У хату покійної Олени вдарила блискавка. Це була остання блискавка тієї осені. Грім загримів так неждано і гучно, що, здавалося, зцілив навіть безнадійно глухих. Але бавився він недовго: над селом погурчало, поляскало, пометалися вогненні стріли-блискавки – і все вщухло. Червоне сонце котилося за обрій, і, ніби влітку, посеред неба вималювалася райдуга.
Мало хто і второпав, чому ж бо так почервоніло у селі. А доки збагнули, що на небі не від сонця багрянець, – хата догорала. Спалахнула, як свічка, і – не стало. Тільки напіврозвалені стіни тепер та темні віконниці жахають пізніх перехожих. Говорять забобонні, що коли надворі завірюха, приходить на дворище душа покійної Олени і тужить. Можливо, то кричить сич у густій ялинці, що росте під хатою, бо він чує погибель і тягнеться туди, а можливо… Та не все нам, людям, знати судилося, не все…
У селі завжди говорили, що баба Олена знала щось, бо у неї як ні в кого родила городина, бо в неї яблука до весни лежали, бо вона, як мало хто із жінок, займалася пасікою, а табун гусей, завидівши свою хазяйку, відразу випливав зі ставу, і слідом за нею ішов додому.
Недолюблювали Олену у селі, хоча за свій вік ні з ким навіть не полаялася серйозно. Недолюблювали, бо заздрісно було, що сама без чоловіка давала лад господарству і виходило все на славу, навіть бджіл після Іванової смерті не звела. Щоправда, на зайві балачки із сусідками часу не вистачало. До шістдесяти на колгоспну роботу бігала, бо треба було ж і синам допомагати. Все жаліла їх, що рано без батька лишилися. У восьмий клас ходили її хлопчики, як Івана за роботою звалив інфаркт. Тоді навіть злякатися не встигла. Іван зводив дах у сусіда, і саме там узяла його болячка. Упав та вже і не піднявся. Бігла вона із поля, кинувши сапу, згубивши черевики, а він лежав і мовчав…
Страшно стало Олені вже тоді, як почала відчувати, що всюди сама, куди не кинься. За п’ятнадцять років разом прожитих, і «брешеш» жінці не сказав, ніби відчуваючи, що недовго їм укупі бути. Та горе не вибило її із життєвої колії. Сильна!
Іван, умираючи, і слова не мовив – мабуть, хотів, та не міг. Але так дивився, ніби говорив: «Бережи, Олено, синів наших». З цим і жила вона після Івана ще рівно 35 літ. Скаржилася сусідам, що сили її залишають, отож віддала синові корову і пасіку, і кілька разів починала мову про те, що картоплю цього року без неї вибиратимуть. Так і вийшло.
Всі думали, що їй і віку не буде, а вона отак швиденько, до пуття і не постарівши, пішла в інший світ.
Казали, що сини дуже плакали за матір’ю, що Васько, той, що вивчився на військового та у росії жив, після того, як хата згоріла, і не приїжджав сюди. А ще подейкують, що саме хата і стала причиною трагедії.
* * *
Хату Іван з Оленою зводили напрочуд гарною, як на той час. Старалися людям на заздрість, собі на радість. Все своїми руками, все до ладу. А біля них, як два червоноголовчики, маленькі хлопчики бігають. Чомусь Олені назавжди вкарбувався той день, коли вони вперше переночували у новій – саме тоді Іван приробив до даху металевого півника. Вона з хлопчиками знизу дивилася на чоловіка. Як де не візьмись, виросла перед ними циганка і каже: «Дарма стараєшся, чоловіче, дарма хату велику збудував. Марними твої старання будуть. Ваша хата вашим ворогом стане, вам смерть принесе, а синів ваших розбратає…»
– Іди собі, жінко! – гукнув з верху Іван. – Звідки тобі, чужій, знати, що буде в моїй хаті?!
Вона пішла, як і прийшла, а життя минало своєю чергою.
Бувало, не помиряться чомусь хлопці, а мати посадить їх проти себе і починає навчати, що гріх ображати одне одного, що колись, як батька-матері не стане, вони як не любитимуть по-братськи одне одного, злі люди заклюють. Чужим здавалося, що сини у неї однаковісінькі, лише вона одна велику різницю відчувала. Павлик терплячіший, старанніший, слабший у силі, Васько ж не упустить моменту, щоб братові показати, що він сильніший. Вчились обоє непогано. Терплячий Павло самотужки вчив уроки, але Василь, списавши завдання у брата, вмудрявся першим отримати п’ятірку. Закінчивши школу, обидва вирішили вступати до військового училища, але Павлика підвело здоров’я. Пішов у сільськогосподарський технікум, вивчився та повернувся у село механіком.
Олена помічала, що, приїжджаючи додому, Василеві щороку приємно було вкотре показати свою зверхність перед братом. Помічала, як не раз дорікав Василь братові, що живе той у готовій батьківській хаті, що мати його дітей глядить, а їм із дружиною все це на чужині робити самотужки. Не змогла відмовити сина, коли той взявся свій дім будувати. Як не відмовляла, а він своєї: «Знатимемо, що це наше, і ніхто не докорятиме».
Плакала щодня при думці, що все тут опустіє без дітей і внуків, та допомагала, як могла у будівництві, бо найприємніше було бачити Павлушу – викопаного Івана за роботою.
Змирилася з одинокістю у великій хаті, та не могла змиритися із тим, що сини з роками зовсім чужими робилися. Василь далеко, а Павло, мовчкуватий, та дуже добрий, старався щодня її провідати – якщо не він, то невістка чи їхні дівчата. Серцем розуміла, що їй тільки до них прихилитися на старість. Думала про те, як бути, коли настане час залишити садибу одному синові.
Колись підслухала вона розмову своїх хлопців, яка і стала остаточним приводом для її рішення. Павло, хоч і чоловік, але нутром відчував материнську тривогу за Василя. Нечасто їздив. А мати ж так чекає… шкода її. Та і сказав про це братові відверто.
Василь теж – одна відвертість: «А який мені інтерес пхатися до старої у таку далечінь? Раніше хоч гусей та плічко зі свині давала… А тепер хіба що цибулі та квасолі насипле».
– Ти… ти… – не міг сказати слова Павло. – Ти свиня! – і гучний ляпас, який отримав Василь від брата, перелякав Олену всмерть. Вона ускочила до кімнати, але видала, що нічого не чула.
Олена таки вирішила сказати своєму далекому синові все-все, що накипіло за роки. І, доки вона має розум і силу, подарує батьківський дім Павлові, бо вона впевнена, що саме так і батько б зробив. І… що більше не кластиме вона у синову валізу вінок цибулі, коли він такий важкий для нього…
Мабуть, про це і йшла мова, коли Василь, гупнувши хвірткою, пішов до поїзда. Сусіди бачили, що ішов він не так, як завжди – без великих валіз, швидко. А через два дні він повертався назад… на похорон матері.
Після похорону швидко й поїхав, сказавши Павлові про те, щоб той і не думав посягати на бАтьківщину, бо ладен своє судом відібрати, нехай тільки мине час.
– Я ще віддячу тобі, братику! – гукнув вже з дороги.
Павло, розгублений після раптової втрати матері, мовив гірко:
– Нехай тобі Господь віддячить…
Сусіди казали – а вони ж усе й точно знають, – що Павло нічого не забирав із батьківської хати. Іноді приходив, відчиняв двері і сидів на порозі. Потім замикав ворота, хвіртку і йшов. Коли почув, що горить батьківська хата, кинувся туди бігти. Прибіг, завмер біля воріт, і… розсміявся. Дружина думала, що з ним щось неладне, хотіла вже викликати «швидку»… Та він замовк і зітхнув, ніби полегко. Це ж треба?! Блискавка все вирішила…
Наступного дня щось шукав на пожарищі.
– І чого я не забрав фото? Батьки молодими… Воно ж єдине було! Не забрав! – розказував дружині.
Не знайшов. Тільки у сажу вимазався.
Олександра Гостра
