Війна змінила його, як, власне, міняє кожну людину

Брав участь у Курській операції ЗСУ як мінометник. Разом з побратимами пройшов пекельні бої, оточення та важкий вихід до своїх, отримавши контузію, поранення та ПТСР. Нині за станом здоров’я був визнаний придатним для служби у тилових підрозділах, тому нині займається журналістикою, але вже військовою. 

Штаб-сержант управління комунікацій ОК «Північ» Тарас Василенко на позивний «Кобзар» – журналіст у другому поколінні. Закінчивши Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, працював у запорізьких ЗМІ. Та понад рік тому йому довелося змінити «гостре перо» на кулемет. У травні 2024 року чоловік був мобілізований до війська.

«У мене троє дітей, тож деякий час, поки старшому сину не виповнилося 18 років, мав відстрочку. Мій брат-близнюк у перші дні повномасштабного вторгнення пішов до військкомату. Я ж не можу сказати, що рвався у військо. Не хотів туди і не уявляв себе військовим. Та коли у травні 2024 року на вулиці мене зупинили і спитали дані, щоб виписати повістку, я свідомо зробив свій вибір, – розповідає пан Тарас. – Я тоді йшов у поліклініку, і прямо біля неї двоє ветеранів вручили мені повістку. Поліції не було. Можна було її не брати, бо вони ще й з моїх слів записували адресу і прізвище. Не питали й паспорта. Але я вирішив, що настав час іти до війська. На той момент у мене не було законних підстав не йти. Я не був у захваті від того, що доведеться воювати. Не можу сказати, що не боявся, навпаки – дуже боявся. Та над цим усім висить поняття конституційного обов’язку. Звісно, є люди, які хочуть і вміють воювати, природжені воїни, але таких дуже мало. Я, м’яко кажучи, не такий, але є обов’язок, сильніший за страх.

У навчальному центрі я дуже важко вливався в колектив, бо соціопат, люблю самотність. Армія – це концентрований зріз суспільства. І мені насправді було дуже важко цілодобово з кимось знаходитися. Там немає змоги побути на самоті, бо ми жили по 30-40 людей в одній палатці. Ну і бойова муштра давалася дуже важко. Там багато чому вчили, і тоді мені здавалось, що воно було непотрібним. Нас дуже багато вчили затягувати турнікети, і мене це люто бісило. Але коли довелося це робити в реальних умовах, я вже умів. Та і взагалі, коли я потрапив у бойові умови, саме той досвід підготовки дуже допоміг. Спершу все проклинав, але постійно говорив собі, що всі воюють і ти мусиш, бо з тим нічого не вдієш». 

Бойове хрещення пройшов на Курщині

Після навчального центру та освоєння фаху мінометника штаб-сержант Тарас Василенко потрапив до 17-ї танкової бригади (нині 17-та окрема важка механізована бригада). І вже в її складі був відправлений для виконання бойових завдань на Курський напрямок.

«Це був кінець серпня 2024 року, Курська операція була в самому розпалі. Наші війська успішно просувалися у ворожий тил. Наш підрозділ спершу завезли в село Толстий Луг, біля кордону, пару днів там були. Потім приїхали у село Снагость, і саме там був перший наш бій, – згадує події річної давнини Тарас Василенко. – Пам’ятаю, нас привезли і наказали окопуватися. Сяк-так окопалися, і майже відразу наша позиція потрапила під перехресний вогонь. Це був лише п’ятий день, як ми приїхали після навчального центру. Був дуже щільний обстріл – не знаю, як вижили тоді. У пам’ять врізалася картина, як ми звідти відходили, з мінометом на плечах. Неподалік була ферма, напевно, і там все було всіяне трупами корів. То був початок вересня, але погода була тепла, тож сморід стояв страшний. Отаке було бойове хрещення».

Вихід з оточення тривав три дні

Провоювавши на Курщині декілька місяців, Тарасу разом із побратимами довелося вибратися із оточення в Ахмат-лісі. Три дні без їжі та води, сну та відпочинку, на холоді та під постійними ворожими обстрілами.

«На Курщині я побачив, що на своїй території росіяни воюють так само, як і на нашій. Вони все стирають до місячного пейзажу, щоб не було де зачепитися. Рівняють і йдуть, йдуть і рівняють, – продовжує Тарас. – У листопаді ми заїхали в Ахматський ліс поблизу села Ольгінське. Росіяни там методично, не жаліючи людей, гнали м’ясні хвилі одна за одною. Так вони вираховували наші позиції. Клали сотні людей, щоб дізнатися, наприклад, де стоїть наш міномет.

У мене там постійно був критичний дисонанс. У голові одне питання: «Як таке може бути? 21-ше століття, яка війна, навіщо і кому вона треба?. І цей ліс, і всі ці тіла довкола…»

Тоді в Ахмат-лісі ми потрапили у повне оточення. Ворог нас взяв у добрі лещата, боєприпаси закінчилися, і треба було просочуватися крізь ворожі порядки. Все класично, і не дуже хочеться про це говорити. Декілька днів виходили з оточення малими групами. Всього довелося побачити. Воду з калюж пили, і побратимів перед очима розривало. Багато смертей, багато поранених... Тоді усі емоції закрилися, не було жодних. І це насправді добре, бо я, як і будь-яка творча людина, дуже вразливий морально. Звісно, потім, після виходу з того пекла, усі емоції вийшли на поверхню.

Зараз же я аналізую і не розумію: як я виживав там, як вийшов з того оточення, не маючи великого бойового досвіду? Адже були справжні воїни, яким, на превеликий жаль, не вдалося вижити. Думаю, я тоді дуже добре пам’ятав, чого мене вчили під час базової військової підготовки: докупи не збиратися; пересуватися бігом; почув FPV – пірнай у кущі. Адже біля мене розірвалося два FPV, але я відбувся дуже малою кров’ю. Посікло обличчя, отримав сильну контузію – спочатку навіть забув, як мене звуть. Також мені під коліно зайшов алюмінієвий уламок, як потім виявилось. Його так і не дістали, тому ходжу з ним. Магніт його не бере, а наосліп не стали різати. Але це на той момент було неважливо – треба було рухатись, аби вижити.

Звісно, у 46 років після сидячої роботи важко даються фізичні навантаження. Та коли по тобі шмаляють, то ти й не розумієш, звідки взагалі ті сили беруться – біжиш, як молодий. А що робити? Хочеш жити – будеш бігти.

Мені пощастило, я вийшов з того оточення. Далі потрапив до Чернігівського військового госпіталю. І тоді я закохався в Чернігів. Це наче моє місто, де я жив років сто. І хочу тут жити після війни».

Почуття обов’язку вище за страх

«Я категорично проти героїзації війни. Люди повинні бути готові до щоденної важкої праці, на межі життя і смерті. Не скажу, що мені не було страшно. Я боявся, дуже боявся, але почуття обов’язку, усвідомлення того, що я маю це зробити, допомагало долати страх. І я переконаний в тому, що кожен повинен сказати собі: «Якщо не я, то хто?» Захищати – це чоловічий обов’язок, – констатує пан Тарас. – Людей треба міняти, без поповнення війська війна не закінчиться. У тих, хто сидять на «нулі» без заміни по декілька місяців, а дехто – й по декілька років, закінчуються сили. Будь-який найзавзятіший воїн має межу, його психіка має межу, фізичні сили також не безкінечні. І це потрібно розуміти. Хлопців там необхідно міняти. А то зараз у нас, як я називаю, АТО-2.0: мовляв, війна десь там, але не у нас – і Слава Богу. Та це зовсім не так. Всі мають розуміти, що війна дуже близько і країну потрібно захищати. Не треба кивати на депутатів, їхніх дітей чи ще когось. Вони роблять свій вибір, а ви маєте зробити свій. Я свій зробив, а тим, хто обрав шлях ухилятися від війська, – їм із цим жити. Своє власне пекло я пройшов. Справа ж не в часі і не в кількості пережитого. Та через це має пройти кожен – хоч місяць, хоч два, хоч більше. От тоді війна закінчиться. Інакше вона триватиме довго. Люди закінчуються – як би жахливо це не звучало, але це правда».

Воїн переконаний, що кожен повинен зробити свій свідомий вибір, аби потім не було соромно перед самим собою.

«І я розумію людей, які побували у таких боях, приїздять у мирні міста, ходять і дивляться на тих вгодованих бичків, які сидять по закладах і жодного разу не були на війні і думають: якого чорта вони тут, а тобі 46 років,  ти батько трьох дітей – і ти там? Я не засуджую, але щиро не розумію. Невже вони настільки бояться? – продовжує чоловік. – Відмазок може бути багато: це не моя війна, я не народжений для війни, а чому я повинен воювати... Адже кінець кінцем ми приходимо до того, що вони просто бояться. І повірте мені на слово, після перемоги у нас з’явиться купа липових ветеранів. Зараз цькують ТЦК. Але ж якби всі вчасно поновили свої дані, ніякої бусифікації не було б, бо був би вибір. А якщо всі думають, що хтось за них зробить цю роботу, то ні, так не буде. Воюватимуть усі».

Сьогодні нашу країну захищають люди абсолютно різних професій і спеціальностей. І переважна більшість із них не прагнула стати воїнами, але вони ними стали.

«Альфа-самців у війську мало, тому вони стають командирами, героями, але більшість там – звичайні люди, такі, як я. І якщо навіть такий боягуз, як я, пішов туди, то треба всім розділити цей тягар, бо війні не буде кінця, – говорить Тарас. – Зараз вже стоїть питання масштабної свободи, свободи нашої нації, як би це пафосно не звучало. І я розумію тих, хто в СЗЧ, розумію, що таке несправедливе ставлення командирів, але потрібно мати сили повернутися. І тим, хто повернеться, не будуть дорікати, бо в кожного своя історія, кожна людина може помилитися. Мені так само не хотілося повертатися, хотілося сховатися, але хіба ж то життя – постійно ховатися?»

ПТСР – проблема, якій мало приділяють уваги

Тараса Василенка зараз визнали придатним до служби в тилових підрозділах. І причина – саме ПТСР. Чоловік на собі сповна відчув що таке посттравматичний стресовий розлад і як він впливає на якість життя. Військовий наголошує, що суспільство має розуміти, через які важкі, надлюдські випробування проходять захисники, прийняти той факт, що ветеранів з ПТСР буде багато. І треба думати, як займатися їхньою реабілітацією. Адже наразі немає чіткої програми, яка допомагала б таким людям. До того ж більшість людей з ПТСР не розуміють, що це проблема, або просто не хочуть розбиратися в собі, звертатися до психологів та психіатрів. На жаль, у нас не розвинена культура відвідування психологів взагалі. Та без допомоги спеціалістів ці люди не зможуть повернутися до повноцінного життя.

«ПТСР – це велика проблема. Не кожен піде лікуватися, як я. Тут потрібен якийсь системний підхід, бо це буде велика проблема після закінчення війни. Багато хто не знає, як собі допомогти. І визнати, що потрібна допомога, зможе не кожен, – говорить Тарас Василенко. – Я думав, що ПТСР – це щось несерйозне. А потім відчув це на власній шкурі – десь у березні цього року, коли психічне і фізичне здоров’я мене почало підводити. На жаль, командування не надало мені можливості обстежитися і підлікуватися. Тому в березні я вирішив самовільно залишити частину. Та я це не просто так зробив, аби погуляти. Вже сівши у потяг, я мав чіткий план дій. За власні кошти пройшов усі обстеження. І тільки після цього підійшов до патрульних у Києві, розповів їм ситуацію, що я в СЗЧ. Показав всі документи, які зібрав у лікарнях, і сказав: везіть мене далі куди треба.

Все було стандартно: військова служба правопорядку, резервний батальйон. У цей час я розсилав резюме і обдзвонював людей, які можуть допомогти. Власне, саме через ті резюме, через профільну освіту і стаж роботи я потрапив до ОК «Північ». І я це розповідаю для того, щоб люди не повторювали моїх помилок, бо воювати точно будуть всі, хто це повинен робити за Конституцією. Тому треба заздалегідь подбати про те, де б ви хотіли служити. Адже півтора роки тому такого розвиненого рекрутингу не було. Зараз він є, і можна спокійно підійти, вибрати бригаду, взяти відношення ще до мобілізації. Там ніхто нікого не бусифікує. А потім з усіма документами, з пройденими курсами, з відношенням прийти до ТЦК, оновити дані. Також потрібно займатися здоров’ям: якщо є якісь проблеми – мають бути висновки лікарів».

Трохи джазу – трохи душі

Музикою пан Тарас займається вже на професійному рівні. Вивчає джаз, його історію і все, що з ним пов’язано, але грає і пропагує такий різновид, як циганський джаз, або, як його ще називають, джаз-мануш. Чоловік грає на різних інструментах, профільний – гітара, а ще – губна гармоніка, коза (дуда), укулеле.

«З музикою я познайомився в 11 років, прийшовши в кімнату школяра у 1989 році. Там навчився грати на гітарі, а все інше – виключно самоучка, по відео, – говорить чоловік. – Був час, коли ми створили гурт «Крапка» з однією з найбільших колекцій музичних інструментів-учасників. Ми мали дуже багато етнічних інструментів: і глиняних, і дерев’яних. Їздили з концертами по всій Україні. За концерт ми використовували більше двох десятків інструментів. А зараз я сам, тому намагаюсь грати на якомога більшій кількості інструментів».

Виступ у Чернігові, жовтень 2025 року

Музика та поезія – це саме те, що підтримує Тараса в тяжку хвилину. Більше того, чоловік констатує, що чим важче на душі, чим у жахливіших умовах йому доводиться бути, тим якісніша і глибша поезія та пісні.

Свої враження від осені-2024, проведеної у рейдах на Курщину, штаб-сержант Василенко зберіг у розповідях «Пекельний ліс» та «Прокляте закордоння».

«Коли пошкоджена психіка, вона потребує якогось лікування. Це і хобі, і терапія. Гітара зі мною була скрізь, і музика допомагає мені витримувати складнощі, які підкидає життя, – розповідає Тарас. – Коли ми були на Курщині, я навіть писав там пісні і вірші. Мабуть, саме вони є одними з кращих серед мого доробку. На війні після пережитого якось простіше і гостріше пишеться. А також війна вчить, що життя треба жити кожного дня, і щось треба робити змістовніше. Зараз я продовжую писати вірші, пісні, публікую в соцмережах серії розповідей під назвами «Прокляте закордоння», «Пекельний ліс». Ну і, звичайно, музика. Вона завжди зі мною, і це допомагає».

Виступ Тараса Василенка у Чернігівській міській бібліотеці імені М.М.Коцюбинського, жовтень 2025 року

Тарас Василенко каже, що війна змінила його, як, власне, міняє кожну людину.

«Журналісти і музиканти – непостійні. Я був інфантильною людиною. Я не знав, що це – брати відповідальність, а війна навчила бути зібраним, відповідати за себе, за свої вчинки та слова. Я вдячний тим випробуванням, які мені випали. Бо життя без випробувань – то не життя. Тепер точно знаю, що таке щастя, і усвідомлюю, коли я щасливий, коли мені добре, – говорить Тарас Василенко. – Не варто засмучуватися через невідворотне. Сьогодні я живу в одному з кращих міст України, займаюсь більш-менш улюбленою справою. Маю змогу писати музику і виступати з концертами. Грубо кажучи, склянка або наполовину порожня, або наполовину повна – дивитися на це можна по-різному. У мене було безліч варіантів загинути, залишитися в розібраному стані, але я живий і вдячний долі що є так, як є».

Марія Пучинець, фото з архіву Тараса Василенка