У Чернігівській бібліотеці для дітей імені Олександра Довженка презентували нову книгу казок «української італійки» Людмили Шутько «Як птахи пастуха князем зробили».
Діти подарували письменниці вже сотні малюнків і своїх відгуків на її твори. Так було й цього разу – на зустріч завітали учні 6-А класу зі школи № 20, які прочитали нову збірку й цікаво розповідали про свої враження. І кожен учень отримав від авторки у подарунок примірник її чарівної збірки, надрукованої досить великим накладом у чернігівському видавництві «Десна Поліграф».
Взагалі, Людмила Шутько – письменниця популярна та відома, лауреат престижних міжнародних літературних премій імені Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Лесі Українки, «Золотий Дюк»...
«Казочки мої – прості. Та вони – про головне: жити потрібно не лише для себе, але й для інших: людей, тварин, птахів, рослин, усього мінливого й дивовижного світу. Бо скільки віддаватимеш – стільки й отримаєш! Такий закон радості. Щоб усвідомити це, варто прочитати казку. Прочитати й зрозуміти, що ти – небезнадійний, бо можеш допомагати іншим. Адже без таких людяних вчинків просто неможливе повноцінне, гармонійне життя. І хай у твоїх руках – звичайна бляшанка, стався до неї з повагою. Бо хто знає, ким ти будеш у наступному житті – людиною, звіром, сонцем, вітром, кораблем, янголом?.. Казка продовжується. А за нею прийдуть інші казки – радісні й сумні, як люди. Обери свою!» – говорить сеньйора Людмила.
П’ята книжка, як і попередні чотири («Закон радості», «Гуртожиток у лісі», «Чи є душа у дерева?» та «Як подружитися з часом?») має великий формат і на всіх сторінках містить прекрасні кольорові ілюстрації художниці Марини Скоробагатько.
На презентації цієї чарівної збірки виступили і перекладачі-упорядники книг Людмили Шутько – редактор обласної газети «Чернігівщина», президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України Сергій Дзюба та співробітник бібліотеки імені О. Довженка Ганна Маджуга. Тепло відгукнулася про нову збірку педагог школи № 20 Оксана Стародуб. До речі, всі збірки сеньйори Людмили видаються українською та італійською мовами й розповсюджуються в рідній Україні і за кордоном.
Як чернігівка потрапила до Італії? Як вона там живе? Про що мріє? Ось її відверта розповідь. Отже, слово Людмилі Шутько.
Живу з надією!
У важкі 90-ті роки, як і більшість наших співвітчизників, змушена була шукати додатковий заробіток, щоб довчити своїх дітей, – їздила до Білорусі та Росії продавати популярний тоді зелений горошок (у скляних банках – така була тара). А одного разу колега допомогла вирушити на заробітки до Італії. Працювала на виноградниках, у полі – на рівні з молодими арабами, однак платили як жінці – лише половину заробленого... А мені ж на той час виповнилося вже п’ятдесят років! Втім, яка робота без знання мови? Завжди носила в кишені словник з італійської. Використовувала кожну хвилинку, аби запам’ятати нові слова. Добре, що італійська – така ж мелодійна, як і рідна, отож не довелося, заради правильної вимови, «ламати» язика…
Ходила до церкви – ще раз переконалася: головне не приналежність до тієї чи іншої релігійної конфесії, а віра й добрі помисли; коли людина живе з Богом у серці й нікому не причиняє зла.
Взагалі, щоп’ятниці я вже старалася не працювати в полі, а допомагати прибирати в храмі – безкоштовно, разом з італійками. Вперше побачила, як зі щирою радістю та любов’ю трудяться волонтери, добровільно виконуючи суспільно важливу роботу в церквах, шпиталях.
Потім саме священик допоміг мені влаштуватися на працю в одну родину. І почалося моє нове життя – трохи легше: я доглядала за безногою жінкою-інвалідом. Водила її гуляти на візочку, вчилася готувати італійські страви, а після обіду старанно читала вголос своїй підопічній Біблію. Звісно, сама ще не все розуміла, однак моя небездоганна декламація її влаштовувала.
У мене часто запитують, скільки можна заробити в Італії, доглядаючи за важкохворим? У середньому – 850 євро за місяць (це залежить від досвіду, професіоналізму, репутації людини). Але праця – нелегка, вимагає великого терпіння й знання психології. Через кілька років, побачивши в релігійному журналі оголошення з приводу роботи, я написала туди листа; і за три місяці отримала запрошення (виявилося, що з тридцяти пропозицій увагу привернув чомусь мій лист). Отож я наважилася на переїзд: раніше мешкала неподалік від Риму, а згодом вирушила на північ, до Коголето (це – поблизу Генуї). І тут я знайшла свою долю: попрацювавши місяць, одержала пропозицію від господаря вийти за нього заміж…
Чоловік виявився чуйною людиною. Дав мені змогу вчитися в академії шиацу та купувати книжки з нетрадиційної медицини. Отже, я змогла зайнятися тим, що мене по-справжньому цікавило. Власне, саме чоловік і став моїм першим пацієнтом: на ньому вчилася робити масажі, а також – моксу (це – тибетська методика припалювання цигаркою з полині енергетичних точок на кшталт голкотерапії).
Минули роки. Нині я – вдова. Мешкаю з доньками та онуками в Італії. Пишу казки, які друкуються в італійських і українських журналах, а також видаю книги. В Італії – добре, та хвилююся за Батьківщину... Живу з надією, що в Україні все нарешті владнається! Закінчиться ця триклята війна... Люди стануть заможнішими та щасливішими, і частіше привітно посміхатимуться, мандруватимуть усією Європою. А туристи, приїжджаючи до Чернігова, не жахатимуться від знайомства з тутешніми туалетами та річкою Стрижень, що так «неперевершено» смердить поблизу Красного мосту... Мрію, що Україна вступить до Євросоюзу та НАТО – сподіваюся, доживу!
Людмила Шутько
Записав Сергій Квітницький, спеціально для видання Біла хата
