Видатні земляки. Крила мужності
Назавжди запам’яталася мені травнева днина 2009 року, коли в Києві у Національній спілці письменників України представляли мою нову книжку «Сузір’я талантів», у якій я відтворив тридцять два літературних портретів відомих земляків: письменників, художників, журналістів, артистів кіно, театру... На презентації головували Герой України, Шевченківський лауреат Юрій Мушкетик та очільник Ічнянського осередку Товариства «Чернігівське земляцтво» в Києві Микола Вощевський.
Станіслав Маринчик
Перше слово надали директору Інституту українознавства, доктору філологічних наук професору Петру Кононенку. Він зробив широкий аналіз видання. Висока оцінка моєї праці поважним літературним критиком була настільки несподіваною, що я, щасливий і водночас розгублений, затамувавши подих, слухав відомих українських письменників та діячів культури. А коли виступали діти героїв книжки – Юрій Басанець, Ярослав Коваль, Олена Немкович, Ярина Цинковська та Ольга Штепа, їхні щирі і задушевні промови настільки вразили і зворушили мене, що я, ледве стримуючи радісну сльозу, уважно вислуховував сердечні слова подяки.
Олену Немкович – доньку народної артистки України Віри Любимової – тоді я побачив уперше. А коли з Оленою Миколаївною познайомилися ближче, вона розповіла, що 12 серпня 1959 року народилася в Ічні. І спочатку мешкала у маминих батьків на околиці міста, в мальовничому урочищі Софіївка, де й промайнули її дошкільні роки.
Дідусь – Михайло Миколайович Любимов – до виходу на пенсію працював інженером торфових розробок. Він був високоосвіченою людиною і великим шанувальником літературного слова. Знав напам’ять чимало віршів Г. Сковороди, О. Пушкіна, Т. Шевченка, І. Франка, О. Блока, Лесі Українки, В. Чумака, уривків з творів І. Котляревського. Досконало володів кількома іноземними мовами. В оригіналі читав твори класиків англійської, французької, німецької літератури і навіть книжки на давньогрецькій та латинській мовах.
Бабуся – Олександра Микитівна Шевченко – в минулому працювала в районній лікарні. І настільки добре розбиралася в питаннях медицини, що лікувала не тільки близьких сусідів, але й всю Софіївку. А ще Бог наділив її гарним голосом (сопрано) і хорошою музичною пам’яттю.
Отже, онука завжди засинала під колискові пісні, які приємним голосом співала бабуся. А коли Оленка підросла, Олександра Микитівна знайомила дівчинку з народними та світськими піснями, яких знала безліч, та аріями з вітчизняних і зарубіжних класичних опер. Арії з класичних опер у виконанні бабусі Шури пам’ятаються онуці і сьогодні.
Олена Миколаївна розповідала, що телевізорів тоді у Софіївці ще не було, і коли влітку йшли затяжні дощі, а взимку завивали хуртовини, дідусь і бабуся любили прослуховувати грамплатівки, яких у них було безліч.
Але перш ніж поставили платівку на програвач, дідусь Михайло оголошував: «Композитор Левко Ревуцький, «Концерт фортепіано з оркестром». І хвалився онуці, що видатний композитор – наш земляк, народився на Ічнянщині, в селі Іржавці. А перед прослуховуванням арії Богдана Хмельницького з однойменної опери композитора Костянтина Данькевича у виконанні Михайла Гришка, дідусь довго і терпляче розповідав Оленці, хто такі Б. Хмельницький, автор музики і артист, який так чудово співає. Траплялося, що бабуся Олександра вміло підспівувала відомим артисткам.
Оскільки Любимови дуже часто насолоджувалися творами вітчизняної та зарубіжної класики, то привчали до цього й онуку. Отже, дівчинка легко запам’ятовувала видатних митців. І коли по радіо чула голос Івана Паторжинського або Енріко Карузо чи Марії Литвиненко-Вольгемут, з гордістю називала знайомі імена.
Бувало, у негоду дідусь розстилав на підлозі велику мапу світу, і вони «мандрували» по різних континентах та країнах. І міркували, яким видом транспорту ліпше дістатися до якоїсь країни. Чіпка дитяча пам’ять настільки швидко запам’ятовувала географічні назви, що незабаром Оленка легко орієнтувалася по карті і могла показати, де знаходиться кожна країна світу, назвати її столицю, найбільші міста, моря, озера, ріки тощо.
Садибу Любимових оточував великий сад з елітними сортами фруктових дерев, а під вікнами хати з ранньої весни і до пізньої осені око радував чудовий квітник. Дідусь і бабуся були мудрими, добрими і гостинними людьми. У святкові дні завжди накривали стіл, щоб пригостити сусідів. А опісля застілля ще довго лунали пісні і навіть арії з опер, які на прохання гостей чудовим голосом виконувала господиня.
Батьки Олени мешкали в Києві. Віра Михайлівна закінчила Київську консерваторію ім. П. І. Чайковського і була однією з провідних солісток Київського театру оперу та балету ім. Т. Г. Шевченка.
Її професія пов’язана з гастролями театру. Тому, коли вона приїздила, намагалася компенсувати згаяне. Багато співала для батьків та доньки, розповідала, в яких країнах вона побувала та з якими видатними українськими і зарубіжними артистами була задіяла у оперних спектаклях.
Батько – Микола Іванович Гущенко – також народився в Ічні і навіть жив неподалік від автора цих рядків. Отже, я знав, що по війні він закінчив Київське державне училище ім. Р. Глієра, потім навчався в Київській консерваторії, по закінченні якої завідував відділенням музично-теоретичних дисциплін Київської дитячої музичної школи № 1 ім. Я. Степового. Оскільки його літня відпустка складала п’ятдесят шість календарних днів, він мав можливість щороку приїздити в Ічню і багато часу приділяв вихованню доньки.
Оселя Любимових стояла майже в лісі. Поблизу був великий ставок, де вони купалися, ловили рибу, а коли в лісі збирали гриби або ягоди, батько вчив доньку помічати і розуміти красу рідної природи. Показував краплі ранкової роси, які на листках дерев сяяли коштовними діамантами, чи мереживо павутиння, яке у променях вечірнього сонця дивувало фантастичними візерунками.
Коли батьки приїздили, в хаті часто звучала музика, адже у них було фортепіано. Саме тут маленькі пальчики Оленки вперше торкнулися клавішів класичного інструменту. Батьки та дідусь і бабуся приділяли велику увагу різнобічному розвитку дівчинки та вміло направляли на формування музичного таланту. Із ранніх років вчили онуку розуміти музику і говорили, що мовою звуків можна передати пори року, красу природи, прекрасні почуття людського кохання, печаль розлуки і трагедію смерті. Поступово Оленка оволоділа складними й різнобічними музичними знаннями.
Багато цікавого та неординарного вона чула від батьків, зокрема, про те, що чимало всесвітньо відомих митців з великою повагою ставляться до української культури, наприклад, класик німецької музики Людвіг ван Бетховен опрацював для голосу з фортепіано українську народну пісню «Їхав козак за Дунай». Великий російський співак Федір Шаляпін співав українською мовою пісні на вірші Т. Шевченка «Мені однаково», «Думи мої», «Заповіт», а всесвітньо відомий негритянський співак Поль Робсон включив до свого репертуару на українській мові пісню на слова Т.Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий».
Такі розповіді розширювали кругозір дівчинки, збагачували її знання з вітчизняної та зарубіжної культури.
Микола Іванович та Віра Михайлівна вельми раділи, що Оленка навчилася читати, лічити до ста і поіменно знає багатьох видатних вітчизняних та зарубіжних митців. Не менше тішило батьків, що в Софіївці доньку привчили до праці, й милувалися, коли бачили, як дівчинка діловито виконує посильну їй домашню роботу.
Якось Олена Миколаївна розповідала, що дідусь Михайло і бабуся Шура та родинна хата у Софіївці стали частиною її життя. Вона вельми щаслива, що росла серед пісень, музики, казкової природи, красивих душею людей, де вперше долучилася до бачення та розуміння прекрасного. І того, доброго й розумного, що вона там отримала, вистачило їй на все життя. І допомагало берегти та відстоювати християнські цінності та душевне милосердя.
А коли настав час сісти за шкільну парту, Олена Гущенко (це дівоче прізвище О. М. Немкович) пішла до першого класу Київської середньої школи № 25, де навчалася до сьомого класу включно. Одночасно навчалася в дитячій музичній школі № 1, де працював батько. Але, оскільки вона мріяла про кар’єру концертної піаністки, на сімейній раді вирішили, що середню та музичну освіту вона має продовжити у Київській середній спеціалізованій музичній школі ім. М. В. Лисенка.
Та виявилось, що охочих навчатися у школі по класу фортепіано було настільки багато, що на одне місце претендувало сорок обдарованих дітей. Оскільки Олена мала хорошу, теоретичну і практичну підготовку, вона успішно витримала цей конкурс.
У роки навчання в спецшколі вона була однією з кращих учениць престижного навчального закладу. Часто концертувала на сценах Палацу культури «Україна», Київської філармонії, брала участь як піаністка в передачах Українського радіо. Юна піаністка Олена Гущенко неодноразово виборювала звання лауреата міських та республіканських дитячих музичних конкурсів.
Здавалося, ніщо не провіщало біди, але, коли вона навчалася у 10 класі, несподівано застудилася, потім перенесла дві операції, тривалий час хворіла і пропустила чимало занять. Наближалися екзамени, і, щоб надолужити згаяне, вона щодня грала на фортепіано багато годин. Однак не розрахувала фізичні сили, переграла руки. Звернулася до лікарів. Медики спочатку бралися лікувати, а потім тільки розводили руками, що нічим не можуть допомогти. Олена не тільки грати на фортепіано не могла, дуже боляче було одягатися і навіть тримати ложку в правиці. Забігаючи наперед, скажемо, що руки нестерпно боліли майже шість років. А як закінчити музичну школу, зовсім не граючи на інструменті? Адже наближався випускний одинадцятий клас. А що далі? Зрозуміло, що з кар’єрою піаністки доведеться попрощатися, як і з заповітною мрією, про яку вона марила ще з раннього дитинства.
Не знаходячи собі місця, безцільно тинялася по квартирі. Голову сушила думка: невже спалені всі мости? Дівчина була на грані відчаю, душевно страждала, що пішла прахом заповітна мрія. Не було такої хвилини, щоб вона не думала, як тепер бути. Але не вішала голову й не опускала руки, а зібравшись із духом, вперто думала, як перебороти біду, в яку несподівано потрапила. Згадалися героїчні вчинки багатьох літературних персонажів і конкретних живих людей, зокрема – земляка з Борзни, народного художника України Олександра Саєнка, який у дитинстві перехворів і назавжди залишився глухонімим, але успішно працював у жанрі монументально-декоративного мистецтва. Однак насамперед прикладом були власні батьки. Чимало жорстоких випробувань випало на долю батька, який пройшов усю війну, часто розповідав доньці про ті страшні роки. Мабуть, досі ніхто не знає й про те, що мама Олени – відома оперна співачка, яка 33 роки співала на сцені Київського оперного театру провідні партії драматичного сопрано, зокрема з видатними гастролерами з різних країн, виступала на багатьох провідних оперних сценах світу, – з дитинства була глухою на одне вухо.
Оскільки ще зі шкільних років у Олени проявилися здібності до вивчення іноземних мов, виникла думка готуватися до вступу в інститут іноземних мов. І раптом дівчину осяйнула думка! А якщо спробувати візуально вивчити ноти та запам’ятати, щоб не на фортепіано, а у пам’яті репетирувати і шліфувати до тих пір, поки не вивчить кожну ноту музичного матеріалу? Але це була лише думка і поки що – тільки фантазія… Але Олена подумала: можливо, ще не все втрачено. Адже сам Бог підказав ідею, як можна вибратися із біди, в яку вона потрапила. Отже відтепер її доля значною мірою буде залежати тільки від неї самої. Чи вистачить у неї сили волі йти стежиною, вказаною Господом? Подумала – і відлягло від серця, ніби тяжкий камінь скотився з душі.
Не роздумуючи, приступила до вивчення невеликого музичного етюду. Спершу старанно вивчила на пам’ять, і в думках майже цілодобово проробляла чисельні пасажі, домагаючись бездоганної чистоти в уявному звучанні музичного твору. А коли відчула, що достатньо опрацювала нотний матеріал, рішуче підійшла до фортепіано і, перемагаючи гострий біль у руках, відтворила етюд, який довго і наполегливо репетирувала в пам’яті. Настільки нестерпно боліли руки, що в дівчини вистачило терпіння і сили зіграти лише один раз, однак безпомилково.
Але це було велике чудо! Перша радісна перемога, яка додала сил і віри, що вона на правильному шляху і зможе подолати хворобу. У серці дівчини запалала іскра надії, відтепер вона знає, як треба діяти, щоб домогтися своєї мети. Спецшколу вона закінчила з відзнакою і почала наполегливо готуватися до вступу в консерваторію. Та, оскільки хвороба перекрила шлях навчатися по класу фортепіано, вона обрала історико-теоретичний факультет, щоб здобути професію, яку мав її батько. Можна тільки здогадуватися, через які болі та муки пройшла юна, тендітна дівчина та скільки щоденної праці, енергії, душевних затрат, сили волі й навіть мужності довелося проявити вісімнадцятилітній Олені, щоб 1978 року вступити до консерваторії.
Щоб навчатися на історико-теоретичному факультеті, треба на фортепіано грати партитури опер, симфонії та багато різних музичних творів. Але в неї вже був досвід, як вчити напам’ять музичні матеріали і внутрішнім слухом репетирувати, щоб на екзамені безпомилково сказати своє музичне слово.
Поки Олена навчалася в консерваторії, їй ніколи було і вгору глянути. Ні світ, ні зоря, а вона вже на ногах. Працювала з притаманною їй наполегливістю. Отже, не дивно, що в матрикулі студентки майже всі оцінки були відмінні. Однак, як і раніше, складно було грати на фортепіано. Кожної вільної хвилини вона уявно репетирувала, намагаючись заглибитися в образно-емоційний зміст твору. І у пам’яті шліфувала доти, доки в голові не складалося чітке уявлення про відтворення кожної ноти пальцями рук, поки весь процес виконання не складався в найменших деталях у голові. А щоб добре підготуватися до екзамену, вона щоденно прослуховувала грамплатівки та магнітофонні записи. Слідкувала за музичними програмами радіо- і телевізійних передач та намагалася поставити себе на місце живого виконавця музичного твору.
Після кожного заліку чи іспиту з фортепіано у неї нестерпно боліли руки, але душа раділа, що успішно здала черговий екзамен. І, не відчуваючи під ногами землі, поспішала додому, щоб порадували батьків новою перемогою.
У консерваторії ніхто не знав, що в неї дуже хворі руки, і не здогадувався, якої сили волі, фізичного напруження та щоденної праці доводилося затрачати дівчині, щоб успішно навчатися в престижному музичному виші.
Коли Олена навчалася на третьому курсі, її запросили на посаду викладача теоретичних дисциплін музичної школи, яку вона колись закінчила. Там вона працювала до закінчення консерваторії.
У 1983 році вона з відзнакою закінчила столичний музичний вуз. Дирекція музичної школи, в якій вона викладала, дуже хотіла, щоб Олена Миколаївна залишилася працювати в школі. Але молодого фахівця направили у видавництво «Музична Україна», де вона працювала редактором у редакції навчально-педагогічної літератури. У колишньому Радянському Союзі київське музичне видавництво було одним із двох профільних музичних видавництв, що існували тоді в цій країні. А це означало, що редпортфель видавництва був величезним, створювався авторами з усіх колишніх союзних республік. Робота в такому видавництві була не лише складною, але й вельми корисною для Олени.
Насамперед вона дала їй величезний досвід професійного спілкування з багатьма дуже різними за спеціальностями й творчими поглядами музикантами. Доводилося часто спілкуватися з відомими композиторами, співаками, діячами культури, поважними редакторами – своєрідними корифеями цього, а також інших солідних видавництв. Це духовно збагачувало Олену Миколаївну, розширювало її фахові знання, ерудицію, художньо-естетичний кругозір. Редакція, в якій працювала Олена Немкович, готувала навчальні посібники для всіх ланок музичної освіти: шкіл, училищ, консерваторій. Підручники та іншу методичну літературу готували також для всіх симфонічних та народних музичних інструментів, на яких грали в колишній багатонаціональній державі.
За три роки роботи у видавництві Олена добре опанувала процес створення книжки від рукопису до видання. І цей досвід був надзвичайно корисним для неї як майбутнього науковця. За редакцією Олени Немкович було опубліковано десятки підручників та різних музичних посібників, що стосувалися гри на струнних, народних та духових інструментах. Навіть через багато років до рук Олени Миколаївни потрапляли ті чи інші музичні навчально-методичні видання, де можна було прочитати: «Редактор О. Немкович». Дотепер вона з вдячністю згадує багатьох своїх колег по видавництву.
Поступово менше стали боліти руки, загоювалися душевні рани, але водночас у процесі спілкування з багатьма діячами музичної культури, зокрема науковцями, почала визрівати думка про те, що її професійний шлях має бути пов’язаний не з видавничою працею, а з науковою роботою, до якої Олена виявляла схильність іще в роки навчання в консерваторії. На той час з’явилося вакантне місце лаборанта відділу музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського (тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України).
Деякі «друзі», знаючи про наміри Олени, радили їй: «Куди завгодно, тільки не в Інститут Рильського». Однак, незважаючи на це, 1985 року Олена вперше переступила поріг цього справжнього храму української науки. Іще будучи студенткою консерваторії, вона та її товариші по курсу знали праці багатьох видатних науковців, які працювали в ІМФЕ, – А. Мухи, М. Загайкевич, Л. Пархоменко, С. Грици та інших, а насамперед видатного українського музикознавця, який тоді очолював відділ музикознавства цього Інституту, М. Гордійчука. Про Інститут говорили, як про щось недосяжне, про що можна тільки мріяти. І от тепер Олені випало працювати з видатними науковцями в одному відділі. Не все у неї виходило просто. Бракувало знань з української музичної культури. Адже відділ музикознавства ІМФЕ був упродовж другої половини ХХ ст. і залишається дотепер провідним центром наукової музичної україністики в світі. Не вистачало й навичок наукової праці, лякала величезна дистанція між вчорашньою студенткою і вже відомими вченими, авторами багатьох наукових розробок, які часто були провідними фахівцями в тих чи інших наукових напрямах. Рятувало в цій ситуації тільки одне – наполеглива праця.
Олена Миколаївна згадує про свої перші враження про Інститут. Микола Максимович Гордійчук мав тут неперевершений авторитет, загальну любов і повагу. Душевна щедрість керівника приваблювала підлеглих, до нього йшли за порадою, зверталися з різними труднощами, інтереси колективу були йому близькі. Тож не дивно, що у відділі музикознавства панувала дружня атмосфера. Плече в плече наполегливо і ефективно працював колектив науковців. Микола Гордійчук привітно і по-батьківськи зустрів Олену, однак одразу дав зрозуміти: працюють у нас ті, хто любить трудитися та хоче і може. Але уміння працювати Олені вистачало, адже це була одна з головних якостей її характеру, вихована батьками.
Невдовзі Микола Максимович запропонував їй тему кандидатської дисертації, пов’язану з вивченням архіву видатного українського музикознавця, автора першої «Історії української музики» Миколи Олексійовича Грінченка. Він був засновником і першим директором теперішнього Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського, в якому працювала тепер Олена Немкович. Однак у 1930-х роках видатний історик-музикознавець, який сформувався в першій третині ХХ ст. під впливом ідей національного культурного відродження, зазнав нищівної критики за «націоналізм» і потім, як логічний наслідок цього, – репресій. Тому за радянського часу він був маловідомим широкому колу культурної громадськості. Багато його праць залишилось в рукописах, які після смерті Грінченка передала Інституту його донька Алла Миколаївна.
Лише в кінці ХХ століття, коли Україна стала суверенною незалежною державою, наукові дослідження М. Грінченка було поціновано значно об’єктивніше. Проте перший крок на цьому шляху зробив Микола Максимович Гордійчук іще 1959 року. Тоді за його редакцією було опубліковано вибрані праці М. Грінченка. Цікаво, що саме того року народилася героїня цієї оповіді О. Немкович, яка під керівництвом М. Гордійчука вже на межі 1980–1990-х рр. здійснила перше спеціальне дисертаційне дослідження, присвячене науковій спадщині М. Грінченка. Принагідно зазначимо, що, за іронією долі, знову відбулася певна «закономірність» її життя: Олені ніколи й нічого не давалося легко. І цього разу значну частину кандидатської дисертації довелося писати на лікарняному ліжку. Однак з легкої руки Миколи Максимовича Гордійчука наукова діяльність землячки розпочалася. Під його опікою вона опублікувала перші свої статті, матеріали доповідей на різних конференціях і першу, ще зовсім скромну, як вона зізнається, брошуру, присвячену М. Грінченку. Нині вона згадує про Миколу Максимовича, як про одного з тих, хто відіграв непересічну роль у її творчому житті й називає його Вчителем із великої літери.
… Йшли роки. Поступово накопичувався досвід наукової праці, збільшувалася кількість зроблених Оленою Немкович наукових розробок, зростала кількість посилань на них у найрізноманітніших дослідженнях інших авторів, наукові ідеї Олени Миколаївни продовжували її учні й ті, кого вона консультувала як рецензент або експерт під час написання дисертаційних досліджень. Розпочала працювати над монографією «Українське музикознавство ХХ століття як система наукових дисциплін» (К.,2006), що стала основою її докторської дисертації. Отримавши творчу естафету від батьків, навчаючись у своїх старших колег – уже відомих вчених, тепер професійні знання, силу та енергію свого таланту Олена Миколаївна віддавала розвитку української музичної культури, передавала цю естафету далі – наступним поколінням молодих науковців.
Але несподівано в сім’ю прийшло велике горе. У травні 2005 року батька збила автомашина. Якось Олена Миколаївна розповідала – батько був не тільки чудовим знавцем історії і теорії музики, але мудрим, щирим і зразковим сім’янином. Батько й мати були уродженцями Ічні, навіть родичами. Отже, зналися ще з юних років. У них було взаємне, щасливе кохання. В сім’ї ніколи не виникало ніяких непорозумінь. А коли Віра Михайлівна була зайнята в оперному спектаклі, батько з термосом у руках терпляче чекав її за лаштунками. І варто було їй на якусь мить залишити сцену, як він турботливо подавав склянку відвару, настояного на травах, що стимулювало голосовий апарат. Свою дружину він завжди називав: «Вірочка», «Віруся». І коли вона готувала чергову роль в оперному спектаклі, він був її першим порадником і критиком, а для доньки Олени – першим і дуже вимогливим читачем усіх її робіт.
Микола Іванович був великим працелюбом, багато речей у квартирі й на колишній дачі в Осокорках зроблено його руками. Він умів тримати в руках сокиру теслі, рубанок столяра, кельму муляра, зубило та молоток слюсаря. Разом із іншими членами родини доглядав сад, будував дачний будинок, різні арки, разом з Оленою обладнав басейн і рідкісний за красою квітник, подивитися на який спеціально приходили багато знайомих.
Коли батька збила автівка і його життя висіло на волосинці, Віра Михайлівна звернулася до найкращих київських лікарів, запрошувала досвідчених масажистів, діставала ефективні ліки. Власне кажучи, робила все, на що тільки здатна любляча й віддана дружина. Разом з Оленою вони по черзі цілодобово доглядали постраждалого. Завдяки старанному догляду та активному й невтомному піклуванню дорогу людину пощастило вирвати з лабет кістлявої. Але, на жаль ненадовго. Здоров’я Миколи Івановича дуже похитнулося, він уже не вставав із ліжка. Через три роки, 8 серпня 2008 року на вісімдесят шостому році життя душа коханого чоловіка, зразкового батька і дідуся відлетіла у вічний вирій. Це сталося за місяць до захисту Оленою Миколаївною докторської дисертації. Отже, знову проявляються «закономірності» її життя? За таких обставин іти на захист не було ні фізичних, ні моральних сил.
Якось Олена Миколаївна розповідала, що в ті скорботні дні виняткову роль, як завжди, відіграла мама і її син, тоді ще підліток, названий на честь батька також Миколою. На той час мама вже погано ходила, а невдовзі перестала ходити зовсім. Але безмежна материнська любов і мудрі поради додавали донці сили. А син ніде й ні на мить не залишав її саму – підтримував морально і допомагав навіть у найменших дрібницях. Вочевидь, підтримка рідних та любов до праці й сила волі, яку ще з дитячих років виховали в доньки батьки, допомогли Олені Миколаївні знайти сили і мужність піти на захист докторської дисертації. Всупереч сімейній трагедії вона успішно підтвердила вчене звання.
Нині Олена Немкович посідає одне з почесних місць в сучасному українському музикознавстві. Її науковий доробок налічує близько 400 позицій. Поміж них: монографія, брошури, низка розділів у фундаментальних академічних багатотомних виданнях (зокрема, «Історії української музики», «Історії української культури»), публікацій у збірниках наукових праць, матеріалів конференцій, фаховій періодиці, близько 180-ти статей в енциклопедичних виданнях (багатотомні «Українська музична енциклопедія», «Енциклопедія сучасної України», «Шевченківська енциклопедія» та ін.). А ще вона часто бувала науковим керівником авторів кандидатських і докторських дисертацій, експертом дисертаційних досліджень (лише за останні 6 років – понад 60), консультантом здобувачів наукових ступенів, фаховим редактором (зокрема, співголовою редколегії 3-го тому «Української музичної енциклопедії», головою редколегії 4-го тому нового видання академічної «Історії української музики», членом редколегії багатьох фахових періодичних видань), рецензентом наукових праць тощо.
Розвідки О. Немкович пов’язані переважно з проблемами розвитку українського музикознавства, частково – оперним виконавством, питанням якого присвячено більшість її статей до енциклопедичних видань. Вона вперше створила цілісний нарис історичної еволюції української музикознавчої науки як багатопрофільної сфери знання, системи наукових дисциплін, включаючи великий масив матеріалу, що стосується розвитку музикознавчої думки в українській діаспорі, осмислила його в контексті розвитку вітчизняної та, ширше, європейської науки кінця ХІХ–ХХ ст. Ввела до наукового обігу ряд невідомих і призабутих фактичних даних, пов’язаних з історією цієї наукової галузі. Вперше ґрунтовно дослідила наукову спадщину фундатора українського історичного музикознавства М. Грінченка, зокрема, вивчає невідому широкому загалу музикознавців його рукописну «Історію української музики», створює цикл статей із відповідної проблематики. Працює над серією розвідок, присвячених науковому доробку інших відомих українських музикознавців-учених, зокрема М. Гордійчука, А. Мухи, та ін. У низці її публікацій та у збірниках наукових праць і матеріалів міжнародних наукових симпозіумів узагальнено значну частину набутого відділом музикознавства методичного
й концептуально-теоретичного досвіду щодо написання багатотомної «Української музичної енциклопедії». О. Немкович запропонувала деякі нові концептуальні аспекти в дослідженні історії Київського театру опери та балету, вперше ввела в науковий обіг ряд важливих фактичних даних щодо життєвого й творчого шляху українських співаків та музикантів-інструменталістів (як-от: В. Борищенко, Н. Будовський, В. Грицюк, А. Кікоть, В. Кочур, В. Любимова) тощо.
Вельми пишаюся своєю землячкою. Нині Олена Миколаївна Немкович – доктор мистецтвознавства, провідний науковий співробітник престижного наукового центру України, знаного в усьому світі – Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського Національної Академії наук України, голова спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук при цьому Інституті, член експертної ради з культурології та мистецтвознавства департаменту атестації кадрів Міністерства освіти і науки України, член вченої ради ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, координаційної ради з проблем «Національна спадщина і сучасний мистецький процес» тощо.
Можна ще довго перелічувати творчі досягнення землячки, але вона залишилася надзвичайно скромною людиною, продовжує натхненно працювати. До речі, вона якось говорила мені, що наукові дослідження та нові відкриття дають їй відчуття великого творчого щастя.
Певно, читач відчув, що розум та надзвичайна сила волі і щоденна наполеглива праця головні риси характеру героїні моєї оповіді, яку я озаглавив «Крила мужності». Адже у мужності великі і дужі крила, які в критичні хвилини підтримують людину, не дають впасти ниць, а зібратися із силою та духом, щоб долати різні життєві негаразди і досягати своєї мети.
Станіслав МАРИНЧИК, м. Ічня, Чернігівщина
