Пятница, 22 ноября 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Військовий зв'язківець розповів про героїчну оборону Чернігова

Військовий зв'язківець розповів про героїчну оборону Чернігова


На війні. 42-річний Михайло Близнюк («Актив») – полковник, командир 5 окремого полку зв’язку ОК «Північ». Був миротворцем у Косово. З 2014-го відважно захищав Україну в АТО (ООС), де був поранений. Учасник героїчної оборони Чернігівщини. І тепер його полк самовіддано виконує всі бойові завдання на війні з російськими загарбниками. До речі, 5 травня полк зв’язку відзначає восьму річницю зі свого створення.

Виконання бойового завдання місто Бахмут

– Пане Михайле, як Ви стали військовим?

– Я народився на Житомирщині, в селі Вишевичі Радомишльського району. Батьки – прості сільські трудівники, які все життя пропрацювали в колгоспі. Тато був механіком молочного блоку, а мама – техніком штучного осіменіння рогатої худоби. Земний шлях батька закінчився під час цієї війни – 11 березня 2022 року. Я саме виконував бойові завдання (ви ж знаєте, що тут коїлося торік у березні), воював, і, на жаль, навіть не зміг попрощатися з татом… Мама – жива, мешкає на Житомирщині.

Мені змалечку дуже подобалися кітелі і шинелі, взагалі гарна військова форма. Це, безперечно, вплинуло на мій світогляд. І з самого дитинства я мріяв, що буду військовим і боронитиму Вітчизну. Тобто ще у восьмому класі я вже відчував, знав, що неодмінно вступатиму до військового вишу.

Взагалі ж, я ріс такою самостійною дитиною. Батьки з п’ятої ранку і до одинадцятої вечора щодня, постійно, старанно трудилися в колгоспі. Тому я у шестилітньому віці варив їсти татові й мамі, дбав про молодшого братика, який на три роки молодший за мене. І потім, доки навчався в школі, багато допомагав рідним по господарству, зокрема завзято доїв корів… Отак мене виховували, змалечку привчали до праці, і я за це дуже вдячний близьким!

Коли закінчив школу, в 1997-му, то мене запрошували до Рязанського десантного училища. Але я рішуче відмовився, бо хотів навчатися і служити тільки в своїй країні, де я народився та виріс, де мешкають мої рідні. Тому вступив до Київського військового інституту управління і зв’язку.

Виконання завдань в Косово

– А чому Ви обрали саме професію зв’язківця?

– Бо це мені справді подобалося. Я послідовно, наполегливо втілював цю заповітну дитячу мрію. У школі займався спортом – із задоволенням грав у футбол і теніс. Та залюбки, натхненно тримав у руках паяльник, часто щось лагодив, вивчав, майстрував як радіолюбитель. Мені було дуже цікаво! Тому вирішив стати саме військовим-зв’язківцем.

Тож у 2002-му, закінчивши військовий інститут, очолив взвод зв’язку 282 танкового полку 30 дивізії на Житомирщині, в Новограді-Волинському (нині це місто Звягель). Служба мені дуже сподобалася. Адже потребувала не тільки глибоких професійних знань, а й взагалі знання психології, вміння спілкуватися з людьми, керувати. Це – безцінний досвід!

– Ви виконували миротворчу місію в Косово.

– Так. У 2007-му я там був командиром взводу зв’язківців, а в 2013 році – начальником зв’язку контингенту. Дуже сподобалося. Там перебували також миротворці з багатьох держав, і цікаво було переймати їхній досвід, взагалі доброзичливо спілкуватися. У них все забезпечення – на дуже високому рівні – зброєю, матеріально-технічними засобами. Ми мешкали на американській базі «Бонстіл». Вона – така чудова, комфортабельна, з клубами, спортзалами, гарною їдальнею.

До нас приїздили справжні «зірки»: спортсмени, співаки, котрі усіляко підтримували миротворців. Наприклад, побував знаменитий бразильський футболіст Рональдо. Запам’ятався концерт популярної української співачки Злати Огневич. Часто під час обіду до нас підсідали поспілкуватися офіцери зі США та Польщі.

Якось я побачив, що до їдальні зайшов бригадний генерал США, який спокійно став позаду мене в черзі. Я хотів із поваги пропустити його поперед себе. Однак він доброзичливо пояснив, що тут, у їдальні, всі рівні. Й оскільки він прийшов після мене, то й має неодмінно стояти в черзі за мною. І відтоді ми почали приязно спілкуватися. А оскільки у нас був польсько-український батальйон при багатонаціональній бригаді «Схід», то ми щиро подружилися з поляками. Вони були задоволені, адже знали: яке б завдання не отримаємо, ми, українці, не підведемо, виконаємо все на совість, на високому рівні.

Виконання завдань в населеному пункті Комишуваха, Луганської області

– На Вашу думку, чи повинна Україна й надалі, після цієї війни, брати участь у миротворчій діяльності?

– Неодмінно. Це – справді великий, унікальний досвід. Ми там багато чого навчилися. Та й іноземні партнери теж училися у нас. Ми взаємовигідно обмінювалися досвідом. Серед нинішніх захисників України – немало наших миротворців. Знову ж таки, я й не сумніваюся, що в перспективі, після війни, Україна неодмінно вступить у НАТО. Ми вже довели всьому світу, що наші Збройні Сили здатні героїчно захищати свою державу. Власне, ми сьогодні рятуємо планету від шовіністичної, загарбницької росії – терориста № 1.

Звісно, і після нашої Перемоги ми повинні далі розвиватися, повсякчас зміцнювати ЗСУ, опановувати нову військову сучасну техніку. Не можна розслаблюватися, потрібно бути завжди напоготові. Якщо ми будемо сильними та могутніми, незламними, патріотичними і дружними, готовими в будь-яку мить дати достойну відсіч супротивнику, велика вірогідність того, що ворог просто побоїться знову нападати на незалежну Україну. Бо недаремно кажуть: хто не дбає про власну армію, згодом годуватиме чужу…

– У квітні 2014-го Ви повернулися в Україну, а тут – війна: клята росія окупувала Крим і накинулася на Донбас!

– Я був начальником зв’язку 30 окремої механізованої бригади. І 27 липня ми вже захищали Україну в АТО, на Донеччині. А вночі, з 12-го на 13 серпня, мене поранили в селі Степанівка. Туди вдерлося десять російських танків і відкрили вогонь. Мій помічник Олег Обухівський загинув, посмертно він отримав звання майора. Також ми там втратили ще чотирьох військових – механіків і радіотелефоністів. Втрата бойових побратимів – це дуже болюча тема… Однак, попри все, вони з честю виконали свій обов’язок і залишаться незабутніми.

На початку грудня я повернувся в свою бригаду, проте ротації в АТО/ООС відбувалися щороку, постійно – до вересня 2021-го. Також у 2015 році я вступив до нашого Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Та наступного року зателефонував командир нашої бригади, підполковник (нині – полковник) Іван Гарас, попросив перевестися на заочне відділення і повернутися в стрій. Звісно, так я і зробив – закінчив університет заочно, служив у своїй бригаді, неодноразово, багато їздив в АТО…

Мені запропонували посаду старшого офіцера в Головному управлінні зв’язку, але я відмовився й повернувся в бригаду начальником командного пункту.

– Виявляється, у війську все-таки можна від чогось відмовитися?

– Можна, якщо це – лише пропозиція, і є можливість зробити вибір.

 

– Нинішню повномасштабну війну дехто порівнює з війною в 2014-му...

– І це – неправильно. Бо росія в 2014 році здійснювала наступ на двох напрямках – на Донеччині та Луганщині. Окупанти не застосовували авіацію, не наносили такі варварські ракетні удари по всій Україні… Не було і такої кількості загарбників та зброї. Взагалі росія тоді лицемірно брехала, що взагалі не бере участі у війні! А цього разу кремль уже не міг приховати повномасштабного нападу на незалежну Україну. Хоча вони й назвали це спеціальною операцією.

Втім, у 2014 році український народ ще не був настільки одностайним і дружним. Відверто кажучи, ми, військові, тоді не відчували такої потужної підтримки мешканців, як це відбувається зараз. Адже дехто вважав, що війна відбувається лише на Донбасі й не стосується інших регіонів України… А ось тепер відбулося справжнє народження української нації, коли мільйони людей дійсно відчули себе українцями й постійно, самовіддано допомагають ЗСУ. Коли дійсно бореться народ, перемогти таку країну просто неможливо!

– Ви відчували наближення повномасштабної війни?

– Чесно кажучи, до останнього не міг у це повірити. Хоча тривога була, особливо увечері 23 лютого, напередодні жахливої ворожої навали. Велика тривога! Втім, я все-таки сподівався, що путін – ще не зовсім божевільний і наразі втримається від такого фатального для російського режиму рішення. Але ні, виявляється, кацапський диктатор вже втратив глузд і наважився на, здавалося б, неможливе…

17 лютого 2022 року мене призначили командиром полку зв’язку в Чернігові. Були розгорнуті вузол зв’язку та пункти управління оперативного угрупування ОК «Північ» у Конотопі. Я там теж був. Однак уже 23 лютого повернувся до Чернігова. Наступного дня почалася велика війна, а 26 лютого рашисти завдали авіаудари по нашому полку. Загарбники вивели з ладу стаціонарний вузол зв’язку ОК «Північ», зруйнували штаб і дві адмінбудівлі. Тому ми буквально за дві доби створили вузол зв’язку у селі Миронівка на Київщині, що дало змогу забезпечити управління бригад і полків. Це – дуже важливо, адже в сучасних війнах все управління військами здійснюється по радіо.

Таким чином, постійно, тричі на добу, підрозділи зв’язку нашого полку переміщувалися, перебували в русі й розгортали вузли зв’язку та пункти управління для оперативного угруповання. Адже була велика загроза, що вороги нас «накриють» і завдадуть шалені удари. Звісно, переміщуватися – досить складно, проте ми впоралися. Працювали чітко, як годинник. Цим наразі тут займався другий батальйон нашого полку зв’язку.

– А де в цей час перебували інші Ваші підрозділи?

– Перший батальйон зв’язку виконував бойові завдання на Донеччині... А інший наш підрозділ – на Херсонщині та Київщині, власне, обороняв Київ. Взагалі, специфіка така, що у нас – різні види зв’язку: радіо, супутниковий, радіорелейний. І наш радіорелейний батальйон будував радіорелейні лінії на Чернігівщині та Сумщині. Бо зв’язок повинен бути стабільним – якщо вороги глушать один зв’язок, треба дуже оперативно перейти на інший.

Полк надавав допомогу в розгортанні вузлів зв’язку батальйонів та бригад. Створеними групами ми відновлювали зв’язок на танках, БМП, БТР та САУ. Відновлювали радіостанції та ретранслятори… Це – великий обсяг роботи. А всі трофеї, захоплені у рашистів, передали до Києва.

– Тобто Ваш полк звитяжно відзначився – на Чернігівщині, Київщині, Сумщині, Донеччині, Херсонщині...

– Наш полк із честю виконував і виконує всі бойові завдання.

Косово

– Які Ваші втрати за цей час?

– Один загиблий і один поранений.

– Скажіть, будь ласка, якої Ви думки про тодішнього командувача ОК «Північ» – Героя України Віктора Ніколюка?

– Якнайкращої! Це не можна звичайними словами описати. Звісно, всі ми дуже хвилювалися за оточений російською ордою Чернігів, але все-таки вірили, що місто вистоїть, бо на чолі його захисників – безстрашний «Вітер» – генерал Віктор Ніколюк. Він уже за життя став легендою. Як на мене – це видатний полководець, гордість України. А Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний – це взагалі геній. Нам надзвичайно пощастило, що Збройні Сили України очолює така Людина!

– У Вас були хвилини відчаю, страху?

– Я постійно воюю з 2014 року, втратив багатьох бойових побратимів. Який, до дідька, відчай? Я впевнений, що ми переможемо, то й інших увесь час переконую. Коли кацапи сюди поперли, дехто боявся. І це – цілком нормально, боятися не соромно. Головне – все-таки перебороти свій страх і, попри все, чітко виконати бойові завдання. Ми це зробили!

Тепер підрозділи полку забезпечують зв’язок на Чернігівщині, зокрема на українсько-білоруському кордоні, та на Харківщині. Завдяки мобілізації людей у полку побільшало. Звісно, у нас – багато бійців, які пройшли АТО та вже понад рік виконують бойові завдання під час повномасштабної війни. А новобранців ми наразі навчаємо і на своїх засобах зв’язку, й направляємо в навчальні центри для отримання загальновійськової та фахової підготовки.

Сьома річниця частини

– Коли, по-Вашому, закінчиться ця війна?

– Думаю, активна фаза закінчиться вже нинішнього року. Ви ж пам’ятаєте, які були потужні, масовані ракетні удари? Як перли кацапи?! А що відбувається зараз?.. Попри всі свої потуги, «друга армія світу» нічого не може вдіяти з незалежною Україною. І не зможе – навпаки, я впевнений, буде наш контрнаступ, і ми знову визволимо немало окупованих земель. А от росії незабаром доведеться перейматися власними великими проблемами, ситуація там поступово погіршується. Та й на полі бою все більше російських вояків здаються в полон!

– Що Вас найбільше вразило на цій війні?

– Масовий патріотизм та героїзм українського народу. Вороги цього просто не очікували. Вони чекали, що жителі злякаються і зустрічатимуть їх тут із хлібом-сіллю. Їхали, мов на парад. А ми їх перемелюємо, даємо гідну відсіч загарбникам. Ми – незламні, тому вони просто приречені на поразку!

– У Вашому полку зв’язку служить багато жінок.

– Якщо точно – 83 жінки. І загалом це – професіонали своєї справи та патріоти – оператори, механіки… Це – добре, і я їм дуже вдячний! Взагалі ж, на Заході, у багатьох державах жінки становлять 50 відсотків військових. А в Ізраїлі жінок в армії навіть значно більше, аніж чоловіків.

– Де знаходиться Ваша родина?

– Де й раніше – у Звягелі, на Житомирщині. У мене – дружина та двоє чудових синів. Старшому – сімнадцять років, закінчує Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Йде моїми слідами – мріє стати військовим, щиро бажає захищати рідну Україну. Планує вступити до Київського військового інституту телекомунікації та інформатизації імені Героїв Крут. Отож дійсно сподіваюся, що у нас буде військова династія. А молодший син навчається в четвертому класі ліцею імені Лесі Українки.

– Ваш 5 окремий полк зв’язку відзначає 5 травня восьму річницю свого створення. Щиро вітаю Вас із такою подією!

– Дякую. Мріємо відбудувати наше військове містечко, котре істотно постраждало внаслідок такої жорстокої навали клятих рашистів на Чернігів, та після нашої Перемоги виконувати завдання і в мирний час.

– А особисто про що мрієте?

– Стати командувачем військ зв’язку ЗСУ. Мені просто це дуже цікаво! І душа болить за наші підрозділи зв’язку. Хочеться ще багато зробити. Адже з’являються новітні, найсучасніші технології. Україна вступатиме в НАТО… Армія – це моє життя. Я на сто відсотків відданий військовій справі. На щось інше, хобі, просто не вистачає часу. Скажімо, я люблю ловити рибу, але досі жодного разу не посидів із вудкою на березі Десни… Втім, я ні про що не жалкую, бо сам обрав таку долю – служу народові України!

Спілкувався Сергій Дзюба


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/