Вони не сиділи, коли рашисти осадили Чернігів, а взялися за зброю

Захисники Чернігівщини. «Якщо чоловік дійсно хоче воювати, боронити свою Вітчизну, він доб’ється свого!»

Самовіддано захищав Чернігів під час ворожої навали добровольчий підрозділ «Ветерани МВС України». У перші дні війни, не вагаючись, ці люди одразу ж, за покликом серця, відважно виконували бойові завдання – чергували, патрулювали в місті для підтримання порядку, знешкодження диверсантів та коригувальників рашистів; припиняли й попереджали мародерство, збирали та передавали військовим інформацію про позиції ворожої сили і техніки, евакуювали людей, охороняли об’єкти, чергували на блокпостах, привозили жителям продукти та ліки... 

Втім, своїх захисників потрібно знати в обличчя. Отже, сьогодні у нас в гостях – герої оборони Чернігова, добровольці Олександр Апекунов та Сергій Кутуков. Добродію Олександру – 50 років, він – капітан міліції у відставці. А панові Сергію – 38, адвокат.

– Скажіть, будь ласка, ви були знайомі між собою до війни?  

– У нас є спільні друзі, завдяки яким ми і познайомилися, – розповідає Олександр Апекунов. – Звісно, тільки-но дізнавшись про те, що лютий ворог напав на Українську державу, і ця орда буквально наступає на наше місто, ми звернулися до військкомату, щоб захищати рідний Чернігів. Просто не могли вчинити інакше. Втім, нам спочатку відмовили – мовляв, я – вже пенсіонер. Хоча 50 років – це не вік для чоловіка, який прослужив правоохоронцем та веде активне життя. Я працював начальником служби безпеки агрофірми та керівником охоронного агентства «Алекс». 

– А я раніше не служив в армії, тобто не мав ще військового досвіду, – додає Сергій Кутуков. – Отож нам відповіли, що покличуть, коли буде треба. Однак, звичайно, нас це не задовольнило, адже ми були рішуче налаштовані обороняти Чернігів та Україну. Як можна сидіти, склавши руки, чекати, коли рашисти – вже підступають до нашого міста?!  

– Що робити далі? Як нам озброїтися? – продовжує Олександр. – Отож ми звернулися до пункту збору тероборони. Там було дуже велике скупчення людей, тож зброї на всіх могло й не вистачити... Втім, ми хотіли воювати! Й от дізналися, що в поліції залишилася стрілецька зброя, котра наразі може бути видана, згідно з рішенням Президента України та міністра МВС, – як ветеранам міліції, так і цивільним людям, – за наявності документів.  

– Отже, зброю вам видали? 

– Так, – говорить Сергій. – І нас тоді взяли допомагати спецпідрозділу поліції особливого призначення. Про що йдеться? Це – допомога, яку можна було надати цивільним. Ми підключилися до групи поліції в месенджері, щоб виїжджати на виклики. Це – будь-яка допомога. Скажімо, спустити інваліда до бомбосховища, бо важкохвора людина не може таке зробити самотужки. Це – медична допомога… Багато чого.  

– Фактично ми організувалися в добровольчий підрозділ «Ветерани МВС України», самотужки, з власної ініціативи, – пояснює Олександр. – Я став старшим нашої групи. Також до неї увійшли Сергій Кутуков (діловод), Руслан Клименко, Михайло Шевченко, Володимир Величко, Віктор Кресь, Олександр Пташник, Олександр Черняєв, Олексій Скирта та Олексій Богдан.  

Були ще групи таких славних хлопців, а загалом у підрозділі «Ветеран» Чернігів боронили 33 людини. Ми частково озброїлися і здобули елементарні засоби особистого захисту, налагодили зв’язок із військовими та з’ясували можливі завдання для нашого підрозділу.  

– Яким став ваш перший бойовий досвід? 

– Ми прикривали вогнем спецпідрозділ «Корд» біля Киїнки. Почалися шалені ворожі обстріли. Тож потім були поранені та загиблі. І ми вивозили поранених до обласної лікарні, – пригадує Сергій. – Дуже добре працювали наші медики, самовіддано! Вони одразу ж, швидко приймали поранених, – не встигала машина під’їхати, а вони вже зустрічали її! І це такі мужні люди – вони навіть не ділилися, хто лікар, медсестра чи санітар, – бо всі допомагали, гуртом, чим могли, щоб якомога скоріше доставити поранених та зайнятися ними. Отак дружно трудилися, не покладаючи рук, під обстрілами! І, справді, наші медики – це, безперечно, герої!  

– Ви попереджали та припиняли спроби мародерства.  

– Траплялося й таке, і не раз, – розповідає Олександр. – Коли вороги зруйнували «Епіцентр», люди вирішили, що можна самовільно забирати всі продукти з «Екомаркету»… Ми виїхали на виклик, а там – натовп! Зупинили чоловіків. Втім, потім, як нам повідомили, керівник магазину дозволив брати продукти.  

– А, наприклад, молоді люди вдень вдерлися в магазин «Аврора», біля «Льотки», – додає Сергій. – Вони зламали двері. До речі, молодики вдавали з себе тероборону, навіть прийшли туди в камуфляжній формі... Це – хлопці, їх там було четверо. А ще в цій компанії виявилися й дівчата, які обманювали, що вони – волонтерки… Магазин же був не розбитий, абсолютно цілісінький, і це – вже, по суті, мародерство, безлад. Але спрацювала сигналізація, і люди нас викликали. Ми нагодилися якраз вчасно.   

– Що вони вирішили поцупити в «Аврорі»?  

– Батарейки, шнури для заряджання телефонів… Вони приїхали в авто, і ми їх здали поліції. В принципі, власник магазину дозволив видавати товар військовим і волонтерам, але за узгодженням. Там навіть на дверях висіло відповідне оголошення, вказано телефон, за яким можна було звернутися… Втім, декому захотілося просто пограбувати магазин.  

– Тобто насправді ті хлопці не були з тероборони? 

– Звісно ж, ні. І дівчата – не волонтерки… От через таких зловмисників потім були дорікання на тероборону. Хоча насправді жодного відношення до грабунку бійці з тероборони не мають. 

– Але це – квіточки. Трапився й такий прикрий, небезпечний випадок, – пригадує Олександр. – П’ятеро людей під виглядом військових намагалися з автостоянки біля ЗАЗу, за ліцеєм № 18, вкрасти автівки… Причому всі вони мали зброю! Були в камуфляжній формі, діяли нахабно. Ми отримали виклик від охоронця автостоянки. Приїхали, обстежили все і злодіїв не знайшли. Але сліди автомобілів вели до сусіднього об’єкту. Навідалися туди, і ось бачимо – озброєні чоловіки чимчикують у наш бік.  

– А вас скільки було? 

– Шестеро, решта залишилися на блокпосту. Отож ми зайняли позицію, крикнули їм – наказали зупинитися, покласти збою та виходити з піднятими руками. Двоє кинулися втікати, решта загрозливо посунули далі на нас... Тож ми відкрили попереджувальний вогонь, ще раз наказали їм здатися. І цього разу вони злякалися, виконали наш наказ. Жодних документів у них не було. Ми їх передали поліції. Приїхала служба правопорядку, і ми разом спіймали ще тих двох, які спробували накивати п’ятами.  

– Тобто це не були військові? 

– Та які військові? Мародери! Одну машину вони вже викотили з двору на вулицю, а іншу перевези на сусіднє подвір’я і сховали в приміщенні… Це – місцеві мешканці. Один – явно досвідчений «ведмежатник», «спеціаліст» із відмикання сейфів та різноманітних замків. У нього виявився при собі цілий «арсенал» усіляких відмичок та ключів… 

– Знаю, ви також неодноразово, під обстрілами, привозили мешканцям ліки та продукти разом із волонтерами. 

– Тоді все доводилося робити під жорстокими обстрілами, адже орки навісніли, намагалися захопити місто, – говорить Сергій. – І це – зворушливі спогади! Жителі зі сльозами на очах, щиро дякували, що про них не забули, що вони не залишилися наодинці зі своїми проблемами, з бідою, що місто – не здається, живе, звитяжно, героїчно обороняється, бореться з ненависними окупантами. І ось такі наші приїзди вселяли в людей надію, що, як би зараз не було скрутно, ми цю орду неодмінно зметемо та виженемо з рідної землі, визволимо Чернігівщину та Україну та здобудемо Перемогу! – переконаний Сергій.  

– Ви вивозили багатьох мешканців із «гарячих точок». 

– Авжеж, зокрема з Киїнки, з Олександрівки… Разом із військовими ми також переправляли жителів і на човнах, на інший берег Десни. І все це – під постійними, запеклими обстрілами. Ми цим не хвалимося, не хизуємося, бо це нам ні до чого. А просто розповідаємо, як було. Попри ті важкі обставини, треба було виконувати бойові завдання, тому робили все можливе, а часом і неможливе, захищаючи наш Чернігів. 

– Що вас найбільше вразило на війні? 

– Дуже важко було дивитися, як чоловіки плачуть над тілами загиблих дружин, близьких людей. Сльози самі наверталися на очі, бо це взагалі вкрай складно витримати… Такий жах! – зітхає Олександр. – Втім, нас радували щасливі очі маленьких дітей, яких ми пригощали цукерками. Ось ти бачиш хлопчика чи дівчинку, даєш цукерку, і дитина, яка вже стільки всього на цій війні пережила, ховалася чи навіть жила в бомбосховищі, раптом починає у відповідь радісно, зворушливо посміхатися. Це – незабутньо!  

– А ви евакуювали свої сім’ї? 

– У мене – дружина та двоє дітей, – говорить Сергій. – Сім’ю вдалося вивезти, коли міст був ще цілий. Але зараз родина повернулася до Чернігова.  

– У мене – дві доньки. Вони були тут, доки загарбники не зруйнували кардіологічний диспансер. Тоді зірвали й будинок на вулиці Чорновола, який знаходився неподалік. І в нашій квартирі від вибухової хвилі постраждали вікна… – каже Олександр. – Тому я вирішив все ж евакуювати доньок на час бойових дій. Нині вони знову мешкають у рідному місті.  

– А хочете, розповім трохи комічний епізод? – пропонує Сергій. – Ми ж іще налагоджували і зв’язок між військовими підрозділами. Й часом усяке траплялося… Якось ми брали воду біля бази чернігівських електромереж. А поряд знаходилися військові. І вони помітили на території цегельного заводу № 3 підрозділ людей у військовій формі – на дахах будівель. І вже планували провести якусь невелику військову операцію, бо тоді ніякого зв’язку не було, навіть мобільного, й вони подумали, що це – диверсанти… Тому ми на їхнє прохання поїхали туди і з’ясували, що й до чого, аби не було постраждалих. 

– І хто ж то був насправді?  

– Виявилося, що там залягли наші прикордонники, які занепокоїлися, вгледівши неподалік військових, котрі їм здалися підозрілими. Тож вони уже збиралися дати завдання снайперам… Можете собі уявити? До речі, бійці, які базувалися поруч, теж про снайперів своїх подумали. Тобто одні й інші вже готувалися до бою! Добре, що ми вчасно нагодилися й розібрались – отож усі лишилися цілі й здорові.  

– А одного разу шукали диверсійну групу поблизу заводу «Вімал», на вулиці Квітневій, – продовжує Олександр. – Бо охоронці заводу повідомили, що з боку об’їзної дороги через ліс прямують якість військові зі зброєю… Ми туди поїхали, обстежили місцевість, і на стоянці вантажних автомобілів, за пожежною частиною, знайшли тих «загадкових» військових. Поспілкувалися з ним й з’ясували, що це – наші прикордонники, які вирушили в розвідку… Тож ми з ними налагодили нормальну комунікацію, і все одразу владналося.  

– Ще ми перевіряли на блокпостах, де замало бійців і підсилювали їх, – додає Сергій. – Скрізь намагалися діяти ефективно й приносити користь. Так, треба було охороняти Чернігівський хлібозавод, і ми там чергували вдень та вночі… А вже після деокупації їздили в село Бурівка (колишній Ріпкинський район, це в напрямку Городні). Нас люди попросили розшукати їхніх дітей і онуків, бо ще не було зв’язку. Ми знайшли, все гаразд – живі-здорові. І наразі з’ясувалося, що там діяли місцеві партизани. Тобто вони навіть не були надто організовані, кожен щось робив самотужки, на власний розсуд. Але вони пошкодили техніку окупантів, забрали акумулятори, пристрій для нічного бачення та наведення вогню. І потім все це було передано нашим військовим.  

– Схожий випадок був і в Рівнопіллі, – пригадує Олександр. – Там наші винахідливі місцеві хлопці познущалися з ворожої техніки, відібрали в орків дві ПТРК (протитанкові ракети керовані), приціл наведення, які ми теж тоді передали українським військовим. А тамтешні підлітки зламали окупантам БТР, доки ті пиячили та дрихнули, і угнали їхній «Урал». Пацанам – по 16-17 років. Вони, звісно, усвідомлювали, що це – смертельно небезпечно, але такі відчайдушні хлопці, не побоялися і зробили добру справу. Молодці! 

– Отже, Чернігівщина – вільна від загарбників. Чим ви плануєте тепер займатися? 

– В управлінні поліції нас звільнили 5 квітня – сказали, що вони вже не потребують наших послуг. Просто ми писали скарги до Києва – вимагали все належно задокументувати і щодо нашого підрозділу, й щодо зброї, – пояснює Сергій. – Я – адвокат, тож звик в усьому до чіткого порядку, щоби все було, як належить – законно, й потім у нас не виникало жодних проблем. Бо ви ж знаєте, через яку страшенну бюрократію пройшли наші добровольці, які в 2014-му фактично врятували Україну від російських агресорів! Просто я не можу інакше – професійний юрист. І у нас є записи, чим щодня займався наш підрозділ – усе ретельно та об’єктивно зафіксовано. А комусь правдоборці, самі розумієте, не подобаються…  

– Втім, ми ж маємо зброю, це право у нас – до кінця військового стану, тобто реально – до закінчення війни, – наголошує Олександр. – Ситуація ще дуже важка, складна, тривожна… Треба захищати Вітчизну від загарбників! Тож ми тепер хочемо служити в Збройних Силах України. Я вже багато років знайомий із «Редактором», мужнім полковником СЗУ. Зараз, на війні, ми тут познайомилися з групою «Кліщі» – це герої, надзвичайно безстрашні бійці! Тому нам є з кого наразі брати приклад. А щодо Сергія Кутукова, то він уже має достатній бойовий досвід, належно проявив себе. Взагалі, я так скажу – якщо чоловік дійсно хоче воювати, захищати свою Батьківщину, він, попри все, доб’ється свого.  

– Коли, на вашу думку, закінчиться війна? 

– Головне, щоб вона закінчилася Перемогою України! І наш прогноз – ближче до цієї зими… Звичайно, все залежатиме від того, коли наша держава отримає далекобійну зброю. Дай, Боже, щоб це сталося якомога швидше! А коли закінчиться проклята війна, ми повернемося до своєї праці, – наголошує Сергій. – Я із задоволенням трудитимуся адвокатом, адже дуже люблю свою професію.  

– Я – також, – посміхається Олександр. – Було б бажання та здоров’я, а робота для душі знайдеться!  

– А хобі маєте? 

– Звісно, – говорять обоє. – Це риболовля, туризм, мандри, активний спосіб життя… Хочеться бути в гармонії з собою та природою. 

– Знаю, ви – багаторічні донори, здаєте кров. 

– Так, – підтверджує Сергій. – Я – з 2007 року. Вважаю, кожна людина повинна робити щось безкорисливо 

– А я – взагалі з 1992-го, – скромно посміхається Олександр. – Це – за покликом серця та душі. У мене просто рідкісна група крові – перша, резус негативний. Така кров – дуже потрібна. І ми з Сергієм здаємо кров постійно: раз – на три-чотири місяці.   

Спілкувався Сергій Дзюба 

На першому знімку: Пошук ворожої техніки