У Вітька, її однокласника, вийшло додзвонитися у Німеччину, а Таня слухавку взяла і каже: «Я вас нє знаю!» Той матюкався на всі боки: «Я їй кажу: Таню, твоя мама померла! А вона мені – ти шахрай!»
Бувальщина. Напиши мені, доню, листа
У центр села, як завжди, раз на тиждень, приїхала пересувна пошта, а за годину до її приїзду – ще і магазин на колесах. Це так у селі називають «бусик» підприємця із колишнього райцентру, який у село на замовлення що хоч привезе із тих товарів, які мають тут особливий попит. Може навіть на яйця товар обміняти! І Микола, і дружина його Аня такі люб’язні. Їм здебільшого по телефону замовлення роблять. А у середу все те – вже у селі. Здається, що всі, хто тільки може ходити, приходять до того магазину, ну хоч по одному із хати раз у тиждень… А Маня, було, іде найпершою машину зустрічати, та вистоїть біля неї, аж доки не від’їдуть. Хоч наговориться…
– А де воно баба Маня? – обізвалася Аня, накладаючи Маниній сусідці із відра оселедців. – Це вже вдруге не прийшла. Щось і не дзвонила…
– Та і я вже її кілька днів не бачила, – забідкалася Тася, сусідка, – воно ж роботи зараз у мене багато… У ту середу я їй хлібину брала і сардельок. Казала, що дуже нога болить… Мо після городу… Та мо то й не нога причиною… – Тася нагнулася Ані аж до вуха, – я тобі пізненько подзвоню та щось розкажу, – оглянулася навкруги. – Її Танька такі фотографії в Інстаграм виставляє… А Мані тут показали. Сміялися. Так вона, мабуть, і не хоче іти до людей… Я тобі і більше розкажу… А до Мані ось зараз і зайду…
А вже через якихось хвилин двадцять Таїска не своїм голосом кричала на сусідній вулиці, людей на допомогу кликала. Доки дріботіла до Маниної хати від магазину, дорікала собі, що через оте безкінечне «ніколи» вже кілька днів і не довідалася до сусідки. Баба Маня ніколи не була докучливою, бо добре знала скільки того ділечка в селі. Діти помагали городи садить, з’їхали. А їй треба всіх нагодувати та ще і в торби щось зібрать. Хоч і віднікуються… Та яка б мати дітей випустила із хати без торб із продуктами! Та ще коли машинами приїдуть. Як поїхали і дочка, і невістка із внучатами, вона поплакала тихенько за хлівом, щоб Грицько не бачив, бо заробить від нього. І син, і зять уже рік як воюють. Куди там їй не плакать. А він цього не любить. От із бабою Манею можна і наговоритися, і наплакатись, якби не оте «ніколи»…
Двері у хату були не замкнуті. Гукнула кілька разів. У відповідь – тільки цокання годинника. Маня сиділа на дивані біля столу. В руці затиснута мобілка. Мабуть, комусь хотіла подзвонить. А на столі аркуш із шкільного зошита, де виведено великими буквами: «Напиши мені, доню, листа…»
У селі ще є кілька десятків людей. Збіглися на лемент Таїски, старосту погукали. Той зайнявся похоронними клопотами, а односельці стали думати, як єдину дочку покійної Таню відшукати. Вирішили, що через Фейсбук чи Інстаграм. Таня із Ромнів у перші дні війни із своїми сином та дочкою втекли у Німеччину. Там і живуть уже понад рік. Староста попросив кількох молодших односільчан вийти на бугор (там зв’язок хороший) і не вертатися до хати, аж доки не додзвоняться через соцмережі до Тані. У Вітька, її однокласника, вийшло додзвонитися, а Таня слухавку взяла і каже: «Я вас нє знаю!»
Той матюкався на всі боки: «Я їй кажу: Таню, твоя мама, баба Маня померла! А вона мені – ти шахрай!». Отож, як тільки могли, написали повідомлення Тані з усіх телефонів, у різні мережі. Не діждавшись відповіді, хоч повідомлення були прочитані, повернулися до хати. Наступного дня бабу Маню і похоронили. По-людськи! Навіть «пересувний магазин» приїхав, позачергово виконавши замовлення.
Пом’янули по-людськи, прибрали сусідки у хаті після поминання. А так у неї все було як треба. Біля свічечки та образів, де батюшка службу вів, так і залишили лежати аркуш із останнім проханням Мані: «Напиши мені, доню, листа…». Хату староста замкнув до дев’ятин…
Згадували її односельці і дуже плакали. Добра жінка була. Колись у районі медсестрою працювала. А як на пенсію пішла, то все село лікувала. Давно тут фельдшера не було, а Маня безвідмовна. Та і знаюча! Якби не ті злидні, то і на лікаря б вивчилася. Та куди там було…
Народилася вона на початку зими 1945-го. Батька не те, що не бачила, а і не знала ніколи про нього нічого. Жила із мамою, слухалася її і любила… А про батька, як не кортіло, боялася і спитати. Вже коли мама правдами і неправдами вирвала її із колгоспу і відправила вчитися у Лебедин на фельдшера, там казала, що тато її на війні загинув. Таких було більшість. Її мама дуже гордилася, що Маня вивчилася та повернулася додому. Після змін у лікарні їхала додому. Стали удвох із мамою хатку будувати. Як і приймак трапився – учений агроном! А сам із Харкова. Та й агроном із нього був, як із г… куля! Одні анекдоти складали у селі про її Павла. Зате гонору! Відробив свої три роки, як він казав, «заслання» у селі – і назад на Харків милився. А Маня твердо сказала, що нікуди звідси не поїде, хоч і Таню вже мали. Та він дуже і не переконував. Поїхав та і все. Мати Маню заспокоювала.
І тільки тоді, як поїхав, давши волю сльозам, вона посміла запитати у матері про свого батька.
«Та заїжджі хлопці у нас воєнні стояли. І ми з твої батьком отак очима зустрілися і вже полюбилися… А тоді поїхав. Не писав. Мо загинув. А мо сім’я була… Я довго молилася, щоб тільки живий був. Буває і так! Дуже я його, Маню, полюбила. І ти на нього схожа. Заміж боялася вийти, хоч і сваталися. А як повернеться мій Миша? Я ж йому казала, що отут, у селі, його ждатиму хоч і все життя. От і прождала…», – розказала таємниці Мані її мама. Поплакали ловко та і жили далі. Таню ростили, про Таню дбали. Як і її мама колись, Маня відмахувалася від женихів. Свого Павла не чекала із поверненням. А от щоб її доню ніхто не обідив, дуже переживала. Вигодовувала свиней, телят, де яке яйце чи молоко – все ішло на копійку, аж доки у Ромнах, де Таня заміж вийшла і жила, купили із бабусею їй хату.
Скоро у Мані померла мама. Донька часто у село не їхала. Маня ловила себе на думці, що її Таня – чисто батькова копія. До роботи не нагнеш. Та і душі немає… А хіба ж скажеш кому про це?! Як і всі порядні сільські бабусі, у яких внуки недалеко, Маня щоліта гляділа внуків. До 70 років ще й корову тримала, щоб їм передать всього домашнього. Незадовго до війни трохи заслабла. Сказали у лікарні, що то був міні-інсульт. Вона і сама здогадувалася. Звела хазяйство. Тільки курей залишила, і вже подумувала про те, що треба до доньки із зятем проситися. Дрова важко рубати, город важко обробляти. Як тут почалася війна!
– Мамо, ти жизнь прожила! А ми тікаємо! – кричала по телефону Таня…
Маня тільки тремтіла і плакала. Що тут сказати. Однозначно, що вона прожила і нікуди із свого села не поїде, хоч і в’бють. Та і не гукали її їхати. Цілий довгий місяць чужинці каталися поряд із селом. Вона, як усі – то у своєму погребі, то у сусідському… Таня тільки раз і подзвонила у березні, що вони у Німеччині. А коли загарбників вибили, Маня хотіла і собі подзвонить до дочки, так куди – не знає. Ще до війни просила собі хоч якийсь старенький сучасний телефон, як у людей. Розібралася б! Не одна бабця її віку у телефонах знається. Все запитують, чому Таня чи онуки не куплять їй такий. Маня віднікується… Що ж їй людям казати. Про своїх дітей щось негарне – гріх!
А вже торік влітку, коли Таня чітко, раз у місяць дзвонила, просила повертатися. Мовляв, он скільки людей живе і працює. Та тільки на свою голову таке сказала! Більше і не заїкалася про повернення доньки. Казали, що зять у Ромнах здав хату квартирантам і кудись гайнув…
Маня тулилася до чужих людей. Щовечора, як мама її вчила, молилася за найдорожчих – воїнів, щоб Бог дав сили землю свою відвоювати, від куль захистив, і за доньку та внуків своїх, щоб їм Господь дав розуму та здоров’я. І за себе молилася – щоб дав Господь смерті легкої. Щомісяця вона чітко донатила із пенсії 200 гривень. Тася, сусідка, підказувала куди. Хотілося б і більше, та ліки дорогі…
Тася показувала, їй як добре мати такий телефон, що можна на камеру говорити і бачитися. Донька ж переконувала, що вона не розбереться з таким, і хай не видумує. Тоді Маня, коли донька стабільно раз у місяць дзвонила і розказувала як там у них в Німеччині добре, візьми та й скажи: «Ти хоч листа мені напиши!»
Таня обізвала її дурною. Мовляв, хто тепер листи пише! Тепер все через Інтернет. Не витерпіла вона та і похвалилася сусідці Тасі. А та й собі не витерпіла та показала, як її Таня вихваляється життям у Німеччині. То вона у спортзалі, то у басейні, то у якомусь барі геть не зовсім голі сідниці виставляє. Не одну ніч не спалося Мані. Як прийшла вона у одну середу до «пересувного магазину», а там сільські чоловіки розказують, якою її Таньку в Інтернеті бачили… Дуже непристойне говорили. Бабу Маню як побачили, тільки гикають і так, ніби жартома: «А чим там, у Німеччині, ваша «бєженка» зайнята? Мабуть трудиться?»
«Та її ж і спитайте. У мене немає Інтернету!» – обізвалася сумно. А наступної середи вже не пішла скуплятися. Попросила Тасю купить хлібину і звернула на те, що болять ноги. Найбільше ж душа боліла. Вирішила, що писатиме доньці довгого-довгого листа. Колись же вона повернеться… Та почала чомусь не з привітання. Так і застиг один-єдиний рядок: «Напиши мені, доню, листа!»
Олександра Гостра, смт Талалаївка, Чернігівська область
