Як тільки вродять вишні в садку, так і згадує Луша свого Малхаса, як називав її солодкою ягідкою, як вони того літа годували одне одного вишнями, набравши їх повні жмені. Сік аж тік по бороді й щоках. Та такими солодкими вишні були тоді їй, а мо’, то так солодко було від обіймів та поцілунків гарячих...
***
Син із невісткою порали господарство й збиралися іти в кіно, а мати надвечір затопила піч. Вона перебила кочергою жар — нехай трохи стухне. Понасипала у сковороди, застелені полотнинкою, вишень. Ставитиме на сушіння. А затим відправлять посилкою Любі, щоб варила дітям компоти, бо в них там нема таких солодких ягідок. А ще вишеньки будуть доні спогадом про дитинство й далеку домівку.
Цього літа стільки вишень уродило! Хто хотів, усім сусідам наділила, і собі вдосталь є. Невісточка нарвала та варення зварила, а свекруха сушить ще й на узвари.
Присіла на лаву, задивилась на блимаючі вогники в печі. Думки про теперішні буденні клопоти і спогади про минуле снували в голові, блукаючи на чолі борозенками зморшок, граючи у вицвілих очах... А була ж Луша білявою красунею з барвінковим поглядом, темноброва і рум’яна личком, як вранішня зоря. Розквітла: саме сімнадцяту весну зустріла.
...Улітку на сіножаті і жнива прислали в колгосп цілу частину солдатів. Із різних куточків великої країни служили тоді, на початку 50-их років 20-го століття, сини різних народів — п’ятнадцяти республік-сестер в армії. На 2–3 роки забирала держава хлопців на строкову службу — обов’язок виконувати та ще й далеко від рідного дому.
Удень вони на полях, увечері — у клубі на танцях. Стояли також у клубі замість казарми.
Молодість — пора чудова, неповторна. Ночі теплі, місячні, як день. Зорі падають — встигай тільки бажання загадати. Хотілось усім дівчатам, щоб літо це ніколи не минало...
Юнаків сільських було мало після війни: то поодружувалися, то теж у війську були, або ще малі. А дівчат гарних на порі! Вибирайте! Після танців вусібіч розходяться пари вулицями. І стоять під ворітьми аж до третіх півнів дівчата в легеньких сукенках і білих носочках із хлопцями в солдатських гімнастерках.
Запримітив чорнявий чорночубий азербайджанець із гарячими очима біляву україночку — у полі дівчата буряки пололи. Увечері біля клубу зустрілися. Запала в душу парубкові ніжна і сором’язлива дівчина, і Луша закохалася в красеня-джигіта. Та як і не закохатись? Він ще й на гітарі грає та співає: «Без любви и ласки пропадаю я, милая девчонка, я люблю тебя...» І такі ж слова Малхас і далі промовляє, до серця палко пригортає...
...У садку дівчата вишні рвали й про кохання розмовляли.
— Дивись, Лушко, бо поїде твій джигіт, тільки й бачили! А ти в пелені принесеш, що тоді? — зачепила сестру Галина.
— Не такий він, щоб мене покинув. Знаєш, Галю, як Малхас мене любить? Тобі й не снилось! Красунею зове своєю. А ти мені просто заздриш! Бо хіба то в тебе чоловік? П’яничка нещасний. Яке в нього може бути кохання? От мій мене кохає, так кохає! — Луша гордо скинула головою, зістрибнувши з дерева. Вона взяла відра з вишнями і пішла до хати.
— Ну, що ти їй скажеш, дурепі пихатій? Огледишся, та пізно буде, — гукнула услід сестра.
А зухвала Лушка тільки розсміялася:
— Не твій клопіт, Галю! Ти моїх дітей не глядітимеш, бо далеко я поїду, аж в Азербайджан! — показала язика сестрі.
— Та хтозна, — зів’яла Галина, — поживемо, побачимо, — додала повагом.
Не збулось загадане: літо красне все ж таки минуло.
Дівчата зійшлись до клубу своїх милих проводжати. Плакали, прощались, а хлопці писати присягались. Повантажили командири солдатів на криті брезентом машини, та й поїхали вони назад у військо строку добувати.
Поїхав і Лушин джигіт. Залишилась вона удома й уже, як за місяць відчула, не одна...
Обіцяв коханий повернутися за нею весною, як дослужить. І Луша обіцяла вірно дочекатися. Але чогось не писав, і вона не сміла, казав, що перший напише. Плакала тепер ночами тихо. Мати стала помічати, що дочка вагітна. Пожурили, полаяли, та що вже вдієш? Нехай народжує, переживуть якось цей сором: не вона перша, не вона й остання.
І така сама оказія трапилася в селі не лише з Лушею.
На сімейній раді, і старша дочка Галина прийшла, вирішили написати листа в частину просто до командира. Надійшла відповідь, що Малхас демобілізувався за такою-то адресою. А доки листи ходили, Луша встигла народити донечку-смугляночку.
Буяв уже травень! Листуванням займалась Галина: написала і самому Малхасу. Але із Азербайджану повідомили, що він одружився одразу ж після повернення з армії, бо батьки підшукали наречену і до його приїзду калим заплатили за невістку. Тож вона чекала нареченого вже у свекрів, тому й весілля швидко відгуляли. Просили не турбувати, бо й не повірили новині про Лушину з Малхасом доньку, та й не дозволили б сину чужинку собі взяти.
Пожурились усі знову, поплакали, та й затихло все. Посиділа Луша вдома два місяці і в ланку пішла — гнали на роботу в колгосп. Спробувала свинаркою — не подужала по троє відер мішанки тягати: два на коромислі, а третє — у руці. Худа і слабка якась Лушка стала...
Пливли роки за роками. Молодші брат із сестрою закінчили по 8 класів і роз’їхались у різні боки. Занедужала мати тяжко й пішла в могилу. Залишився батько — дід Кирило — внучку Любасю доглядати, а Луша на полі день при дні до самого снігу. Зимою — підмінною на фермі. Ніхто так і не посватався, та Луша й не пішла б. Але надумала народити ще собі дитя, щоб Любася не була сама на світі. Й народила мати собі сина від жонатого чоловіка — його дружина не порадувала дитинкою. Аж доки не підріс Андрійко, не могли кумасі-пліткарки відгадати, чий же то хлопець у Лушки?
Залишив світ білий батько, як було синкові років десять. Було, коли стріне, цукерочку ткне, щоб ніхто не бачив, сльозу скупу зітре... Зітхне і йде геть...
Пішов і дід Кирило на той світ до своєї Аделії.
Стала сама Луша з двома дітьми біду свою товкти, як воду в ступі: Любасі 9 років, а синкові — 3. Так Люба із подружкою-сусідкою і вигляділи Андрійка. У колгоспі трудодень, платила держава по 5 рублів на дитину — жили якось.
Ось уже й Люба восьмирічку закінчила. Вирішила молодша материна сестра до себе племінницю забрати, бо буде теж ланку пахати. Не зуміє Луша дати освіту доньці — сама невченою лишилась. Обидві й згодились.
Відвела Любу тітка до училища на швачку вчитися — на фабриці в місті влаштується, як і вона.
Була там Люба першою красунею. У батьків рід вдалася: такі ж сяючі очі чорні і брови, довгі коси і п’янкі, як вишні, вуста. А сама висока, немов вишенька в цвіту, струнка.
Залицяльники юрбами ходили слідом. Мало заміж за циганчука не вискочила — проходу не давав. Добре, що тітка на заваді стала. Напоумила Любу добиватися до свого батька, щоб цигани до себе не заманили...
Так Люба й опинилася в Азербайджані без відома матері. Як усе вже владналось, тоді тільки Луші й призналися. Мо’, так і краще Любі буде, вирішили.
...Нова рідня була дуже здивована, що десь аж у далекій Україні їхній Малхас справді доньку має. Але, побачивши Любу, в один голос визнали своєю, бо як дві краплі води була вона схожою на свого батька — їхнього Малхаса. І аж тепер брат йому відкрив правду, що був з України лист, якого утаїли, бо і пізно вже було, і не повірили в те, про що в ньому написано.
Оформили нові документи і за згодою дівчини дали їй нове ім’я — найкраще, прославлене у їхніх піснях. І стала Любася Лейлою. А крім брата Андрія, з’явилися у неї ще три молодші брати — батькові. А той пообіцяв видати доню заміж, за кого сама вона схоче.
Від мачухи натерпілась і ненависті, і кпинів, але мовчала і слухалась, адже батько тепер став вкладати в неї свою душу і любов. А мачуха ревнувала і злилась, сподіваючись скоріше спекатися пасербиці.
Женихи не забарились, коли побачили красуню Лейлу Малхаса-кизи (дочку). Вибрала собі вона найкращого джигіта Полада.
Повезли молоду у двір-красень, де серед саду з мандариновими і гранатовими деревами, моря троянд і жасмину височів ошатний на 10 кімнат двоповерховий палац із балконами в національному стилі.
А в домі чекало на Лейлу все на світі нове: від голки до килимів і меблів та всіх зручностей із басейном. Такі були в тій землі вікові традиції. Одержав і Малхас від зятя гарний калим за Лейлу-кизи, бо чим красивішою була дівчина, тим і калим більший.
Гарно зажили молоді в добрі та коханні. Чоловік мав три магазини і дві машини. Лейла вдома порядкує, є і хатня робітниця, і садівник, і нянька, бо підростають у родині два хлопчики і дві дівчинки. Час бо не стоїть на місці...
Приїжджала не раз Люба, провідувала матір із братом, дітей привозила. Ледве бабуся Луша імена онуків вивчила. До себе в гості гукала. Молоді їздили, а Луша — ні. Боялась, щоб, бува, Малхас не прийшов та не побачив її старою.
Радіє мати: добре живе доня. І матері через те добре. А от Андрійкові з Нелею не дав Бог діток. Але також живуть гарно і матір шанують. А ще добре Луші, що сина має. Адже сиділа би сама, а так — при дітях живе.
...Як тільки вродять вишні в садку, так і згадує Луша свого Малхаса, як називав її солодкою ягідкою, як вони того літа годували одне одного вишнями, набравши їх повні жмені. Сік аж тік по бороді й щоках. Та такими солодкими вишні були тоді їй, а мо’, то так солодко було від обіймів та поцілунків гарячих...
Жінка встала з лавки і почала на рогачах подавати сковороди до печі.
На вустах заграла посмішка, бо подумалося їй: «Сорок років уже минуло відтоді, а й тепер перед очима Малхас стоїть такий самий красивий і молодий у солдатській формі, як і того незабутнього літа був. Не змінився!»
Таким і досі у снах до неї приходить, коли вишні вродять. А якщо насниться і сьогодні, нікому вона не признається, бо таке кохання на віку лиш раз один трапляється...
Тетяна СТЕЦЕНКО, с. Антонівка Варвинського району
