Хороша фізична підготовка, підбадьорливі слова командира по телефону та адреналін допомогли йому повернутися додому.
Військовий транспортник Ан-26 вийшов на бойовий курс. До точки скидання вантажу залишилися лічені секунди. Командир екіпажу дав команду на відкриття рампи. Бортмеханік доповів: «Рампа пішла». І цієї миті пролунав вибух. Салон швидко почав наповнюватися димом. Члени екіпажу зрозуміли: у них влучила ракета. Командир екіпажу майор Дмитро Майборода та його помічник майор Дмитро Шкарбун намагались утримати літак від зривання в штопор. Решті членів екіпажу було наказано залишити літак.
Про трагічну подію згадує начальник зв’язку авіаційної ескадрильї бригади транспортної авіації, що на Вінниччині, майор Сергій Олесюк
— Той липневий день був сонячним і спокійним. Ми прокинулись о 4-й годині ранку, виконали бойовий виліт, повернулися, поснідали й розпочали готуватись до другого польоту. Усі були в доброму настрої, жартували. Мені здається, що Дмитро (Майборода. — Авт.) відчував, що щось має статися, але намагався це не показувати.
Того дня під час другого вильоту екіпаж Ан-26 мав десантувати парашутним способом воду й продукти в підрозділи Сухопутних військ, яких було відрізано від основних сил і які перебували в оточенні. Це було вже звичне на той час, хоч і надзвичайно небезпечне завдання для льотчиків бригади. 2014 року вони розпочали виконувати завдання в районі АТО: доставляли, крім боєприпасів, у наші підрозділи продукти, воду, натільну білизну, шкарпетки. Навіть звичайна пляшка води була для вояків на вагу золота.
— Так, ми усвідомлювали, на яку небезпеку наражалися під час кожного вильоту й де виконуємо завдання, адже до цього російські окупанти вже збили розвідувальний літак Ан-30Б, транспортник Іл-76 із десантниками, вертольоти. Чітко розуміли, що ворог має зброю, якою він за будь-якої нагоди скористається. Але також знали, що на нас чекають хлопці.
На відстані приблизно 5000 метрів від російського кордону на висоті 6500 метрів наш літак було атаковано, імовірно, керованою ракетою типу «повітря-повітря». Унаслідок влучання лівий двигун та електрообладнання відмовили. Одразу почались некеровані процеси. Льотчики намагались утримати машину, наскільки могли. Завдяки цьому інші члени екіпажу зуміли залишити літак. А коли черга дійшла до пілотів, покинути борт уже не було змоги. Обидва пілоти загинули.
— Я залишав літак передостаннім, іще подивився на хлопців, але Дмитро навіть не збирався виходити з кабіни. Вистрибнув. Приземлився. Зорієнтувався, де північ, де південь, переміщувався, як я думав, приблизно в напрямку наших військ. Навколо було розкидано блокпости російських загарбників. Це був глибокий тил «ЛНР». Блукав спочатку лісом. Якось так вийшло, що через певний час повернувся майже до свого парашута. Але вчасно зупинився, почувши розмову двох місцевих: «Я нашёл парашут. Работаем, работаем, ищем. Он далеко не мог уйти».
Сергій зрозумів: на членів екіпажу, які вистрибнули з охопленого полум’ям літака, розпочалось полювання. Він намагався зателефонувати іншим членами екіпажу й керівництву.
— Якщо чесно, пуття від зв’язку спочатку було мало. Відчув себе в ситуації, коли потрібно самому щось робити, аби врятуватися. Вирішив так: якщо в мене хтось стрілятиме, то стрілятиму у відповідь. Та я розумів: поки що по мені ніхто не веде вогонь, тож потрібно з ворогом гратися в схованки. Став переміщуватися. Надворі була спека, дуже хотілося пити. Дорогою зустрів двох місцевих чоловіків, які несли пляшку води. Мабуть, я мав вигляд людини, яка готова на все, аби одержати ту воду. Хоча я вже почав виймати гроші з кишені, щоб розрахуватися за пляшку, вони її просто віддали мені.
Ось так, то бігом, то йдучи, то пересуваючись відкритою місцевістю по-пластунськи, але не зупиняючись, Сергій Олесюк рухався до настання темряви. Лише десь опівночі вирішив перепочити серед поля. Трохи поспав. Зранку прокинувся й пішов далі. Потім зателефонував керівництву й почув радісне: «Ну, слава Богу. В тебе все гаразд?»
— Ви навіть не уявляєте, наскільки ці слова додали впевненості й мотивації. Десь через добу я зустрівся з іншими членами екіпажу, а пізніше всіх разом нас переправили на підконтрольну Україні територію. Але відчуття безпеки з’явилося лише тоді, коли побачив український прапор.
За мужність, виявлену під час захисту державного суверенітету України, майора Олесюка нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Оксана УРЕТІЙ
«Народна армія»
