Під час постійних міжусобиць на протязі XII ст., Сновська тисяча неодноразово переходила з Чернігівського до Новгород-Сіверського князівства, не зважаючи на примирення онуків Ярослава Мудрого в 1097 р. на Любецькому з’їзді, де було прийнято рішення про передачу князівських земель в спадщину їх дітям: Чернігів дістався Давиду, Новгород-Сіверський отримав Олег, а їх молодший брат Ярослав отримав Рязань і Муром. Про це далі — у документальній розповіді.
СНОВСЬКА ТИСЯЧА
Розподіл давньоруських князівств на тисячі, сотні та десятки, очолювані тисяцькими, соцькими та десяцькими, можна порівняти з полковим устроєм Гетьманщини. Точніше навпаки – це на Гетьманщині повторився державний устрій та героїчні традиції Київської Русі.
В Чернігівському князівстві існувало багато міст: в 1024 р. згадується Листвен; 1068 р. – Сновськ (тепер тут смт Седнів); 1096 р. – Стародуб (м. Стародуб); 1147 р. – Всеволож (с. Всеволож Борзнянського р-на) і Моровськ (с. Моровськ Козелецького р-на); 1151 р. – Блестовит (с. Блистов Менського р-на); 1152 р. – Гуричев (р-н Бобровиця м. Чернігова); 1159 р. – Оргощ (с. Рогощ Чернігівського р-на); 1153 р. – Хоробор; 1155 р. – Лутава (с. Лутава Козелецького р-на).
Любеч (на поч. ХХ ст. був у складі Городнянського повіту) на шляху „із варяг у греки” – важливий порт з захищеною валом та дубовим палісадом фортецею на неприступній з трьох сторін Замковій горі.
„И приде Акунъ с варягы, и бѣ Акунъ сь лѣпъ, и луда у него златомъ истькана. И приде ко Ярославу, и Ярославъ сь Акуномь поиде на Мьстислава. Мьстислав же, слышавь, изииде противу има кь Листьвну. Мьстислав же с вечера исполчи дружину, и постави сѣверъ вь чело противу варягомъ, а самъ ста с дружиною своею по крилома. И бывъши нощи, бысть тма, и громове, и молънья и дождь.
И рече Мьстиславъ дружинѣ своей: „Поидемь на нѣ”. И поиде Мьстиславъ и Ярославъ противу, и съступишася въ чело варязѣ сь сѣверомъ, и трудишася варязи, сѣкуще сѣверъ, и по семъ наступи Мьстиславъ с дружиною своею и нача сѣчи варягы. И бысть сѣча силна, яко посвѣтяше мъльнъя и блисташася оружья, и бѣ гроза велика и сѣча силна и страшна.
Видѣв же Ярославъ, яко побѣжаемь есть, и побѣже сь Якуномъ, княземь варяжькимь, и Акунъ ту отбѣже луды златое. А Ярослав же приде к Новугороду, а Якунъ иде за море. Мьстислав же, о светъ заутравидѣ лежачи исѣчены от своихъ сѣвѣръ и варягы Ярославлѣ, и рече: „Кто сему не рад? Се лежить сѣверянинъ, а се варягъ, а своя дружина цѣла”.
_________
лѣпъ – гарний
луда – плащ
Описання Лиственської битви в Радзивилівському літописі
Городище поблизу Великого Листвену
Після битви брати домовились встановити кордон між Київським та Чернігівським князівствами по Дніпру: „И посла Мьстиславъ по Ярославѣ, глаголя: „Сѣди ты на столѣ своемь Кыевѣ, понеже ты еси старѣй братъ, а мнѣ буди ся сторона”, а у 1054 р. Чернігів став стольним градом Святослава, сина Ярослава Мудрого.
Щоб встановити, де знаходився літописний Листвен, Чернігівським історичним музеєм в 1980 р. була організована археологічна експедиція.
Залишки укріплень поблизу В. Листвену, вцілілі вздовж річки, довжина яких у ХІХ ст. була 2 версти, великолиственці називають „городище”. За переказами жителів села, тут знаходились кургани, насипані над давньоруськими воїнами, загиблими в бою з військом Батия. В курганному могильнику, розкопаному у 1891 р. Н. Е. Браденбургом, був похований давньоруський воїн з конем. Можливо, це була зрубна гробниця.
Ще одне земляне укріплення поблизу В. Листвена у вигляді квадрату (довжина та ширина 40 сажень), огороджене земляним насипом висотою 8 аршинів, яке називали „городок”, знаходилось поблизу річки Дирчинки. Такі городища будували козаки.
У Х–ХІІІ ст. поблизу „городища” існували досить великі селища. Городище поблизу В. Листену, захищене ровом, для заповнення якого, напевне, використовувалась вода з річок Руда і Крюкова, будувалось поспішно – після земляних робіт всередині залишився внутрішній рів. З північної сторони городище не захищене валом. Крюкова тут достатньо широка. Глибина рову з напольної сторони і в наш час близко 2 метрів, а ширина доходить до 20 метрів. Схили берегів Руди і Крюкови, при зливанні яких на мису розташоване городище, були ескарповані.
Схема-план городища поблизу Великогу Листвену
Городище поблизу В. Листвену з напольної сторони
Поблизу Малого Листвену (М. Листвен теж знаходився у складі Городнянського повіту), залишились 2 городища, розташовані на протилежних берегах р. Білоус, в давньоруські часи ескарпованих. Городище–ІІ у ХІІ ст. під час битви знищила пожежа, але в цьому ж столітті тут насипали новий вал, для якого побудували дерев’яний каркас висотою 2 метри та шириною 9 метрів. Висота валу городища з напольної сторони близько 7 метрів, а глибина рову, через яких, напевне, був покладений підйомний міст, близько 3 метрів.
Можливо, це городище було зруйновано у 1147 р., коли Чернігівське князівство було спустошено по „Боловосу оли и до Любеча” київським князем Ізяславом Мстиславовичем. Молодший брат Ізяслава – Ростислав Смоленський: „Любеч пожегл и много воевал и зла Ольговичам сотворил”. Чернігівський князь Святослав Ольгович засвідчив у 1159 р., що в його вотчині залишились „семь городов пустых”, в яких живуть тільки „псари да половцы”.
Порівняння часу виготовлення знахідок з М. Листвену та В. Листвену дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі Малого Листвену. Давньоруське поселення існувало тут вже у Х столітті. Городище поблизу В. Листвену було городищем-сховищем без постійного населення, побудоване не раніше кінця ХІ століття.
Давньоруські поселення, відкриті археологамив Городянському районі, входили до складу прикордонної Сновської тисячи. В часи найбільшої могутності Чернігівського князівства, до його складу входили: Бахмач, Белавежа, Всеволож, Любеч, Моровійськ, Новгород-Сіверський, Оргощ, Стародуб, Сновськ, Уненж, та інші міста. Для об’єднання в волость було необхідно до 5 міст.
Городище поблизу М. Листвену з напольної сторони
Під час постійних міжусобиць на протязі XII ст., Сновська тисяча неодноразово переходила з Чернігівського до Новгород-Сіверського князівства, не зважаючи на примирення онуків Ярослава Мудрого в 1097 р. на Любецькому з’їзді, де було прийнято рішення про передачу князівських земель в спадщину їх дітям: Чернігів дістався Давиду, Новгород-Сіверський отримав Олег, а їх молодший брат Ярослав отримав Рязань і Муром:
„Почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору имуще? А половци землю нашю несуть роздно и ради суть, оже межи нами рать донынѣ. Отселѣ имѣмься въ едино сердце и съблюдѣмь Рускую землю. Кождо держить очьчину свою: Святополку – Киевъ Изяславль, Володимеръ – Всеволожю, Давыдъ и Олегъ, Ярославъ – Святославлю, имьже раздаялъ Всеволодъ городы: Давыдови Володимерь, Ростиславичема – Перемышль Володареви, Теребовлъ Василькови”. И на томъ цѣловаша хрестъ: „Да аще отселѣ кто на кого вьстанеть, то на того будемъ вси и честьный крестъ”. И рекоша вси: „Да будеть на нь хрестъ честный и вся земьля Руская”. И цѣловавшеся и поидоша усвояси”.
Але після смерті великого князя київського Всеволода Ольговича у 1146 р. між Новгород-Сіверським та Чернігівським князівствами знову почалась війна. Чернігівський та новгород-сіверський князі замирились у 1153 р. в Хороборі:
„Святославъ Ольговичъ скупясь съ Изяславомъ Давыдовичемъ в Хоробор, и утвердишася якоже за один мужъ бытии и целовавше между собой крестъ, и разъехастася кождо въ свояси”. Але і після цього гідного вчинку в часи постійних усобиць, війна не припинилась до смерті останнього Давидовича (1166 або1167 рік).
Поселення поблизу Старосілля
Можливо, літописне місто Хоробор, назване так завдяки хоробрості прикордонних жителів, знаходилось в районі с. Хоробичі. Тут в розмові селяни вживали слово „Хороборський”, як прикметник від назви села. Історик О. Лазаревський вважав, що на місті літописного Хоробора знаходиться Короп, а П. Голубовський, що це Мена.
У 1158 р. через Хоробор під час невдалого походу на Галич наступного після смерті Юрія Долгорукого київського князя Ізяслава Давидовича втікала княгиня:
„Княгиня же супруга Изяслава Давидовича бѣжа к зяти Глебови Переяславлю и оттуде ѣха на Городокъ та на Глъбль, та на Хороборъ, та на Ропескъ. Ярославъ же Всеволодичъ, оутешивъ и почтивъ ю Ропеске, допровади ю до Гомѣя ко Изяславу”.
У 1234 р. Хоробор згадується, коли в Чернігівському князівстві Данило Галицький та Володимир Рюрикович, київський князь: „поидоша плѣнити землю, поимаша грады многы на Деснѣ, туже взяша и Хороборъ и Сосницю и Сновскъ и ины грады многии и придоша опять Чернигову”.
В літописах не згадані декілька тисяч поселень та фортець, які були центрами феодальних вотчин, тому їх теж можна вважати невеликими містами. Можливо, саме від такого давньоруського міста залишилось городище в Городні. „Гради многи им-же несть числа” знищили монголо-татари. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!
Давньоруські поселення в районі знайдені поблизу сіл: Автуничі, Андріївка, Берилівка (частина знахідок – ХІ–ХІІІ ст.), Ваганичі – на березі болота „Хоробицький пост” (частина знахідок – Х–ХІІ ст.), Великий Листвен, Гасичівка (частина знахідок ХІІ–ХІІІ ст.), Горошківка.
Поселення поблизу Сеньківки
Довідково: Дібрівне (частина знахідок – Х–ХІІ ст.), Здрягівка (частина знахідок – Х ст.), Ільмівка, Конотоп, Кузничі (частина знахідок – Х–ХІ ст.), Куликівка (частина знахідок – ХІ–ХІІІ ст.), Лашуки, Лемешівка (частина знахідок – ХІІ–ХІІІ ст.), Макишин (частина знахідок – Х–ХІІІ ст.), Мощенка (частина знахідок – ХІ–ХІІ ст.), Павло-Іванівське, Півнівщина, Пекурівка, Радянське (частина знахідок – Х–ХІІ ст.), Смичин, Старосілля (частина знахідок – ХI–ХII ст.), Сеньківка, Тупичів (частина знахідок – ХІ–ХІІІ ст.), Хоробичі, Хотівля; поблизу Дроздовиці і Диханівки та інших сіл.
Багато курганних могильників часів Київської Русі було знищено.
В Хотівлі, яка, за розповідями старожилів, постраждала не тільки від ляхів, а й від татар, ще у ХІХ ст. можна було бачити 2 кургана. Сторожові кургани були настільки древніми, що поросли липами і дубами. В двох верстах від села жителі Хотівлі знаходили кістки людей, уламки цегли і глиняної черепиці, а козак Жук знайшов тут казан з срібними грошима. Колись в Хотівлі були і інші кургани та вал, але вони були розпахані.
Курган поблизу Хоробич, відомий у 1906 р. на XIV з’їзді археологів, як курган, знаходився поблизу Андріївки. Участь в організації та роботі XIV археологічного з’їзду приймав Яків Миколайович Жданович (18.03.1886–04.1953), офіцер, дворянин з с. Хрінівки (Городянський повіт), який присвятив своє життя історії.
Вал поблизу Івашківки, мабуть, був одним з давньоруських сторожових постів або заслонів. На сході прикордонної Сновської тисячі прохід через болота захищало Звеничевське городище, розташоване між північною та південною частиною Замглаю. Тут проходила древня дорога з Києва в Гомель через Чернігів. Самі ж Замглайські болота доходять майже до Дніпра. Тому з півночі військові походи на Чернігів, розташований на кордоні лісів і лісостепу, частіше проходили вздовж Десни.
В літописах згадується дорога, що в давньоруський час проходила з Чернігова в Стародуб. За переказами, вогонь на сторожових вишках в Городні, запалений за допомогою кременю та старого одягу у випадках небезпеки, було видно в Седневі, але, мабуть, було це за вже часів козаччини.
О.І.Седень. З історії Городнянського літопису
