Вбитися в пір‘я, як це було 150 років тому (за спогадами батуринського фотографа Миколи Боканя).
1 червня — Міжнародний день захисту дітей, тож виникає питання: яким було дитинство та дорослішання наших прадідів та прабабусь? Про це можна дізнатись з літературних творів, праць етнографів, сімейних переказів, мемуарів. З таких спогадів нам стало відомо про життя одного батуринського хлопчика.
Мова піде про дитинство та роки становлення непересічної особистості — фотографа Миколи Федоровича Боканя.
Микола Бокань з сином. Фото 26.06.1933 р.
Його називають літописцем батуринського краю, бо залишив нам у спадок численні світлини історичних пам’яток, пейзажів, сцен повсякденного життя батуринців початку ХХ століття. Найвідоміші фото М. Боканя стосуються висвітлення теми бідування його родини в кори Голодомору. Зараз вони часто фігурують у виставках, виданнях та фільмах. Рідкісні, бо мало хто з українських селян у ті часи мав фотоапарат та мужність залишити такі фотосвідчення.
У 1938 р. М. Боканя було репресовано за проведення широкої контрреволюційної агітації і поширення провокаційних фотознімків та засуджено до 8 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, де він помер з невідомих причин у 1942 р.
Саме в ході арешту у Миколи Федоровича було вилучено записи «Із пережитого», зроблені, очевидно, на початку 30-х років. Вони долучені до слідчої справи як речові докази, так і збереглись у архівах репресивних органів до нашого часу. У записах, прагнучи усвідомити хід свого життя, фотограф відводить значне місце спогадам про дитинство.
А було воно далеко не безхмарним.
Микола Бокань народився 4 квітня 1881 року у містечку Батурин Конотопського повіту Чернігівської губернії. Батько Федір Іванович Бокань з стану козаків, служив у Конотопському земстві, був членом межової комісії. Мати — з заможних конотопських міщан, її батько займався промислом — вичиняв овечі шкіри та шив кожухи. Цікаво, що Микола Федорович у своїх записах не згадує імені цієї жінки, а пише про неї як матір чи дружину батька.
Життя родини було не спокійним, хлопцю запам‘ятались постійні сварки. Батько був суворий, часто дорікав дружині за марнотратство. Коли Миколці було 4 роки, в родині сталось лихо — від родової гарячки померла мати, залишивши 4 доньок і 2 синів (а взагалі, в записах зустрічається інформація про те, що в родині народилось 13 дітей, очевидно, інші померли у ранньому віці).
Через два роки батько одружився вдруге. Про мачуху М. Бокань згадує як про легковажну жінку, яка не турбувалась про дітей, часто випивала з подругами. Через кілька місяців Федір Іванович вигнав її з дому.
Особливо дошкульно Миколці було за банку з мармеладом, який мачуха поїдала таємно від усіх, а батько, виявивши це, розсипав смаколики по двору. Навантаживши вози своїм добром, жінка повернулась назад у Ромни, а батько почав спиватися. Застосовував насильство до дітей. Микола Федорович згадує, як одного разу батько, будучи напідпитку, розізлився на доньку Наталку та почав гнатися за нею. Та, перелякана, сховалась від нього у погребі і драбину за собою затягла. Батько почав жбурляти у доньку полінами, та не вціливши, схопився за револьвер та почав стріляти. На щастя, теж не влучив.
Через інтерес батька до богослужінь, дітей теж залучили до співів на кліросі. І в дорослому віці М. Бокань близько року співатиме у церковному хорі Воскресенської церкви у Батурині.
У квітні 1890 р. Федір Іванович захворів і невдовзі помер. У спогадах згадується, що лікарі не захотіли його лікувати, пояснюючи відмову тим, що він сам погубив своє здоров‘я. Осиротілих дітей почали розділяти по родичах. Донька Ганна вийшла заміж, Олена — служила прислугою у Конотопі, сина Силу віддали на виховання у с. Обмачів, а найменшого Миколу взяв Ф. Залеський з Батурина, дуже добрий чоловік. Взимку хлопець ходив до школи, влітку — допомагав по господарству. Навчившись грамоті, поступив на службу до місцевого шинкаря М. Радя подавати горілку та прибирати посуд.
Випадковість змінює життя Миколи Федоровича.
На службу у Таганрог викликали іншого хлопця з Батурина, прізвище якого теж починалось на літеру „Б“, але, не розібравши, вручили листа М. Боканю. Тож з 1894 р. він служить у галантарейному магазині грека Кірьякіді. У святкові дні, маючи необмежену свободу, проводить час у порту, спостерігає за пароплавами та вітрильниками, ходить на богослужіння до грецького монастиря. Певно, це були кращі роки його життя.
«Просто теперь не верится, как хорошо тогда жилось всем, кто хотел трудится. Паразитов общества (лодырей и пьяниц) не любили, но и они не терпели голода», — ностальгує Микола Федорович на початку 30-х років ХХ ст.
Свій підлітковий та юнацький вік М. Бокань проводить у портових містах — Таганрозі, Новоросійську, Одесі. Служить у магазинах та лавках, спілкуючись з різними людьми та розширюючи кругозір. Згодом шкодує, що не мав тоді фотоапарата. Цікаво, що в Одесі зустрів багато земляків з Батурина (Пилипенка, Корнієнка), працював у їхніх м‘ясних лавках. Та ще 3 місяці служив у Одеському театрі разом з земляком В.І. Шамраєм .
У 1902 р., познайомившись з поглядами Льва Толстого та інших письменників, Микола Бокань відчув бажання жити в селі, де менше спокус. І повернувся у Батурин. Так почалась нова сторінка у житті нашого героя — фотографа, толстовця за переконаннями, голови великого сімейства.
Варто зазначити, що до свого батьківства Микола Федорович ставився дуже відповідально. Мав семеро дітей — шестеро синів та, найменшу, доньку, народжені між 1906 та 1919 роками. Цікаво, що Микола Бокань власні педагогічні погляди виклав у рукописній брошурі «Записки отца о воспитании и образовании». У трьох копіях вона теж міститься у слідчій справі. Микола Бокань вважав сучасників матеріалістами, які прагнуть виростити своїх дітей «дармоїдами та паразитами». Тодішню школу, науку і культуру вважав злочинними. Тому і дітей навчав вдома, наймаючи вчителя, а виховання вважав суто батьківською справою.
У 1936 р. Микола Бокань робить висновок щодо своєї батьківської місії:
«Видно невозможно спасти подрастающее поколение от всерастлевающего духа времени. Но какими бы дети не были, а мне приятно видеть их такими, необразованными, чем если бы они были врачами, инженерами, профессорами — они будут меньше вреда приносить».
Ми вам представили одну життєву історію. У кожній родині є неповторні сімейні перекази, що передаються від покоління поколінню. Тож вивчаймо життєві шляхи наших предків. У них є чому повчитися!
Зоя Сніжок,
науковий співробітник НІКЗ «Гетьманська столиця», спеціально для видання Біла хата
На першому фото: “300 дней (триста!) без куска хлеба к скудному обеду”. Фото М. Боканя 2.04.1933 р.
Комментирование закрыто