Анатолія Койду тричі поспіль обирали міським головою Борзни. Будівельник за професією, людина принципова, порядна і відкрита до спілкування. На відміну від більшості чиновників, особливих статків на посаді Анатолій Миколайович не надбав. З рухомого майна має недорогий легковий автомобіль корейської марки, придбаний у 2008 році. Мешкає Анатолій Койда разом із 92-річною мамою у родинній хаті, яку збудував спільно з покійним батьком, теж будівельником. Завітавши на гостини до тричі народного мера Борзни, ми поцікавились, чим він живе на пенсії і чи не планує повертатись у крісло керманича.
У родинній хаті – мир і благодать
Колишній міський голова Борзни Анатолій Койда мешкає у будинку, який збудував разом із батьком. Жартує, що це була його перша практика після закінчення будівельного інституту. Тривалий час працював за спеціальністю, а з 2010-го року керував 13-тисячним районним центром Борзна. Власне кажучи, професія будівельника виручала Анатолія Миколайовича завжди – спочатку по роботі, тепер на пенсії. Всі ремонтні роботи та підряди, які фінансувала міська рада, мер приймав особисто, прискіпливо перевіряючи якість їх виконання. Пригадується, як наприкінці своєї каденції Анатолій Койда відмовлявся підписувати акт виконаних робіт недобросовісному підряднику, котрий коштом держави почистив один із ставків. Все – через погану якість виконання. І хоча гроші були не місцеві, але в цьому увесь Анатолій Койда – ніколи не поставить підпис під тим, чого немає!
Ми зустрілись із Анатолієм Миколайовичем у нього вдома. В охайній хаті з посмішкою та оптимізмом нас зустрічає 92-річна Лідія Павлівна – мама Анатолія Койди. Вона, виявляється, є нашою постійною передплатницею, а по тому, що жінка любить нашу газету свідчать вирізки статей на стіні її кімнати.
«У дівоцтві я Голубінська, сама борзенка. У нашому роду всі борзенці», – починає розмову Лідія Павлівна.
Видно, що навіть у такому поважному віці жінка при ясному розумі і, як зауважив Анатолій Миколайович, читає пресу без окулярів. До своєї мами звертається на «Ви», іменуючи її лагідно «мамочкою».
«Ну, Лідіє Павлівно, розкажіть же ж трохи про себе», – запрошую до бесіди.
«А що розказувать? Живемо, не горюємо, хліба не купуємо, а з базару носимо, – віджартовується жінка. – Слава за все Господу Богу да добрим людям».
Городина на мулі з Борзенки росте, мов на дріжджах
Ще минулого року вона поралась на городі, а цей рік, каже, на вулицю ще не виходила. Пересувається з візочком, але радіє, що хоча б ходить.
«А що ж ви хотіли? 92 роки!» – зауважує Лідія Павлівна і додає. – Зараз саме головне, щоб оця війна закінчилась, щоб не гинули люди. Війна – це страшно».
Поринувши у спогади давнього дитинства, сивочола бабуся згадує німецьку окупацію Борзни і порівнює її з тим, що відбулося в лютому 2022-го.
«Через нашу Борзну проходили колони російської техніки, горя великого не зробили, але стовпи по дорозі танками поваляли. Мчали на Київ, через те зупинятись їм було ніяк, – каже пані Лідія. – А німців я пам’ятаю дуже чітко. Припоминаю, коли вони зайшли до нас у Борзну, то коло церкви палили совєцькі плакати і портрети вождів. Знаєте що? Хоч якими були німці, але такого, що роблять канапи, – такого не було. Це просто жах. Це не люди!».
І ставок, і вишневенький садок
Анатолій Миколайович мимоволі перебиває нашу розмову і запрошує на каву. До кави дістає запашний трав’яний мед.
Сидячи вже втрьох за столом, запитую у колишнього міського голови як йому відпочивається.
«Який відпочинок? Працюю!» – випалює 67-річний Койда.
«А де?»
«Переважно вдома! Роботи по хазяйству хватає. Ось нещодавно утеплив мінеральною ватою стелю, – показує вгору пальцем. – Коли працював у міській раді, то не було часу, а зараз з’явився. Поклав десять сантиметрів мінвати – і красота: взимку тепло тримає, влітку – прохолоду. А так є город, парничок… Дві теплиці було по 40 років, то одну довелося розібрати. Збираюсь оце нову теплицю будувати, вже й місце покинув під неї».
Анатолія Койду можна назвати нетиповим чиновником. Живе скромно, по морях-океанах не їздить, ікру чорну ложками не їсть, порається на городі, в саду та по господарству самостійно.
Анатолій Койда з мамою 92-річною Лідією Павлівною
З хазяйства у садибі Койди – качки та кури. На городі – всякої всячини, є невеликий садок, а в кінці городу – власний ставочок, де водяться сріблясті карасі.
«З вудочкою мені сидіти переважно ніколи, але оце перед Трійцею, перед нашим храмом, трохи посидів і наловив більше двох кілограмів», – хвалиться Анатолій Миколайович.
На березі власного ставочка
До речі, город та став пана Койди тулиться до берегів літописної річки Борзенки. Через Борзенку у Анатолія Миколайовича на городі все й родить, точніше – через цілющий мул з неї.
Усі верхівки плодових дерев завбачливо обрізані
«Мул тут з’явився після того, як почистили Борзенку, – пояснює колишній градоначальник. – Покійний Іван Плющ посприяв реалізації цього проекту. А після того, як почистили річку, Іван Степанович привіз у Борзну Івана Зайця (на той час міністра екології), став на мосту і каже: «Дивись, Іване, Дніпро»! Якби Іван Степанович не взявся тоді за розчистку річки, то було б зараз одне болото, – додає Анатолій Койда. – Жаль тільки, що почистили до «Часниківського мосту», а планували чистити до «селища». Вже все й благоустроїли, і хотіли з’єднати, але тоді Плющ полаявся з Кучмою – і все затихло».
«Хочеш розсмішити Господа Бога – поділись своїми планами»
«Ну а як на вулицю виходите, то що люди кажуть, зустрічаючи?» – підводжу до делікатної теми колишнього міського голову.
«Питають, коли вже буду повертатись назад», – відповідає Анатолій Койда.
«А плануєте?»
«Справа не в тому, планую я чи ні. Є така приказка: «хочеш розсмішити Господа Бога – поділись своїми планами». У Біблії ж бо написано, що «не знаєш, де завтра ступнеш». Тож гадати наперед ми не будемо, та й вибори ще далеко», – резюмує політичний характер розмови Анатолій Миколайович.
«А як щодо нинішнього стану справ у громаді?» – намагаюсь втримати тему.
«Ви знаєте, я стараюсь туди не лізти, – делікатно парирує Анатолій Койда. – Вважаю тільки, що лікарні уваги приділяють замало! Треба більше, значно більше. Медицина – це основне. Я коли був на посаді, бюджет у нас був скромніший, але грошей на лікарню не шкодував. У останньому році своєї каденції виділив 1,8 мільйони гривень. Ми купили дві квартири – хірургу та інфекціоністу. Зараз на хірургу Віталію Кучаренку все тримається, черга до нього стоїть величезна. Коли лікарі щось просили у мене, то завжди давав більше, ніж просили. Тому, звісно, лікарню треба підтримувати. Бо чи всі люди поїдуть у Ніжин? А особливо оті бідні, що по колгоспах усе життя гарували?».
Ще одна болюча тема в громаді – події в Іванівці. Без болю та злоби на них дивитись неможливо.
«Моя думка така: політики, приберіть свої смердючі руки від силовиків, – не стримується Анатолій Миколайович. – А доки цього не буде, все в нас буде погано. Доки війна ця не закінчиться, доки не прийдуть нормальні люди, порядку не буде».
Більш влучно і не скажеш! Шкода лишень, що не всі це розуміють. Тож із щирим пієтетом сподіваємось на те, що Анатолій Миколайович своїм досвідом, принциповою позицією та непідкупністю ще послужить людям вірою-правдою.
Віталій Назаренко, фото автора
Перша світлина: У своєму садові душі не чує
