вивели?» Вони кажуть: «Ми весь теплий одяг віддали тим, які залишилися...»
Хочу ще сказати про наших офіцерів. Вони відмовлялися йти на обмін, казали: «Я не піду, а піде солдат». А ви знаєте як із них знущалися? Гірше, як із солдатів. І вони були старші, у них було підірване здоров’я, там були такі, які з пенсії повернулися, і вони принципово казали: я не піду в список. Ви уявляєте?
Це люди, які в жорстоких, неймовірно жорстоких умовах жертвували собою заради солдатів, мобілізованих молодих хлопців. Це надзвичайні люди.
Іще одна історія про те, які наші мами одержимі. Телефонує мені мама полоненого солдата із села на Західній Україні: «Мені сказали, що ви там хлопців поміняли… Може, ви й мого сина поставите в список?». Я їй сказала, що він є в списку. А вона просить номер телефону того, з ким я спілкувалася з окупованого боку. Я їй дала його. Одним словом, через два місяці я їду забирати людей із цього списку. Виходять з автобуса хлопці, а з ними виходить жінка. Я питаю: «Ви хто?» А вона відповідає: «Я мама солдата, якій ви дали номер». Питаю: «А що ж ви тут робите?» Розповідає: «А я, коли ви дали той номер, зателефонувала й сказала: «Я їду туди до вас, відпрацюю, робитиму все: підлогу, туалети митиму, варитиму, пратиму, вулиці підмітатиму. Я відпрацюю вам свого сина, тільки включіть його в список щоб він повернувся». Уявляєте? Ця мама відпрацювала там два місяці й свого сина таки привезла сама. Ось які в нас є мами, і, повірте мені, вона така не одна.
— Оксано Володимирівно, на завершення розмови, щоб ви побажали нашим воїнам, військовослужбовцям Збройних Сил України?
— Передусім, безперечно, вийти із цієї війни переможцями, вибороти незалежність і цілісність нашої рідної України, надзвичайно міцного здоров’я, повернутися додому живими й неушкодженими, усіх радощів, які існують на землі, Божого благословення й захисту, кохання, миру й добра!
Я хочу щоб усі ми не забували, що війна триває. Розумію, що ми звикаємо до війни, але ми повинні бути сильними й щоранку маємо спитати в себе: «Що я зробив, що сьогодні я можу зробити для нашої спільної перемоги?» Наша сила – у єдності, тільки разом ми досягнемо перемоги та успіхів!
Спілкувався Олександр ПАРІЙ
