Пізня осінь. Голі дерева навіюють сум. У полях усе частіше гуляють тумани. Трава рано-вранці і пізно ввечері вкривається холодною росою. Від літніх різнокольорових барв не лишилося і сліду, натомість усе стало якимось темно-сірим, холодним, одноманітним. По небу пливуть похмурі свинцеві хмари. Осінь…
Портрет
Дід Василь сидів на лавочці біля кремезного дуба, який уже не одне століття кидає свою химерну тінь на втомлену подіями та сільськими плітками землю. На дідовій голові стримів солом’яний бриль, що вже світив дірками в кількох місцях, кволе тіло оповивала сіра сорочка з вишитим червоними нитками орнаментом і темні, широчезні, як рот у сварливої Одарки Панасової, штани. Взуття дід Василь носив лише взимку. Його трьохсотлітні валянці дуже добре захищали ноги від лютих морозів. Улюбленим заняттям діда Василя було таємниче «ех-ех-ехання» та, звісно, сидіння на лавочці. Також старий любив почесати язиком із ким-небудь. Хата Кулика (прізвище діда Василя) стояла в центрі села, тож співбесідника завжди можна було віднайти, особливо у свята, коли неймовірними піруетами додому повертаються «захворівші» алкоголем господарі. Тоді навіть сам дід Василь — любитель побалакати про будь-що — не витримував безглуздих розмов і йшов геть до хати. Інколи Кулик також дозволяв собі випити кількасот грамів «пекучої води», але то дуже рідко. Це хіба що на весіллі з радості чи на похоронах «в останній путь». У селі діда Василя знають усі. Це і не дивно, адже майже сорок п’ять років він працював учителем. І вивчив Кулик не одне покоління. Траплялося так, що учив дітей, чиї батьки також колись були його учнями. Та то тепер він дід Василь, а колись — Василь Миколайович. Жінки в Кулика не було, хоча по молодості всі молодиці села бігали за молодим педагогом, який приїхав із району вчити грамоті тутешніх дітей. Але Василь неначе й не помічав всього оцього. Ходив собі тихенько з опущеною головою та й годі. Чималенько тоді побрехеньок ходило селом про молодого нежонатого вчителя. Одні говорили, що Василь якоїсь не нашої віри, і брати жінку не може через релігійні обставини; інші шепталися, що Кулик переживає нещасне кохання і тому, не оговтавшись від удару долі, не звертає уваги ні на яку панночку; також ходили чутки про «нестандартну орієнтацію» вчителя, про причетність його до антирадянської діяльності, і доходило до того, що поза очі його називали шпигуном з іншої країни. Але на місці, як кажуть, і камінь обростає.
Розмови
Ішли роки, Василь так і не оженився з відомих лише йому самому причин. У селі перестали говорити про Василя Миколайовича, лише зрідка згадували про діда Василя, який годинами висиджувався на лавці під дубом.
— Здрастуйте! — привітався сусід Кулика Андрій Вишнегородський. — Як дєла? Похолодало бачите як. Зима скоро…
— Здоров був, Андрію, ех-ех-ех… Та воно то не дуже й похолодало. Ще з місяць зими не ждіть.
— Откуда така увєренность?
— Ех-ех-ех… Воно то й не впевненість, а скоріше прогноз. Мені з погодою завжди щастить. Уже маю досвід розмов із природою. А вона не синоптик — каже правду і ніколи не обдурить.
— Інтєрєсно…
— Чи чув що нового?
— Нє, нового не чув нічого.
— Ех-ех-ех…
От і порозмовляли. Із Вишнегородським дід Василь не любив говорити, з нього нічого путнього не вивідаєш і не розкажеш, бо тому до бублика, що діється в світі. Йому б завжди косити, копати, щось ремонтувати, а тоді… під кінець робочого дня, взяти півлітра і «ляп» — на добраніч, побачимося вранці. Отак і жив Андрій Вишнегородський — цілий день трудився, як віл, а ввечері пив горілку і бив жінку. Та й не один Вишнегородський такий унікальний, по селу можна знайти десятків зо два таких горе-трударів. Кулик уже хотів був іти до хати, як почув знайомий голос:
— Здоров, Василю! Все ноги свої грієш на сонці? Хе-хе. Скоро сніг випаде, то тепліше буде. Вийдеш, зариєш свої кочерги по самі коліна й сидітимеш, як цвях у дошці. Сидітимеш, аж допоки не зариють усього з головою, тільки не снігом, а землицею. Ха-ха.
— Здоров, блудний сину. Давно тебе не бачив. Чи не знайшов ти часом молодицю в сусідньому селі?
— У селі? Ні-і-і… Я в місті знайшов. Двадцятирічну.
— А-а-а. Ну, це ще терпимо. Сідай, старий, розкажи що-небудь.
Дід Василь посунувся, і поруч сів дід Володя, який також був колись учителем — Володимиром Семеновичем Сірим. А зараз, так як і дід Василь, став дідом, дідом Володею. У молоді роки про Сірого також ходили всілякого роду чутки. Правду кажучи, якщо ти житель села і про тебе не ходять чутки, то ти або вже мертвий, або ще не народився. Так от, чутки про Сірого ходили вздовж і впоперек: буцімто він допомагав організації з району у проведеннях антирадянських мітингів, писав вірші в «районку» кожного разу під новим псевдонімом (насправді з Володі був поет, як із пробитого колеса рятувальний круг), та найчастіше його згадували як непримиренного гульвісу, пиятика й розпусника, а коли оженився, то і зрадника. Чи було все це правдою, відомо лише Сірому Володимиру Семеновичу та діду Володі, який сидів на лавочці під дубом і, як завжди, зубоскалив. Хоча так говорити про людину, в якої у роті залишилося менше зубів, ніж сторін у чотирикутника, трохи неправильно. Та, як кажуть, без удару і дзвону не буває…
Дід Василь і дід Володя любили «попекти» один з одним, пекли вони і про сільські баталії, і про новини у світі, і про науку, і про все-все на світі, про що тільки може говорити язик людини.
— А чи ти чув, що в Миколи Панового на тому тижні курей покрали? Всіх забрали, каже, штук сорок було.
— Сорок? Хе-хе. Чи ти пам’ятаєш, коли в Панових курей було більше десятка? Або ж із Куприком на пару витягли та на пляшку обміняли, а щоб жінка не лаяла, то й вигадали оцю крадіжку, або ж дійсно крадіжка була, та не сорока курочок, а від сили семи-восьми.
— А Бог його знає. Що ляпають язиком, те і я кажу.
— Ех-ех-ех…
— А ти як, пень старий, ще не думаєш сходити в райську бібліотеку?
— Та воно то ще, мабуть, ні. Не присилають запрошення. Правда, іноді голова тріщить так, що хоч кричи в поле.
— Так вийди й кричи, хто тобі тут перечити буде? Вишнегородський після дев’ятої вечора поза зоною досяжності, його жінка від телевізора відходить лише по двох причинах: поїсти, ну і…
— А ти, розпуснику блудний, чим займався, що і не чути, і не видно?
— Ой, Василю, оце прихопило було, так і з ліжка не міг встати.
— Не бреши мені, в тебе здоров’я ще вистачить, щоб до району й назад прибігти. Де був?
— Від тебе, Кулик і голку в сіні не заховаєш. Ти часом не поліцаєм був у війну?
— Часом був. Тоді, коли ти німців писати учив…
— От чого не було, того не було, — перебив дід Володя.
— Та знаю, кажи вже, де був.
— Ну, добре. Їздив до сина у Київ. Погостював трохи та й приперся оце назад слухати твої байки та мораль жінки. Щоб воно…
— Так що там у столиці?
— О-о-о. Там..., там столиця.
— Серйозно? У столиці столиця. Ти диви…
— А ну тебе. Там машини всі як одна — іномарки. А за кермом сидять такі, що якби хтось із них упав ненароком на цю лавку, то ні лавки, ні нас уже тоді б не знайшли. А багатоповерхівки… Спершу аж страшно було. Стоїш поміж ними, як глянеш угору, то й у голові закрутиться. Та то ще… От живуть тепер люди зовсім не так…
— Не всі ж такі, як твій Максимко.
— А що Максимко? Він у мене, між іншим, інженер. Вивчивсь, у люди пробився і «людиною залишився в нелюдських умовах». Він у мене молодець!
— От і я кажу, не всі такі. Я ж від щирого серця. Максимко справді молодець. Ех-ех-ех…
Дивна зустріч
Діди розмовляли, аж допоки не почало темніти. Вітер притих. Дерева опустили своє сіре безлисте гілля. Над лісом з’явився місяць. Дід Володя пішов додому, а дід Василь ще сидів на лавці й замріяно дивився на місяць. Він часто дивився на місяць, особливо взимку. Сяде за столом, відіпне вікно… і дивиться. На столі завжди лежить якась пошарпана книга, найчастіше це хтось із українських авторів, і поруч чашка холодного молока. Сидить дід Василь і дивиться на місяць. Про що він думає? От і зараз сидить непорушно і вдивляється в таємниче сяйво, про яке з давніх-давен люди складали легенди, співали пісні, возвеличували, обожествляли. А дід Василь ні, він просто дивиться і все. Аж раптом… Що це? Невже здалося? Ну… у такому віці… Так ні ж, знову… Дід Василь здригнувся. Він швиденько зіп’явся на ноги і підійшов ближче до порогу. Оце так ситуація! Біля порогу лежав величезний сірий клубок і скавчав. Собака… Зрештою, дід Василь подумав, що то собака. Можливо, щось із нею трапилося. Підходити ближче? Вагався… Аж ось на стежці з’явилась червона калюжка, яка невеличким струмочком бігла прямо до дідових ніг і врешті-решт намочила босі ноги. Кров... В очах Кулика промайнув і страх, і жаль, і недовіра… Що, якщо цей пес скажений, і зараз гризоне? Кого кликати на поміч? Скаженого Вишнегородського чи ще скаженішу його дружину? Що ж робити? Все ж таки дід наважився і підійшов ближче. Легенько пнув собаку палицею. Ніякої реакції. Пнув ще раз, тільки сильніше. Нічого. Мабуть, здох бідолаха. Дід Василь уже не боячись поворотів долі сміливо підійшов до собаки, нахилився і… зомлів. По-перше, це була не собака, а по-друге, не мертва…
Павло СОЛОДОВНИК, м.Чернігів
Продовження — буде...
