Ларисі Павлівні Христенко, яка живе у селі Стара Талалаївка на Прилуччині, 74 роки. Скільки себе і пам’ятає, все вишивала і вишивала – наволочки, рушники, скатертини. Це коли траплявся вільний час, адже у жінок, які живуть у селі, роботи буває багато і дуже багато, та ще коли і сім’я не мала. Вона ж народила і виховала трьох синів і доньку. Постійно працювала на різних роботах. На пенсію вийшла як молодша сестра медична із стаціонару районної лікарні. Її вишивки завжди красувалися на виставках робіт народних умільців району, потім громади. А минулого року вишиті нею рушники потрапили навіть на «аукціон»…
– Моя племінниця у столиці виходила заміж. Попросила, щоб я дала їй гарні рушники. Я ж із радістю! Вона волонтер – як на мою думку, дуже ефективний і серйозний, – розповідає жінка. – Каже мені, що які часи – таке і весілля! Виявляється, під час весілля «аукціон» речей проводили, купили там і мої рушники – звісно, за донат! А за всі кошти, які гості та рідні подарували молодятам, вони придбали автомобіль військовим!
Багато кому дарувала вона свої вироби, і від того отримувала моральне задоволення. Адже вишивка – то радість душі, свято. Та настав час, коли бажання вишивати минуло… бо минула радість, війна її поглинула. Руки ж, які звикли працювати, шукали роботу. Перекваліфікація відбулася швидко. За майже чотири роки війни Лариса Павлівна виготовила десятки «піддупників» та шкарпеток, які передала волонтерам, а ті – за призначенням. Її доросла внучка Ілона, яка теж проживає у селі, виготовила сотні кругів та передала волонтерам.
Про те, що і «круги-піддупники», і в’язані шкарпетки хлопцям треба і дуже треба, особливо у холодну пору року, жінка точно знає, адже у їхній родині троє чоловіків служать. Найрідніший із них – її наймолодший син. Серце матері не має спокою…
– Коли руки постійно зайняті, тоді серцю і думкам ніби легше, – говорить. – Ось, думаю, візьме хтось із хлопців у руки ці шкарпетки і відчує, що чиясь мати їх виготовила із любов’ю… Дехто скептично каже, що в’язані шкарпетки непрактичні, що у берці їх взувати некомфортно. Та, наскільки я знаю із перших вуст, на них завжди є попит. Навіть коли повернутися із позицій на перепочинок, можна утеплити ноги, знявши та просушивши взуття. Особливо у таку морозну зиму, як нинішня, шкарпетки дуже потрібні хлопцям. Отож працюю…
Давно використала колишні запаси ниток для в’язання, розпускала домашні в’язані речі, купляла нитки та поєднувала їх так, щоб шкарпетки були не масивними та водночас теплими і міцними.
18 пар шкарпеток зв’язала та принесла до редакції місцевої газети в Талалаївці Лариса Павлівна!
— Я передала їх у Корінецьке, а звідти волонтери відправили туди, де на них чекають, — каже шановна Лариса Павлівна.
Жінка ж невтомно працює і далі над виготовленням нової партії виробів. Корінецькі волонтери через інтернет-спільноти мають підтримку з різних куточків України – дехто надсилає готові вироби, дехто – обрізки тканин на «круги», нитки на шкарпетки, отож і Ларису Павлівну на деякий час забезпечили нитками. Вона впевнена, що наші захисники відчувають тепло і від того, що про них піклуються. Так і є, беззаперечно!
* * *
У кожному селі є жінки поважного віку, котрі, як і Лариса Павлівна, стараються зігріти наших воїнів теплими виробами, виготовленими власноруч. На жаль, їх не так і багато. Згадалася розмова з однією жінкою, яка втрапила у халепу через шахраїв. Донька подарувала їй сенсорний телефон, встановила Фейсбук, Вайбер, Телеграм… Словом, виявилося, що роботи у неї тепер – непочатий край! Спочатку «лайкала», потім навчилася коментарі писати, переходити за посиланнями. Як результат – заблокована пенсійна карта: добре, що втратила лише тисячу, яка була на рахунку. Жінка скаржилася, що донька видалила всі додатки з її телефона: «Я ж нічого такого не робила… Я ж тільки писала слова підтримки нашим воїнам. Воно якось саме на той банк перейшло…»
Виявилося, що ця жінка коментувала та поширювала картинки нібито наших військових, а насправді – створені штучним інтелектом. Не дивно, що і отримала такий результат. «Ви б краще шкарпетки хлопцям в’язали, то був би надто сильніший прояв любові, ніж “лайк” під картинкою ШІ!» – таки вирвалось у мене. Звісно, потрапила «у немилість». Бо правда – вона така…
Волонтерство – справа добровільна. І якщо вам таки підказує серце, що треба робити хоч щось для вас посильне, щоб допомагати нашим захисникам, – зробіть це! Не в’яжете – купіть моток ниток і віддайте тим, хто в’яже; не знаєте, де себе подіти довгими вечорами, – поріжте на смужки старі речі, змотайте у клубочки та передайте тим, хто в’яже… А ще постійно триває збір речей для госпіталів, для пошиття подушечок, покривал і т. п. для стабілізаційних пунктів. Потрібні шуби зі штучного хутра, наповнювачі м’яких іграшок, куртки та пальта на синтепоні… Все це йде для наповнення подушок. Зверніться до волонтерів, яким довіряєте – і вам підкажуть, яка допомога потрібна.
Олександра Гостра
