Це сталося майже 75 років тому — 21 вересня 1943 року. Бійці партизанського з’єднання «За Батьківщину», очолюваного І. Бовкуном та М. Стратилатом, що діяло на Чернігівщині, допомогали наступаючим військам маршала К. Рокоссовського форсувати Дніпро неподалік села Сивки — головним чином забезпечуючи червоноармійців плавзасобами.
Матінка пізніше розповідала:
— Річка перетворилася на справжнє пекло. Скажений вогонь з усіх засобів, нальоти авіації, особливо вже на правому березі Дніпра. Я отримала кілька поранень. Довго доставляли в госпіталь, єдине пам’ятаю — страшенно хотілося їсти. Я та решта поранених лежали на березі річки, прикриті навіщось лозою. Нарешті потрапила в операційну. Чую — газова гангрена. Хтось відмовлявся від ампутації, а я кажу: «Хочу жити, відрізайте руку». Відтяли негайно. А потім евакуація в тил, через Куликівку і аж до Курська, а далі — аж у Кемеровську область. Там, у шпиталі, лікувалася шість місяців.
Несподівана зустріч
Мама народилася 21 листопада 1925 року у козацькій родині Стуків і Щербин, які віками боронили рідну землю від загарбників, і дуже пишалася цим усе життя. Її дід — канонір ескадреного броненосця «Бородіно» Семен Щербина — загинув під час нерівного, але славетного Цусимського бою з переважаючими силами японців у травні 1905 року. Мій дідусь, мамин тато, колишній червоноармієць Пилип Стук був одним з організаторів і керівників Слабинської комуни, а потім і місцевого колгоспу імені Фрунзе.
— До комуни ми переїхали, коли мені виповнилось десь 3-4 роки, згадувала мама. — Комуна містилася у колишньому панському маєтку. Все було добре, годували нас тричі на день... Настільки святобливе було ставлення до праці — мати моя і вдень, і вночі трудилася. То мене мусили віддати в садочок. А я звідти тікала на луки, до Десни, лягала у траву й виглядала пароплав. Махала йому рукою. Потім комуну закрили, став колгосп. Важко виявилося. Мені навіть не було в чому до школи ходити. Мороз, а я йду босоніж. А незабаром почалася війна...
Чимало слабинців з перших днів Великої Вітчизняної пішли добровольцями на фронт. А старші діти, жінки допомогали обороні: окопи копали, протитанкові рови.
— Це було у селі Навози тепер — Дніпровське. Там створили винищувальний батальйон, щось на зразок народного ополчення на чолі якого стояв Павло Жибер. Заглядався на мене. А я ж юна, п’ятнадцятирічна. Зовсім інше в голові. Подружку мала, та все наполягала — пішли на фронт. Але німці прийшли швидше.
І тут був перший непростий випадок. Пасли корів під лісом, нападало груш, почали їх збирати. І тут розгинаюсь — і бачу трьох наших військовиків. А вони й просять нас допомогти перебратися на той бік Десни. У подружки батько був лісник, мав човна. Ми провели, показали. Ті питають: «А що в селі, німці є?» Немає, кажемо, лише поліцаї. «То принесіть нам одіж цивільну». Я забрала батькову, шматок сала останній. Віднесли, ті подякували, і більше ми їх не бачили.
А потім пішли балачки про партизанів. Ми з трьома подружками увесь час намагалися знайти з ними зв’язок. І от сталося так, що я на подвір’ї пораюсь, аж заходить той самий Жибер. Питає — мама дозволить переночувати? Я їду до Чернігова, там є полонені, кажуть, що і з нашого села. То я хочу допомогти їх звільнити.
Мама й каже — що ж, залишайтеся. Ми на піч полізли, поступилися йому ліжком. Коли Павло почав роздягатися, бачу — у нього випав пістолет. А він іще й почав розпитувати — що у Слабині коїться, кого заарештували. У нас і справді забрали чотирьох. Тут я і збагнула, що Павло близький до партизанів.
У кошику пронесли вибухівку
У важкі часи фашистської окупації мамі довелося пережити чимало драматичних подій. Одна з таких — арешт.
— У Михайло-Коцюбинському, розповідала мама, — містилося поліцейське управління, яке очолював такий собі Лутченко. Невдовзі мене вдома арештували поліцаї за підозрою співчуття партизанам. Обшукали хату, забрали мене та мою подругу Галю Штупун. Привезли до Михайло-Коцюбинського. Почали допитувати — все про пароль. Я й кажу — навіть слово мені незнайоме. Тут комендант мені руків’ям пістолета в обличчя — не знаєш? Зараз дізнаєшся! Потім за Галю узялися. А через деякий час перевезли до Чернігова, в якесь напівпідвальне приміщення по нинішній вулиці Коцюбинського. Знову допитували. А далі вирішили відправити на роботи в Німеччину. Збірний пункт — на Шерстянці, хлопців і дівчат дуже багато, звідусіль. Стоять, плачуть. Черга до медичної комісії. Я бачу — сарай, плетений, дірки в стінах. Почала метикувати. Кивнула Галі, підходжу до поліцая — дозвольте, є потреба. Той не дозволив. Я до німця, той — чого ж, ідіть. І ми з Галиною в сарай, через дірку – і бігцем. Дісталися Лісковиці, зайшли до знайомої сім’ї — ті нас не пустили. Побоялися. Я згадала ще одних, біля лозової фабрики на вулиці Толстого. І там нас залишили. Харчувалися яблуками, чим випадало. Дядько той зумів повідомити у Слабин, що ми живі. І мама передала варених яєць.
Потім я все-таки потрапила до партизанського загону «За Батьківщину».
Різні завдання виконувала мама. Одне їй запам’яталося особливо. Разом з іще однією дівчиною, Пашею навесні 1943 року їм потрібно було віднести в Чернігів вибухівку.
— Кошики нам дали. Поверх тротилу — полова, яйця, молоко. Пішли ми через село Гущин — а там весілля, гулянка, поліцаїв повно. До Чернігова не пускають. Що ж робити? Паша йде в танок. Поліцаям вона сподобалася. Двоє кажуть — ми вас проведемо. І проводять у Чернігів, домовляються про наступну зустріч. А нам же треба на конспіративну квартиру, це в районі Болдиних гір. Ледве розсталися. Передали вибухівку й одразу назад — уже мимо сіл, полем, лісами.
А потім було форсування Дніпра...
Зустріч з батьком
Найдивовижніша подія стала вже у 1944 році.
— Батько під час війни командував піхотним батальйоном, був поранений під Харковом приблизно в той же час, що і я. А поблизу Челябінська жила моя розкуркулена тітка, працювала на шахті. І от, коли я вже поверталася в Україну, у мене вкрали проїзні документи. Мусила деякий час їхати на підніжці вагона, однорука дівчина з валізою — всередину мене не пускали. А діставшись Челябінська, вирішила знайти батькову сестру, хоч трохи перепочити. Приходжу до бюро довідок. А там стоїть чоловік у шинелі й запитує приблизно те, що і я збиралася дізнатися. І я чую цей голос і починаю кричати: «Ой-ой-ой!» А батько повертається: «Та це ж моя донька!»
Отак ми вже вдвох поверталися на Батьківщину. Добралися до Ніжина, а там залізниця розбомблена, залізничний міст поруйнований. Рушили пішки. Батькові йти важко після поранення, він із палицею. Я два чемодани тягну. Нарешті дісталися до тітки в Чернігові.
Війна для мами скінчилася у квітні 1944 року. Вона пішла доучуватися — адже встигла раніше закінчити лише 7 класів. Завершувала освіту у восьмій школі, на вечірньому відділенні. Отримала повноцінний атестат, потім здобула вищу освіту на юридичному факультеті Київського держуніверситету і 36 років пропрацювала суддею Чернігівського обласного суду.
— Доводилося працювати в не порівнюваних із нинішніми умовах, — згадувала мама,— Ручка, чорнильниця, папір — це не сучасні комп’ютерні технології. А були ще й часи, коли через банальну відсутність паперу нам доводилося обрізати газетні поля, склеювати їх й на цих імпровізованих «носіях» вершити правочинні записи.
ххх
Мами не стало у лютому цього року. Але пам’ять про Катерину Пилипівну Оліферовську (Стук) , її героїчне минуле назавжди залишиться в серцях її нащадків. Нагадають і про неї і високі державні нагороди — ордени Вітчизняної війни I ступеня, За мужність, Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Сергій Оліферовський, м.Чернігів
Історична довідка про село Слабин
Засновано на землях Чернігівського воєводства Речі Посполитої. З 1649 — центр Слабинської сотні Чернігівського полку. Певний час слабинським сотником був сподвижник Гетьмана Іоанна Самойловича — Іван Домонотович. З 1782 — сотенний уряд ліквідовано, відтак у складі Російської імперії. Проте більшість села зберегло статус станових козаків.
За даними на 1859 рік у казенному, козацькому й власницькому селі Чернігівського повіту Чернігівської губернії мешкало 980 осіб (605 чоловічої статі та 625 — жіночої), налічувалось 200 дворових господарств, існувала православна церква й винокурний завод.
Станом на 1886 у колишньому державному й власницькому селі, центрі Слабинської волості мешкало 1458 осіб, налічувалось 244 дворових господарства, існували православна церква, школа, 2 постоялих будинки, 15 вітряних млинів, 3 маслобійних, винокурний і цегельний заводи.
З 1917 — в складі УНР, а з квітня 1918 — Української держави Гетьмана Павла Скоропадського. Після третьої російської інтервенції 1919 — постійний комуністичний режим.
Село постраждало внаслідок геноциду 1932–1933, до якого вдалася влада СРСР з огляду на масовий опір населення окупованих територій УНР.
У 2017 році слабинська школа відсвяткувала 140-ка річчя. У селі працює ПП «Слабинське», яке займається сільським господарством.
