Цьогорічна збірка «Астрофізми Вічної Гончарні» нашого земляка, чернігівця Олега Гончаренка – книга дивна… Я би сказав навіть – дивовижна.
Дивна і дивовижна за задумом, за ідеєю написання, за способом втілення цієї ідеї в життя. Погодьмося, сучасна література, в якійсь мірі, є продуктом сучасного поспіху буття. Легкість і швидкість (при наявності коштів, звичайно) переходу текстів з іпостасі рукопису в іпостась книги, визначена сучасними технологіями, привчила і авторів, і читачів мало звертати увагу на таку цінну рису справжньої творчості, як естетизм. Від «Астрофізмів» же віє навіть не естетизмом, а якоюсь вистражданою аристократичністю. В авторській передмові Олега Гончаренка читаємо: «… Гончарний Круг буття продовжував крутитися, руки аж злітали над роботою, серце аж співало…» А ще далі: «Отак поволі ставав я Гончарем. А глеків ставало все більше».
Зримо видно, і за тематикою віршів, і за образами, та за хронологічними зарубками, які прослідковуємо в них, що книга писалася впродовж довгого часу – послуговуючись виразом самого Гончаренка, поезії в ній «накипали потроху», мабуть, не раз перечитувалися, правилися в пошуку (аж страшно писати) шедевральності, достойної виробам Майстрів професії, за наявністю якої визначається і наявність тієї чи іншої людської цивілізації. Пам’ятаєте у Петра Перебийноса: «Зникали з овидів землі./ Імперії і царства./ Але повік не відцвітав/ Лавровий цвіт гончарства…»?
У Олега про позачасовість – вічність цього ремесла читаємо і більш особистісно, аж до парадоксальної, радісної болісності сприйняття цієї реалії:
… Знов проміняю власне каяття
на каяття отрудженої глини,
честь ремісничу і стихій злиття:
лиш так можливо зазирнути у глибини,
де ще народу правда – молода.
Які в моїх Людей прекрасні риси!
Здається, і біда – вже не біда
Над тайною Священного Замісу.
Але все-таки найперше, залишивши на подальше поцінування сутність, енергетичну наснаженість, непересічну філософічність віршів, хочу все таки ще раз повернутися до філігранної продуманості форми. Зрештою ж, ємність та якість форми – одна з найголовніших чеснот ремесла, на тлі якого автор, вважаю більш, ніж успішно, намагався подати нам цю красиву сагу про менталітет, дух, історичну правду, вічні істини, національну ідею, предковічні жадання і прагнення українського народу.
Кажуть, центр на гончарному крузі можна відчути тільки кінчиками пальців, і лише так утримати глину в заданості замисленого. Не знаю, як вдавалося це Гончаренку, але здається, що тут шукався Епіцентр Суті кінчиками крил душі. Кожна літера – віха мислимості, кожний наголос – скрик… Бачимо у цьому літописі «Основний глек», «Глек самоусвідомлення», «Глек надії», «Глек сумніву», «Глек часу», «Глек упевненості», «Глек досвіду» і ще кількадесят людських духовних Об’ємів, для означення яких автор знаходить дивовижно точний неологізм – «посутини». Як чесно все тут, як сповідально! Прислухаємося, наприклад, до «Глека упевненості»:
… Відповідати: «А таки полину!»
І розгинати обручі орбіт,
знов проливаючи на світ, що знов скорбить,
картатий розпис й золоту поливу.
Тебе привча священне ремесло
навіть в біді не опускати руки.
Так, це судьба – зневажувати зло,
рвучи з вогню квіт Золотої Рути.
Зазначимо, що всі вірші графічно подано в цій книжці у вигляді глеків, що додає в сприйнятті відчуття справжності та реальності. На жаль, глеки подано штамповано-тотожними… Хоча звернув я увагу, що за замислом автора, кожен вірш мав обводитися окремим, лише йому притаманним контуром, аби виглядати раритетно – викінченим артефактом. Очевидно, тут лет мрії спинено елементарною нестачею коштів для реалізації… Жаль!
Втім, хочу сказати, що художник Валерій Прохін теж попрацював над цим виданням на відліг натхнення. Ота «аристократичність», про яку йшлося вище, у великій мірі – заслуга і його трудів. Малюнки в цій книзі бачимо талановиті і самобутні, а головне – вони по-справжньому, на якомусь аж космогонічному рівні – українські. А ще вони наскільки співзвучні текстам, що інколи здається, що паралельно читаєш і ці петрогліфи. Мабуть тому, якщо на обкладинці книги ми звично бачимо прізвище лише автора поезій, то вже на третій «заголовній» сторінці карбовано імена і поета, і художника. Шляхетно це і правильно!
А ще раптом проявляється там підзаголовок – (сорочинський розпродаж)… Ось, як пояснює його в передмові Олег Гончаренко: «От і ждав ярмарку (не марнославства і славослів’я!), нормального людського зацікавлення, попиту, якщо хочете «кон’юнктури ринку» – Сорочинського розпродажу…» У вірші «Основний глек» читаємо і більш розгорнуто:
Це ярмарок – якщо не вмер,
душею не забродиш.
Тому почну отут й тепер
сорочинський розпродаж!
Є все, що вистраждати зміг,
все, що доніс я в осінь.
Підходьте, люди! Цін таких
ви ще й не знали досі!..
А й справді, ціни нам пропонуються – від «подарунку» аж до «віддам з доплатою». Які схожі долі у шедеврів Гончарів та Поетів… І ще довго нам не зрозуміти – чому так, саме так? І чому справжні Майстри у нас приречені на жебрацтво та самотність? Біль того проривається у вірші «Глек-сирець»:
Кричить вода… Волає вічний порох…
Від стогонів огню здригається Гончарня…
Мені од Бога участь випала печальна:
нікому я не друг, усім я – ворог.
А у вірші «Глек сповіді» читаємо і ще страшніше:
Мовчить Вітчизни яра рань…
Лице Судьби сумне…
З усіх можливих покарань
їм Бог послав мене.
Хочеться від того крикнути: «Хай би нас Бог «карав» так вічно! І хай би нас Бог не оминав ніколи «покарою» такою!» Маємо те, що маємо – руїну культури, руїну мрії, руїну пам’яті. Маємо зневажених і кинутих на поталу Геніїв.
Але все-таки порив до прекрасного незнищенний! Тож ледь відсапавшись від болю майстер все одно закликає кожного з нас:
… Краще Виробам стінки витончи, –
хай і сутності стануть лонами,
хай вагітніють сном і спокоєм,
злом і музикою, мов деки!..
І може, тому майстер цей ні на мить не відокремлює себе від народу, від України, від її історії. Знаходимо в цій книзі «Глек історії», «Трипільський глек», «Скіфський глек», «Слов’янський глек», «Козацький глек», «Український глек», «Галицький глек», і навіть «Кримськотатарський глек». Тож і хронологічно, і просторово легко сходиться у гончарні вся наша Україна – її слава, її віра, її сподівання і її одвічна волелюбність. По крихті, по дрібочці, по піщинці злютовується в стихіях Води, Землі, Вогню і Повітря її незламна, вічна, віща сутність. Не втримаюся тут аби не навести вірш «Український глек» повністю:
Створю і безліч україн
в огнистій тіні –
в натхненнім Хаосі моїм
я на терпінні.
Створю одну із багатьох, –
що буде схожа
на ту, яку наміряв Бог.
Свята і Божа,
з гончарних вийшовши множин,
сяйне на картах!
А де ще, світе мій, скажи,
таку шукати?
Хай ворог труд мій «стами» б’є
на святі знаті,
поки я є, усе ще є – це маю знати.
І в піднебессі у моїм,
й на піднебінні
з моїх маленьких україн –
суть України!
Знаєте, взагалі помітив, що мені важко вибирати в цьому творі цитати: повсякчас здається, ніби обрубую живе дерево чи розбиваю на скалки вже готові розписні глеки. Хочеться щоб звучали філософеми ці цільно і справжньо, як звучать лише натхненно витворені, справжні гончарні Вироби. Слово – до слова тут, наче візерунок – до візерунку у розписі. Може, й має рацію Гончаренко пишучи, що орнаменти гончарства – наше найперше, ще до ладу не розшифроване письмо? Недарма ж так часто вони повторюються і на вишиванках та писанках? Прочитати їх можна нині, мабуть, лише серцем – отак, повертаючись до першооснов свого Народу звитяжного, до витоків свого Роду красного.
І майстер повертається, бо, слава Богу, є й куди – історія роду Гончаренків така ж звитяжна, як і історія нашої багатостраждальної України. Степовики одвічні... Після знищення Запорізької Січі, на відміну від багатьох інших – «вірних запорожців», як назвав таких колись Л. Касіль, не подалися вони ні в пікінери, ні на Кубань і надалі прогинатися під царатом, не осіли землеробами з подальшим закріпаченням, а пристали до лави найупертіших та й вирушили за Дунай, на Добруджу, в тодішню Туреччину. І тільки 1861 року, після входу цих земель до складу Румунії та після брехливих щедрих обіцянок царського уряду щодо повернення їм статусу козацтва, повернулися в Україну. Біля гірко-солоного Сивашу, стоїть тепер родове село Олега Гончаренка – Іванівка. А далі – зрадливий, окупований Крим... Проте «невірні запорожці-задунайці» таковськими і лишаються – уперто говорять українською мовою і не «празнують» ні «росій», ні «новоросій»... Ось він звідки, гарт нашого майстра.
У книзі про те читаємо «Фамільний глек», «Козацький глек», «Задунайський глек», «Солоний глек», «Матусин глек». То й почитаємо...
«Задунайський глек»:
Украдено щастя... Порушено Січ...
Сичить за стіною пітьма бесарабська...
Ще вчора і в гетьмани ти, ба, збирався,
сьогодні лиш Круг хороводить злу ніч.
Отак і живеш – де у борг, де у наєм.
«Розумні» пішли на Тамань, на Азов,
а ти у землі ще вслухаєшся зов,
сумний запорожець за тихим Дунаєм...
«Солоний глек»:
Твоїм трудом звучатимуть степи, –
знов, Гончарю, ти виснеш над Землею!
Реакція сиваської ропи
й таврійських теренів важкого глею
на ядерному рівні закипа...
Так, важкий матеріал для Шедеврів дістався Гончаренкам... Але й був би легший – хіба те головне та основоположне? Надарма ж у народі говорять: «Поганий гончар тільки глину поганить». Ні! Усе залежить від стану душі – від ставлення до своєї справи, до землі на якій живеш і з якої твориш дива, до людей, для яких і заради яких, ті дива твориш. Зрештою ж земля – то не просто земля. Пам’ятаєте у Омара Хайяма: «Гончареві довіку тут вистачить діл. / Місить віщий заміс не шкодуючи сил. / Подивіться: між рук, що шугають над кругом, – / То ж не глина червона, а місиво з тіл!» Іще жагучіше пригадується з Михайла Пасічника: «В цій глині вже хтось був. / Вона жива./ Вона така м’яка і в пальцях пружна!/ Яка легка у глині голова! / Яке обличчя у скульптури мужнє./ В цій глиняній високій голові/ Є стільки Духу від Отця/ І Сина!/ Їй тільки очі дай живі –/ І все своє життя/ Згадає глина...
Не менш жагучо про те говорить і сам майстер:
На глеку чиясь проступає брова...
Вуста посміхаються... Очі прозріли...
То протяг луну нетривку вирива
з піщинок минулого – з попелу, з пилу.
Знов тіні шугають – химерні птахи.
То душі, яким безтілесність, мов плаха!
Ти вільний комусь відпустити гріхи,
із кимось помріять, із кимось поплакать...
Взагалі до землі, як матеріалу, до землі, як до свого Материка Гончаренко по всьому ставиться сердечно і трепетно:
Візьміть Землі! І вслухайтесь у Землю!
І возведіть її в царицю із рабинь,
Щоб завтра сміхом десь озвалася у зелі!
Принаймні, так учора я зробив...
Взявся майстер до роботи і увірвалися в Гончарню час і простір – минуле сьогодення і майбутнє. І особливо боляче йому за сьогодення. Про те свідчать вірші «Глек сповіді», «Глек істини», «Солдатський глек», «Прощальний глек». Війна, як усім нам рве йому душу. А може, й більше, ніж іншим: до останнього часу автор, як волонтер та журналіст, майже щотижня добувався в АТО. Втратив там під Авдієвкою племінника Богдана. Багато чого бачив і відчув. Може, ота нервова та фізична втома, і спричинила інсульт, який ударив так раптово цієї весни...
Проте не страх і поразку виспівують глеки!
«Солдатський глек»:
Бачиш, брате, дожив до садів ти розмаю...
Повернувся. Хліб-сіль, мед-вино – на столі.
Пий, солдате, із пригорщ своєї землі,
бо цілющише ліків на світі немає!
Глек оцей я для зустрічі і сотворив:
я чекав і я вірив в твою перемогу.
Тож нам випити нині із нього – од Бога –
за майбутнє народу й народу порив
до всесвітньої правди і волі.
Ще нас довго терзатимуть болі –
по загиблих нещадна скорбота.
Що ж, бійцю, мабуть, так... вибір долі – сліпий...
Пий! І глек цей потому на щастя розбий:
буде привід мені знову стать до роботи.
Ні! Не збирається здаватися наш майстер – збирається творити нові Дива у прекрасному майбутньому України!
Пригадую зараз з «Протистояння» Стівена Кінга: «Я не гончар і не гончарний круг, а гончарна глина; проте хіба якість готової форми залежить від внутрішньої сутності глини менше, ніж від гончарного кругу та вміння майстра?»
Ні! Не менше! І погоджуючись з тим, що всі ми і все довкруж нас – чарівна Божа Глина, гадаю, що недарма майстер на останньому своєму глеку викарбував, думаючи про Україну:
… Подам їй в серці мрії і снаги –
Опісля й сам дивуюся: «О, пісня!!!»
І чую як розводять десь Круги
по Леті знов Олешня і Опішне...
Легкої глини, леткого вогню і кольорів пломінких хочеться побажати майстрові!
А ще від себе хочу додати таке: величезні томи вистраждано часто набагато менш ємними, співочими і пророчими. Гадаю тому, достойна ця книжка і найвищих пошанувань України. Тим більше, що маємо уже приклад пошанування Національною премією ім. Т. Г. Шевченка такої ж лаконічної і такої ж дивовижної книги «Бджола на піску» Олегового друга і земляка з присиваської Преображенки Анатолія Кичинського. Такі вони просто, степовики, як писав про них інший майстер, Олесь Гончар, – спраглі, обпечені сонцем, неговіркі, але основні.
Тож спасибі Господові за Майстрів! І хай крутяться їхні віщі Гончарні Круги, бо «Всі чорні Всесвіту квадрати і здатні поглинати лиш круги».
Тож хай і надалі віщо звучить Олегове:
І згасають віки,
і згоряють на попіл хвилини...
Та існує таки
ТАЇНА ПРЕДКОВІЧНОЇ ГЛИНИ!
Там, де біль – на порі,
де і Всесвіт здригається тремко,
постають Гончарі
і розходяться в світ Гончаренки...
Будьмо! Бо ми того варті!
Сергій ДЗЮБА
