НАЗУСТРІЧ СУТНОСТІ СВОЇЙ
Так часто сниться: я себе шукаю,
Іду назустріч сутності своїй.
То, наче птах, у височінь злітаю,
То падаю з небес в доріг сувій.
То серед сну я раптом прокидаюсь
І щось важливе хочу пригадать.
Без спокою до ранку залишаюсь,
А вранці йду – до себе шлях долать…
***
Стікають зорі жовтими краплинами
У ніч серпневу, на пожухлі трави.
Вплітається моє безсоння римами
У срібний плескіт хвиль, в нічні заграви,
В обійми вітру, у далекі спомини,
В пахучі луки, де лежать покоси.
Стежиною, з дитинства ще знайомою,
Крізь час і відстань я іду наосліп.
***
Пташиний плач розгойдує світанок:
Над світом журавлиний ключ пливе.
Сміється клаптик неба наостанок
З калюжі, що мов дзеркало криве.
Заплакала я разом з журавлями —
Немов хто серце вийняв із грудей,
І полетіла сумом над полями,
Себе відчувши птахом між людей.
***
Срібло снігу в засіках зими
Сторожує мороз день і ніч.
Завірюха читає псалми –
В лісі чути луну потойбіч.
А калина цілунком гірким
Знов мої обпікає вуста,
І легесенько споминів дим
Смутком душу мою огорта.
***
ОСІННЄ
Субтитри осені – дощі –
Записані в похмурий вечір,
І жовтень в жовтому плащі
Печальні опускає плечі.
Шле есемески листопад:
«Привіт усім! Я вже в дорозі!»
Примерзлий пізній виноград
Дзьобає у садочку осінь.
Зайду у Всесвіт-інтернет:
На сайті неба – чорні хмари.
… У душу проситься сонет –
Під плач осінньої гітари.
***
Безсонна ніч вітрами грима
Й гірким пропахла полином.
Думки – ці вічні пілігрими –
Натхнення п’ють хмільне вино.
І між рядками стигла осінь
Зронила крапельку дощу.
Душа, розхристана і боса,
Рим назбирала досхочу.
***
Беру з долоні неба сонця скибку,
З комори літа – стиглі полуниці.
А спомин притулився вже до шибки –
Я знаю, він вночі мені насниться.
Коли впаде на тихе плесо річки
Від місячного сяйва срібна стежка,
Згорятиме душі тремтлива свічка,
Скидаючи вогонь на болю флешку.
***
Взяв під крило журавлик день осінній
Та й полетів за синій небокрай.
А погляд притрусив печалі іній
І сонце, наче охололий чай,
Теплом не обігріє змерзлу днину,
Що припада чолом до підвіконь.
…Зима простелить білу скатертину,
Сніжинки осипаючи з долонь.
***
Вітрила жовті розпустила осінь
І запливла у вересневі дні.
Верба в холодних водах миє коси,
Згадавши літа барви і вогні.
Та нині жовтий колір лиш у моді,
І, жовтий капелюх вдягнувши, дощ
Сумні пісні наспівує природі,
А в теплій хаті смачно пахне борщ.
А в теплій хаті затишно і тихо,
Та жаль пісень, народжених дощем:
Візьму їх в серце і об землю – лихом.
…Пливе над світом полиновий щем.
***
День нап’ється полину гіркого
І відкриє душу всім вітрам.
Поведе до лісу путь-дорога,
Де ховає осінь різний крам:
Перли рос на травах оксамитних,
Пишні сукні з жовтої парчі.
І на килим, зорями розшитий,
Ступить ніч при срібряній свічі:
Казку розповість і всім навіє
Віщі сни – щасливі та хороші.
А на ранок збудуться всі мрії,
І рядки попросяться у зошит.
***
Дерева, начебто примари,
Під жовтим світлом ліхтарів,
Гіллям чіпляючись за хмари,
Бредуть у потойбічність снів.
Не вибираючи дороги,
Аж по коліно у снігу,
Тікають в ніч мої тривоги,
Згубивши рими на бігу.
***
Знов карає ніч мене безсонням
І блукають безпритульні сни,
Б’ють крильми об тихі підвіконня
Та благають: «Трішечки засни,
Щоб було куди нам прихилити
Таїну, призначену тобі.»
...Тягне ранок, вже росою вмитий,
Клопіт на буденності гарбі.
***
Листя, нереально золоте,
Падаючи, робить реверанси.
Так і день осінній опаде,
Не розклавши всі свої пасьянси.
Опаде у вічність мовчазну,
На прощання посміхнувшись ясно.
Забере з собою таїну,
Залишивши нам окраєць щастя.
***
Осінній вітер в пазуху заліз
І гріється, неначе кошеня.
А вечір котить небом синій віз
І зорі розсипає навмання.
Холодні роси напувають світ,
Який ще марить сонячністю днів.
Та ранок пригадає давній хіт:
Прощальну пісню сивих журавлів.
***
Під снігом сплять стежки й дороги,
І виноградні лози сплять.
Не сплять лише мої тривоги,
Питанням болісним ячать:
«Чи не пускають заметілі
Тебе до мене, любий мій?»
Зимові ночі, білі-білі,
Колюче дивляться з-під вій.
Не нагадаю я про себе,
Та тільки у забутих снах
Твоє тривожитиме небо
Кохання зраненого птах.
***
Перегіркла осінь у калині,
Дні збігають по жорсткій стерні.
Вже тумани мерзнуть у долині
І горять шипшинові вогні –
Маячками світять сірим ранкам,
Що спішать до сонної землі. Покотилась місяця бляшанка,
Розчинилась у холодній млі.
***
Під ворітьми ночує тиша.
А жовтень золотим пером
Листи в далекий спомин пише.
І небо зоряне чоло
Все нижче до землі схиляє
Та обіця сезон дощів.
Тебе в цій осені немає,
Є тільки щем прогірклих слів.
Я заримую їх із сумом
Всіх перехресть моїх чекань.
Душі напнуті ніжні струни
Порвуться на вітрах прощань…
***
Печале, знов по душу ти мою…
Тобі самотньо в цю холодну зиму?
Ну що ж, заходь, я чаєм напою
І, заодно, зігрію змерзлу риму.
Присплю тебе розмовою душі.
Отак удвох, дивись, перезимуєм.
Прошу лише, не переходь межі
І не нагадуй про минуле всує.
***
ВЕРЕСЕНЬ
Синьоокий вересень зітхає:
Холодно стояти на вітрах.
Розгубившись в дальнім небокраї,
Жовті зорі падають на дах.
На алеях, де темніють туї,
Дзеркала калюж залишив дощ.
Осінь світ по-своєму фарбує,
А мені у душу впало щось:
Чи печалі, чи дощу краплина,
Чи тривога – та, що кличе в путь…
Десь у лузі жевріє калина
І комусь шепоче: «Не забудь».
***
Зайшло у хащі літечко і зникло,
Зоставило на травах теплий слід.
І стало на душі так сумно-прикро,
Немов осиротів цей білий світ.
Зухвалий вітер – осені посланець –
З дерев щокасті яблука збива,
А за плечима в нього жовтий ранець,
В який до часу він сховав дива.
***
Зимова тиша білим пташеням
Дрімає на моєму підвіконні.
Її вітрам сполохати не дам,
До неї простягну свої долоні:
Хай зачерпне з них трішечки тепла
Та відігріє душу самотинну.
…Змінивши раптом звичне амплуа,
Холодний вітер схлипує дитинно.
***
Пасе світанок вересневий
Туманів білих табуни
І осінь – горда королева –
Ліси обходить та лани.
На травах, на листочках — всюди
Печатки ставить золоті.
А вітер сум квітковий будить.
…Щем пелюстковий на воді.
***
Безсилі від утоми, в рідний край
З поверненням спішили журавлі.
Аж стрепенувся березневий гай
Від їхнього «курли» в ранковій млі.
Тим криком щемно серце обеклось,
Щоб зрозуміти біль усіх розлук
І відрізнити в щасті стоголось
Найвищу ноту відчайдушних мук.
***
ПОЕЗІЯ ЗИМИ
Хореями розбурханих снігів,
Верлібрами морозів і заметів
Зима ввірвалась в віртуальність снів
І ямбом надиха серця поетів.
Елегіями проситься у ніч,
Легендами увічнює алеї.
Ще вистачить у неї білих свіч
Для того, хто сонет складе про неї
***
Порвалися небесні вени –
І хлюпнув дощ, як із відра.
Спустіло місто, наче сцена,
Коли закінчується гра.
Дерева ляскають в долоні
І викликають день на біс,
А вечір б’ є у сині дзвони
І насувається на ліс.
Принишкли трави шовкокосі
І гамір стишили пташки.
…Спішить до мене спогад босий
Із позачасся навпрошки…
***
Пролітали журавлі над полем,
Понад лісом і понад рікою.
Так птахам судолося на долі –
Даль небесну краяти журбою.
Журавлі тепла шукали в світі,
І крізь сіль розлук пливли за хмари.
Їм услід віддаленіло з літа
Колосками спомини махали.
***
У веселому зошиті літа
Мокру крапку поставила осінь.
Вереснево-задумливі квіти
П’ють розбавлені тугою роси.
Срібні капці в воді прохолодній
Намочив необачливий Місяць.
Вітровії осінні голодні
Пошматовані душі вже лічать.
***
Я радість зустрічі дарую,
І болем втрати відгукнуся.
Не пом’ яну ніколи всує
Життя у безперервнім русі.
Когось сама я вибираю,
Троянд пелюстки оксамитні
До ніг кладу. Достоту знаю:
Стежки життя шипами вкриті.
А хтось мене шукає в світі
Через неспокій і тривоги.
Та ви усі для мене – діти,
Я вас веду. Бо я – дорога…
***
ЖУРАВЛИКУ, ПРОБАЧ
Мелодію сумну заграв скрипаль.
Пробач мені, журавлику, цей жаль
За тим, що наступила осінь рання
І небо сколихнув твій крик-прощання.
За те, що в серці твій лунає плач,
Пробач мені, журавлику, пробач.
Пробач, що із тобою не лечу,
Тобі услід лиш зболено мовчу.
Пробач мені, журавлику мій милий,
За те, що не зміцніли в мене крила.
За те, що в серці твій лунає плач,
Пробач мені, журавлику, пробач.
Пробач за те, що серденько щемить.
Нехай тобі, журавлику, щастить!
Пробач, що у твої нелегкі далі
Додам іще свої гіркі печалі.
За те, що в серці твій лунає плач,
Пробач мені, журавлику, пробач.
***
Жовкнуть рими, разом з часом
Поспішають в осінь.
Вітер – невгамовний красень –
Рве на шмаття просинь.
(Хмарами дірки латає
День в турботах звичних).
Обрій супиться над гаєм –
Хоч йому не личить.
Полином повітря гіркне,
Сум снують тумани.
А дощі співають лірно,
Вводячи в оману.
І душа журби цикуту
Цідить в змерхлі рими.
Осене, з тобою будем
Ми вже не чужими.
***
Забудь про завтра і про вчора
Та будь щасливим: тут і зараз.
У день високий ясночолий
Зрони любові ніжну парость.
І не лукав перед собою,
Що занудив цим білим світом,
Бо переймався світ тобою
І гоїв душу ніжним цвітом.
***
Сумує терен, синіми очима
Вдивляється в туманну далечінь.
У осені ночують під дверима
Безликі тіні віщих сновидінь.
Вони пророчать, що зима невдовзі
Скує цей світ і вибілить увесь.
Тому й сумує терен при дорозі,
Що сині очі згаснуть нанівець.
***
У зоряній колисці тиша спить
Та бачить сни — незвичні й загадкові.
Чомусь здалося, за якусь вже мить
Світанок зійде тепло-кольоровий,
Росичкою умиє білий світ,
Що посміхнеться лагідно-блакитно.
Нарциси, розкриваючи свій цвіт,
В пейзаж весняний впишуться тендітно.
***
Як мені зозуля пошкодує літ,
Я покину тихо цей зболілий світ.
Не візьму з собою ні журби, ні щастя –
Тільки неба сині: для душі причастя.
А на згадку людям я лишу пісні
(Наспівав мені їх дощ в осінні дні).
Три поставлю крапки у останнім вірші:
Допишу щось, може, у житті вже іншім…
***
А НАД УСІМ – СЛОВО
У венах слів – гаряче сонце:
Зігріє серце? Спопелить?
Я зрозуміти маю конче:
Чому мені цей світ болить?
Чому не можу просто бути,
Шукаю світла ув імлі,
І намагаюся збагнути:
Чому живу на цій землі?
Мабуть, тому, що світить сонце
І всіх любов’ю зігріва,
Тому, що за моїм віконцем
Ростуть дерева і трава.
Тому, що різнокольорово
Над світом райдуга встає.
А над усім: спочатку Слово –
Було, і буде, й нині є…
***
ЛИПНЕВИЙ ЗОШИТ
Метелик спурхнув кольоровий
Над пахощами ніжних квітів,
А сонце солодко-медово
Стікало у долоні літа.
Всміхався день, теплом зігрітий,
Розніжені сріблясті хвилі
Несла ріка в обійми світу.
Аж, раптом хмари густо вкрили
Розхристано-прозоре небо
Й сховали сонце в чорний кошик.
Десь гримнув грім: «Дощу вже треба!»
І падав дощ в липневий зошит,
Розписаний медами сонця,
Колоссями пшениці й жита.
… В моє просвітлене віконце
Дивилось літо, чисто вмите.
***
ДЕНЬ СПЛИВЕ
Тануть дзвони у небі високім,
Жовті айстри печаллю ячать.
Пригорнувся до серця неспокій –
Розставань неминучих печать.
Ніжним смутком озвалася скрипка
До дерев, до трави, до ріки.
На воді тихо скинулась рибка.
День спливе, зронить слід у віки…
***
СЛІВ МЕДИ
Слів меди солодкі – аж гірчать,
Аж від щему зупиняє подих.
А світи розлукою ячать,
А в очах – питання знаком – подив.
Слів меди розтануть на вустах,
Розіллються в серці гіркотою.
Я шукала щастя у словах,
А світи боліли самотою…
***
ЗДРАСТУЙ, ВЕСНО!
Білі клавіші ранку
Потривожили сон.
Увірвалися п’янко,
Серце взявши в полон —
Свіжим подихом вітру,
Журавлиним «курли»,
І заповнили світлом
Світ, який берегли
Зорі синьо-казкові
Від зневіри й імли,
Щоб сади вечорові
Від кохання цвіли.
… Здрастуй, весно-надіє,
Віковічна краса!
Все співа, все радіє:
І земля, й небеса…
***
Душа метеликом довірливим
Обпалить крила у вогні
Гарячих днів. А ніч докірливо
Холодним сяйвом у вікні
Мовчати буде. Тільки зоряне
Заплаче небо вдалині
В осінній степ, журбою зораний,
Де ходить спомин по стерні…
***
ТИ НЕ ЗНАЄШ
А чи знаєш, як тануть медами
Світлі мрії, що вже не збулись?
А чи знаєш, як пахнуть дощами
Гарні дні, що минулись колись?
А чи знаєш, як пам’ять снігами –
Біло-біло – сліди заміта?
Ти не знаєш, бо вже поміж нами,
Поміж наших небес – німота.
Ти не знаєш, бо ти – лише казка:
Хто допише щасливий кінець?
Не приходь більше снами, будь ласка –
В світі досить розбитих сердець…
***
Губила кроки ніч у тишу,
Сіріло небо у вікні.
Світанок спомин приколише –
Нехай лишається у сні.
Прокинуся у спів пташиний,
Забуду, мов торішній сніг,
Той погляд – що, мов небо, синій –
На серце синім смутком ліг…
***
ДОСТИГЛЕ ЛІТО
Розцвіло над достиглим літом
Сонце квіткою золотою.
А колосся пшениці й жита
Опадають під днів косою.
І горить на стерні колючій
Крапля поту важкої втоми:
Щоб з’явивсь на столі – пахучий
І пухкий- хліб у кожнім домі.
***
ПОЕЗІЄ
Поезіє – ночей святе безсоння,
Я дякую тобі за тишу тиш!
За те, що до мойого підвіконня
Із зоряних висот ти знов спішиш.
Даруєш серцю росяність думок,
А потім залишаєш біля ганку
Зі слів у рими сплетений вінок.
Поезіє, до тебе шлях крізь тернії,
Щоб для душі спасінням стала ти,
І щоб тобою висіяні зерна
Давали щедру парость доброти.
***
Я мріями мережу стежку долі
І небо пригортаю до грудей.
Коли душа заходиться від болю,
Іду у світ з піснями – до людей.
Мережу пісню сонцем і коханням,
Туман квітчаю ніжністю суцвіть.
Вплітаю в осінь весен сподівання,
Спиваю мудрість з келиха століть.
Із болю визріва душі прозріння,
Над піснею не владна навіть смерть.
А на межі неспокою й терпіння
Наповнюється серце світлом вщерть.
***
Спраглий день схилився над криницею,
Причастився чистою водицею,
Пригорнув до серця кущ калини
І в безмежжя степове полинув.
Дозріває золото-пшениченька,
Вітер травам запліта косиченьки.
Жайворонок голосно виспівує
Над спекотно-втомленою нивою.
Аж по груди день зайшов у полечко:
Колосочки, викохані сонечком,
Цілував гарячими вустами,
Доки нічка не прийшла зі снами.
***
ВЕЧІР
У кучерях верби заплутавсь вечір
І сині зорі срібряно дзвенять.
А думка на півкроці вже до втечі…
Птахи з сумлінням чистим в гніздах сплять.
Їм сниться сонце і безкрає поле,
Високий лет пташаток-дітлахів.
Настане час – вони злетять над гори
І полетять до сонячних країв,
Та понесуть журбу на крилах сильних
І рознесуть по світу тугу-спів.
… Високе небо в зорях синьо-синіх
Оберігає сонцесяйність снів.
***
Сонце котить дня колиску
І закочує за гори.
Вечір в’яже казок низку,
Вже з’явились перші зорі.
А із степу линуть співи
Цвіркунів несамовитих.
Берег правий, берег лівий –
Сяйвом місячним сповиті.
Випадуть медвяні роси
В ніч розхристану, як ноти.
Прийде ранок стоголосий,
Все почнеться знову… потім…
***
Об кригу мовчання
Не вдарю чолом.
В прозорість світання –
З одним лиш крилом.
До світлого неба
Я спомин тулю.
А гордість: «Не треба!»
А серце: «Люблю!»
***
І перше, і останнє слово –
Було народжене з любові,
Із рук матусиних, очей,
З безсонних, стомлених ночей.
Із колискової і казки,
Із посмішки, добра та ласки,
З терпіння, ніжності й тепла –
З яких душа моя зросла.
***
СЛОВО ТАРАСА
Провісницьке слово Тараса
Знов душу бентежить. Чому
Знов болем душа обпеклася?
А як же боліло йому?!
Як гірко було сиротині
В далекім чужиннім краю,
Як мрію плекав лиш єдину:
Побачити землю свою.
Неволі шляхи теренові
Поета вели до межі.
Та біль виливати у слові –
Потреба і поклик душі.
***
У ДИКІМ ПОЛІ
У Дикім полі – козацька доля,
У Дикім полі – козацький дух.
Життя віддати – за вільну волю,
За те, щоб вітер ворожий вщух.
Життя віддати, щоб жодна мати
Не проливала пекучих сліз,
Щоб щирій пісні із вуст злітати,
На щастя-радість лунати скрізь:
У житнім полі і в білій хаті,
В зеленім лузі і у саду!
В бою кривавім – життя віддати,
Щоб не пустити в свій край біду.
У Дикім полі – козацька доля.
У Дикім полі – козацький дух.
Козацький спадок – священна воля
(І аж співає забутий плуг!)
Козацький спадок – в борні здобутий
Ціною крові, ціною мук.
Хай ворог дужий, хай ворог лютий
Не простягає хижацьких рук!
У Дикім полі – козацька доля.
Козацька слава – живе в віках.
Хай процвітає крилата воля,
Летить над світом, неначе птах!
***
Причасти мене соком калини,
Пригости мене сонця медами.
Приголуб мене, нене Вкраїно,
Степовими своїми руками.
Озовись зі сторіч здаленілих,
Щоб душа вся пропахла євшаном,
І красою садів звереснілих
Полони мене, земле кохана.
Я ж до серця тулю твої рани
І твій шлях непростий тереновий.
Батьківщино моя, Богом дана,
Хай твій обрій святиться любов’ ю!
***
НЕСКОРЕНА ВОЛЯ
Вкраїно, нескорена воле,
Стражденної долі свіча!
Струмить у віках вічним болем
Прадавнього степу печаль.
Вітрами сумними розп’ята
Твоя солов’їна душа,
Що визріла з ружі і м’яти.
Кара тебе мова чужа,
Болить тобі жито побите,
Болять тобі сльози дітей.
І пам'ять, журбою сповита,
Тобі припада до грудей.
Ганьбили тебе у неволі,
Ти сяяла знов із пітьми!
Цвітуть та й не маки у полі:
Кривавими сходиш слізьми,
Вкраїно, засмучена нене,
Бо кожна краплина – життя,
Загублене в житі, і вени
Знов ріже тобі небуття…
Зринають із пам’яті знову
Картини нерівних боїв,
І бачиш, стікаючих кров’ю
Відважних і вірних синів.
«Мої козаченьки!» — кричала
Надірваним голосом трав.
А обрій налився печаллю
І дощ струни неба порвав…
Та віримо, люба Вкраїно,
Розправиш ти крила свої,
І пісня твоя солов’їна
Злетить над веселі гаї!
***
МОВА – ДУША НАРОДУ
Душа народу, щира, рідна мово!
В тобі – краса вкраїнської землі.
В тобі Тараса невмируще слово,
Ти промінь світла у холодній млі.
В тобі жага квітучої калини,
Дзвінкоголосе соло солов’я,
Осіннє небо, сумно-журавлине
І Лесі незабутньої ім’я.
Дзвени піснями й колосками жита,
Любов’ю сповнюй неповторний світ
І, мудрості віків росою вмита,
Оберігай козацький славний рід!
***
ДОНЬКА ПРОМЕТЕЯ
Квітку щастя – дивний папороті цвіт –
Не для себе: для знедолених шукала,
І любові зерня висіяла в світ,
Із зернини слово крицею зростало.
І було те слово – зброя проти зла,
І були у слові – мужність, правда й сила!
Пережити час свій піснею змогла
Жіночка тендітна, духом надкрасива.
Не зломила доля, йшла крізь сльози й біль
Прометея донька, і вогні досвітні
Осявали людству тих шляхів сувій,
Що ведуть до щастя у сторонці рідній.
***
КВІТКА ПАМ’ЯТІ
Червоні маки болісно цвітуть,
Горять на сонці, наче краплі крові.
Так хочеться до серця пригорнуть
Яскраву квітку й вірити, що знову
Чиєсь життя у жито не впаде,
Не заголосить тужно вітер в полі,
У небі сонце зійде не бліде
Від співчуття до сліз людських і болю.
Червоні маки гаряче цвітуть,
Чарують і зворушують красою,
Та містять у собі таємну суть…
Помолимось молитвою святою
За душі і полеглих, і живих,
За мир у всьому піднебеснім світі.
Щоб Бог зберіг від сил жорстоких, злих,
Й лиш для краси земля квітчалась цвітом.
***
БОЛІТИМУТЬ РУБЦІ
Війна мине і знову мир настане,
Навчаться знову усміхатись діти.
Земля і люди вилікують рани,
Та будуть довго ще рубці боліти.
Бо не всихають материнські сльози
(Тому й гірчить повітря полинами),
І крізь століття долинають грози:
То так ридають мами за синами.
Алла Ковілішина