Вони спустилися на лід, ніби за стіни снігової фортеці. Темне громаддя берега здіймалося за спиною, а за білою пустелею ставу тихо шумів у темряві старий парк. До тендітних підборів модних черевиків підбирався холод, а руки відчували ніжне, тремтливе тепло Її плечей.
Лід і полум’я
Мовчанка починала гнітити.
— Ти маєш щось сказати.
— Повторити те, що вже сказав?
«Боже, яка ж Вона ніжна, і що це я мелю?»
— Якщо я такий вже поганий, то якими були інші?
— Ти питаєш, чому я не залишилася з кимось до тебе? В одного ще в школі закохалася, але виявився пустомелею і міг словом сильно образити. Канючив, щоб з армії його чекала, але не обіцяла. А другий… Та він всі стежки переді мною оббіг і квіткову клумбу перед лікарнею, де я медсестрою працювала, на букети перетрощив. Але такий він був, такий, — голос Віруні затремтів. – Мені навіть слухати, як він балакає, було смішно! І от тепер… Тепер тільки я зрозуміла справжню ціну чоловічої уваги!
Вона розревлася такими відчайдушними сльозами, що Василь весь заціпенів, а чийсь голос у темряві глузливо вимовив:
— Ну, навіщо ж так!
Це плакало юне дівоче серце. Плакало від болю, бо ще не звикло до образ, і слова, нею сказані, можливо, й не були правдою. Чи були? Яка різниця? Василь пригорнув її, гладив обличчя, цілував волосся з таким теплом, якого не відчував досі, за чотири місяці їхнього бурхливого знайомства. Його спопеляла жалість до слабкої жіночої істоти, від якої сам ладен був заплакати. Яка вона була чарівна в цю хвилину! Все коротке минуле відійшло у безвість, а повернулася тепла осіння ніч, сяючі зорі і перший поцілунок, за яким ще не було другого, третього…
І у цю мить все могло відродитися знову, якби він палко поцілував ці, такі близькі губи і очі – символ святої дівочої краси. Та Василь лише бережно торкнувся шовкового пасма волосся на ніжному чолі.
— Ні, Васильку, я вже не можу повернути того, що було…
Юне пташеня зробило мужній крок, з останніх сил зобразила, що це вона його покидає. Він міг би ще стати на коліна і просити пробачення. Може вона й цього чекала? Але він не став… До гуртожитку вони йшли мовчки і так само скорботно розлучилися.
Він довго долав свій звичний шлях додому, а пам'ять знов і знов повертала до тієї шаленої осені. Що ж тоді було, що із ним трапилося?
Бойове хрещення
…Вітер свистить у вухах, коні йдуть галопом. Василь вперше у сідлі і з радісним острахом мовчки дивується, чому це він досі не дав сторчака у придорожню канаву. Веснянкуватий пастух Дмитро азартно шмагає руду кобилицю, б’є чорними порепаними п’ятами по боках, і та ладна перегнати вітер. Та ба, від неї не відстає й кінь, за вуздечку якого учепився Василь.
Вже тиждень веселенна студентська братія смикає батоги хмелю у радгоспі поблизу села з таким же розбишацьким найменням Шаповалівка. Серед студентів-«педиків» (тоді в це скорочення не вкладали ганебного підтексту) більшість – дівчата, бо не кожного парубка заженеш до шкільної дипломованої каторги. А дівки – спокуслива принада для оточуючих аборигенів. Тому двом десяткам представників сильної статі доводиться обороняти добрі півтори сотні «дівочого монастиря».
Першого ж вечора, тільки-но почало сходити циганське сонце, допитливий першокурсник Мишко узирив з вікна другого поверху радгоспівського бараку, як у примарних променях замерехтіли якісь клишоногі постаті. Потім хтось із гуркотом перечепився у тамбурі входу і багатоповерхово вилаявся. Судячи з вимови, організм невідомого був сильно отруєний. Таке елегантне припущення зробив завкафедрою хімії Микола Йосипович.
— Гвардіє, за мною! – закликав він чітким академічним голосом, який більше звикли чути на лекціях, і, притримуючи лівою рукою праву, контужену на війні під Москвою, та трохи несиметрично висунувши ліве плече уперед, рушив по рипучих дерев’яних сходах. Від такого авторитетного вчинку у «гвардійців» спалахнули очі, і вони в різнобій заляпали босоніж по холодному дереву, поспішаючи слідом. Дехто тримав у руках ніжки від старих поламаних стільців, а вчорашній морфлотівець Петро, наче знехотя, намотував на руку ремінь з мідною бляхою, прикрашеною якорем.
«Парламентер» все ще лежав у тамбурі серед розсипаного з відра вугілля і продовжував сваритися.
— Вам що треба, товариші? – серйозно, наче на партійних зборах, промовив до хитючих примар Микола Йосипович.
Зрозуміти без перекладача слова, що виходили з ротяк із хмарками морозяної пари і перегару, було важко. А от пів цеглини, що зненацька сухо гупнули у груди кандидата наук були нахабним закликом до війни. Василь не пам’ятає, кого лупцював він, і яка тварюка зацідила йому у вухо, що потім довго дзвеніло, але враження було, що зграя нападників почала тікати майже відразу. Їх було значно більше, але, мабуть, не чекали, що поцілять у того серйозного лисого дядька, а також, що студентики-хирляки першими підуть у наступ.
— А добре я тому слинявому у диню попав! – ділився враженнями Петро, так само статечно змотуючи ремінь з руки. – А ти, Олеже Макаровичу, окуляри скидай, коли шухер починається, — повчав він першокурсника, якого за кумедну зовнішність і куций зріст величали на ім’я по батькові. Той, мабуть, не чув його і розгублено нишпорив по росяній траві.
— Ви мені побалакайте! – удавано сердито обірвав хвальків Микола Йосипович. – У мене за вас мало серце не стало, коли побачив, скільки тих лобуряк преться!
Наступного дня ніжки від стільців вже не знадобилися, бо на підході до студентської фортеці зіткнулися два конкуруючих війська. Вчора їх відвідали п’яні телепні із сусідньої Забелівки, а тепер їм самим добре натовкли пики численні шаповалівські. Це безплатне «кіно» дивилися з вікон всім факультетом. Тріщали дошки, хтось за кимсь ганявся, хтось лементував. А вранці вже директор радгоспу гримів словами, які на телебаченні зараз передають довгим звуком «пі-і!», бо на окремі штахети рознесли весь паркан біля його садиби.
На правах переможців шаповалівські вступили на жадану територію, але воювати із ними було вже не варто, бо і забелівських випивох допомогли розігнати і поводили себе, як галантні мушкетери. Перезнайомилися, і сам Микола Йосипович приязно тис їм руку. А щодо дівок, то підкочуйтесь, хлопці, і тільки не ображайте – у нас, мовляв, такого краму навіть забагато. За широкими селянськими спинами хирлякуваті «педики» почували себе ще більшими героями: ганяли разом на конях, хоробро ковтали цукрову самогонку, пекли на вогнищі у полі бульбу і, звичайно ж, брехливо вихвалялися один перед одним перемогами на дівочому фронті, сипали анекдотами, до упаду моталися за латаним футбольним м’ячем по коров’ячому вигону.
Скільки дуру було у юних руках і ногах, сказати важко, бо до всього того вони весь день смикали клейкі шишки хмелю із приємним смолянистим запахом. Легкого, як пух, збіжжя треба було назбирати до норми 16 кілограмів. Василь спочатку ледь доходив до десяти і аж у очах світилося. Хитрий чернігівець Вадим замаскував у кошику чималу цеглину, але вона ганебно гуркнула об стінку величезного залізного барила, до якого зсипали хміль. А тонкий і прозорий на світло відмінник Юрко захотів стати стаханівцем і прокидався, коли ще ледь сіріло. У хайлуку, де він спеціально прилаштувався сам спати, жартівники зав’язали дротом двері, але тендітне тільце, в якому було не більше сорока кілограмів, пролізло крізь невелике вікно вгорі, а його власник знову видав на-гора дві з половиною норми.
Кухонна фея
…«Навіщо я все це згадую?» — подумки перервав себе Василь, мерзлякувато пересмикнувши плечима. Тільки тепер він помітив, як люто замерзли ноги у черевиках, а вуха, які зовсім не прикриває хвалькувато-парубоцька шапка, нагадують дві крижини. Але йому було байдуже. Він зумів нарешті бути сильним і сміливим, та від цієї сили йому тепер було важко. Цю силу дала йому вона – Віруня, і цією ж силою він прогнав тепер її із своєї душі…
***
…Зовсім голенький трирічний малюк хоробро переставляв ніжки по вкритій сріблястим інеєм траві і сам сміявся, як срібний дзвіночок. Василя на мить аж дрижаки прохопили, а потім згріб те моржатко під руку і поніс у ближню хату до мами. Малюк продовжував сміятися, щось щебетав на пташиній мові і кріпенько хвицався п’ятами. Молода безтурботна ненька ніскільки не здивувалися, кинула щось на кшталт: «Чорти його не візьмуть!» і спровадила свого героя до кімнати, дзвінко ляпнувши по синіх сідничках.
А Василь, наслідуючи приклад малюка, скинув сорочку і почав хлюпатися біля рукомийника. Те саме робили і його друзі. Від їх спин здіймалися хмарки пари. Потім всі дружно терлися рушниками.
Василь ширяв десь у піднебессі, і політ цей був нескінченним. Він майже не спав цієї ночі, а все одно почував себе богом. Щохвилини ніби бачив, відчував неймовірно близько прекрасне дівоче обличчя, а у безодні її очей виблискували зорі. Ось руки його невагомо торкаються тонкої шкіри плеч, тендітних стрілочок ключиць, і обличчя, мов у казковому сні, пливе назустріч. Вона відповідає на його поцілунок, напівпригасивши довгими віями зоряний блиск, і так ніжно, що перестає існувати земля під ногами, та й самого тіла майже нема…
Минає другий тиждень, як його «заслали» з плантації на кухню, бо однієї ночі обличчя розпухло, наче покусали його із десяток бджіл. Таке лихо на медпункті визнали алергією. Ліки допомогли за один день, а від відер з водою і помиями ще ні в кого не виникало алергії.
До їдальні сходилися не лише студенти, а й робітники радгоспу. Тарілки, ложки, виделки проходили через руки нескінченним конвеєром, до відер хлюпала гаряча маса недоїденої картоплі, каші, в якій, здавалося, можна втопитися. Від брязкоту, дзвону закладало вуха, і під цей акомпанемент у калюжі перед чорним ходом оглушливо гелготали і хлюпалися гуси, перетворюючи її на гидке болото. Час від часу у незачинені кимсь двері ускакували кури і, щосили ляпаючи крилами по вікнах, змахували і били стакани. А потім сольну партію заводив величезний червонобородий індик, якому підфитькувала чимала зграя подружок. Директор радгоспу не раз вже обіцяв перестріляти крилату банду і студентам прорікав усну індульгенцію, якщо вони хоч з однієї з цих тварюк зроблять шашлик.
Василь якось відразу відчув, що у паровій імлі цього пекла раптом засвітилася ясна зірочка. У зірки було ніжне личко із точеним профілем, сонячна посмішка і тонкі, довгі пальчики, до яких хотілося передати тарілку чи стакан або щось із них прийняти, на мить торкнувшись. Потім він радісно переконався, що і доторки у відповідь не лише його фантазія. А звали кухонну фею Вірою. Вона не лише кидала у бік Василя сонцесяйні спалахи своїх сірих, грайливих очей, а й поїла смачнючим калиновим чаєм. А одного разу інтригуюче промовила: «Пішли у сад по яблука!»
Язиками вони мололи значно більше, ніж назбирали яблук, а потім глянули на напівпорожній кошик, дружно розсміялися і почали швиденько схвачувати червоні пахучі кульки з краплинами роси. І з цієї миті у її погляді додалося світла, ніби десь там повернувся додатковий і загадковий важілець, а Василь відчув, як дивна тепла хвиля вже полонить його всього, підбирається до самого горла.
День і мить, коли треба діяти рішуче він побачив так ясно, наче хто на вухо шепнув. А тут ще знайомий комбайнер моргнув по-змовницьки, смикнув з-під столу зелену пляшку портвейну і хутенько набухав два гранчаки:
— Пий, студенте! Будьмо!
Слідом за легким туманцем Василя охопила молодецька жага діяльності. Тарілки пролітали у його руках, мов у циркового штукаря, а відра із помиями тягав, наче невагомі. Стрілка годинника повільно, але невпинно повзла до восьмої вечора. Куховарка баба Уляна, доброї душі людина, порадила:
— Йди, синку, відпочивати, ми вже й без тебе якось упораємось!
Але Василь, як кажуть у народі, ладний був, хоч вовну м’яти – аби не гуляти. Нарешті, все вимите, помите, підметене, і втомлена компанія дружно прямує через залу до парадного входу, щоб не ускочити потемки у гусяче болото. Він у сутінках боїться загубити Вірунину білу хустинку, а біля дверей гуртожитку бере за руку і відводить убік:
— Виходь сьогодні!
— Добре! – лагідно і трохи хитрувато блиснули очі.
Хвилин за п'ятнадцять Василь нетерпляче тупцяв внизу у коридорі. Мимо прослизали хлопці і дівчата, а Віри все не було. Вже коли сумніви почали гризти роз’ятрену душу по сходах задріботіли дві пари дівочих ніг. Вона була з подружкою. «Ну, от!» — встигло смикнутися прикре у душі. Вони проскочили повз, ніби не помічаючи, а потім Віра різко розвернулася, сховалася у пів мороці тамбуру – тільки очі видко:
— Ну, як, ідемо?
Вони йшли поряд мовчки. Василь обережно, але впевнено тримав її за тоненьку талію і радісно відчував, що нема того відсторонення і спротиву, як у дівчини, якщо їй хлопець немилий. Вздовж широкої дороги безкінечно тяглася загадкова у нічній темряві плантація хмелю. Мовчанка ставала загрозливою.
— Васильку, а може ми сьогодні вже нагулялися?
Оце так маєш! Ще кілька хвилин він уперто рухався вперед, а потім, подолавши сплеск нерішучості, зупинився… Тиша дзвеніла у вухах, а у чорному безмежжі неба сяяли зорі.
…Після їх першого казкового поцілунку Віра раптом, мов равлик, втягнула голову у плечі і по-дитячому заметляла головою. Ще раз впіймати її губи не вдавалося.
— Ну, от тепер пішли додому, моя школярко! – пожартував Василь.
Так почалися їх зустрічі. До третього побачення Віруня продовжувала свою дитячу гру у равлика, доки Василь майже розсердився:
— Ти що, мене за піонера маєш?
Після цього він повністю потонув у стихії її ніжності. Вона не спалахувала миттєво, але нестримно вабила до себе, мов лісова Мавка, а потім сама танула у єдиному злеті, коли години збігали, як хвилини. Для Василя незвіданим дивом була її неймовірно ніжна шкіра, легке стебельце талії, а у всьому пташиному тілі ледь було до півсотні кілограмів. І він носив її на руках, мов невагому, по осяяній місячним світлом алеї струнких осокорів, які утворювали сповнений загадковим півмороком тунель.
Василь остаточно втратив голову і для думок у ній майже не залишилося місця. Ось мить, а на руках вже холодна роса і біля її голови хитаються маленькі пахучі ромашки.
— Встань зараз же!
Він покірно підводиться, подає руку. Щось схоже на неусвідомлений острах заповзає до серця, страх перед кроком у невідоме, до якого він ще не готовий. Але їх палкі стосунки не змінюються. У Василя з’являється відчуття магнетичної прив’язаності, він тінню рухається за нею слідом, сидить поряд на плантації хмелю, бо на кухню направили іншу групу дівчат. Біс із нею, тією алергією! Та й хвороба, здається, відступила перед зачарованою, зачаклованою душею.
Вірменська гірка
Розхристаний простір залишився позаду. Його злегка затиснули вулиці провінційного міста. Коли трохи стихає гуркіт машин на набережній понад річкою, розпочинають свої концерти пташки. Іноді в їх небесне звучання вплітаються далекі фортепіанні акорди з музичної школи і спів кларнета, тихо кружляє жовте листя. Василь встиг трохи відвикнути від цього світу, хоч в ньому народився і весь час жив. Безмежний виднокрай поля тягне туди назад, де можна ходити по срібній холодній росі і бачити такі яскраві зорі. А ще зустрічатися із Нею. «Дивак, а кому ж ти тут побачення призначив, для кого оце вирядився?» Народ каже: Мартин босий та у брилі. Ні, прошу не ображати – на ньому модний плащ, блискучі черевики і об стрілки на штанях можна порізатися. А бриль таки вже набрид, лоба натис. Голомозому краще та ще й у легенькій штормівці наопашки. І Вона приходила на побачення у тендітній рожевій кофтинці, а від вечірньої прохолоди кидала на плечі бабусину, мабуть, плюшеву безрукавку.
Смішне відчуття, немов те, що було під вільними зорями, там і залишилося. Та ні, тут воно його диво, припізнилося трохи на побачення, як і личить дівчині. Лимонного кольору плащик майже навпіл переділяє пасок, якому дозволено безмежно стискатися на ниточці талії, високі підбори клацають по асфальту, а завите попелясте волосся кілечками котиться і розсипається по плечах. Віруня спочатку продовжує статечно крокувати, наче трохи ціну собі набиває, а потім біжить, підстрибує і з розгону так обхоплює Василя за шию, що аж бриль той набридливий летить додолу. А він із гумором встигає подумати: «А може то чужа квітка приблудилася до мого букету?» Ні, це його Вірунька, бо тільки в неї так пахне волосся і збігає по шиї золотий ланцюжок хрестика, а вся вона безмежно ніжна. Два парубки із заздрістю спостерігають за їх пристрасними обіймами, явно хочуть щось «зморозити», але слів не знаходять і похнюплено чалапають у бік знаменитого на кутку «десятого» магазину, де можна або пива посмоктати, або винця смикнути.
Василь і Віруня їх і не побачили, перехрестили в обіймах позаду руки і бредуть понад річкою. Прибита ногами багатьох закоханих мрійників стежина неквапливо повзе вгору. Місце це хтось прозвав Вірменською гіркою. Тут укорінилися могутні верби, спускаючи свої коси до самої води, а позаду загадково вимальовується побита війнами дзвіниця старого монастиря.
Рясний дощ починається зненацька і від нього не можуть врятувати крислаті верби. Але закохані накривають голови плащами і цілуються до нестями. Холодні струмінці лоскочуть спини, та це ще додає азарту, ще ближчими робить обійми. Дарма, що у черевиках хлюпає вода, а у Віруні зламався підбор, побігла косметика і коту під хвіст, що ніч мучилася на бігудях! Вони безмежно раді тому велетенському світові двох, що розкрився перед ними, не вимовляють жодних слів, бо своєю пристрастю обігнали їх.
Роздуми парубочі
А слова вже потрібні і найбільше жадає їх дівоче серце. Мокрими цуценятами добрели вони того вечора до гуртожитку і своїм виглядом, мабуть, так пробивали на сльозу, що й люта вахтерка Маня не спитала у Василя на вході студентського квитка. Він метнувся до хлопців позичити таку сяку перевдягачку, а Віра накинула халатик і стягнула своє мокре волосся на маківці. Воно почало вже підсихати і вибивалося з-під заколки непокірними хвильками, робило довге личко схожим на цибулинку. Погляд сірих очей був, хоч і лагідним, але серйозним.
— Ти мовчиш, мовчиш, і мені важко тебе зрозуміти. Тобі хіба однаково кого цілувати?
Василь розвів філософію про складність пошуку справжнього почуття, а вона подивилася на нього мудрим жіночим поглядом, зовсім йому ще незнайомим, розкуйовдила його давно нестрижену чуприну, легенько притисла до грудей і промовила:
— Мій рідненький!
Більше вона нічого не казала, а пристрасть того шаленого дня струмком перетікла у тиху, замріяну ніжність, і час знову зупинився…
***
Василь був не таким вже і глечиком полив`яним, хоч все на його шляху останнім часом було відкриттям зовсім незнайомого світу. Гострий запах крихітних ромашок біля Її голови постійно нагадував про це. Боявся і водночас жалкував, що не спробував тоді зробити наступний крок. Колись він мав відчайдушне і нерозділене шкільне кохання до першої красуні класу Тамари. Їй би він обов’язково освідчився у коханні… аби ж тільки сміливості тоді не забракло. А тепер у його життя вихором влетіла казкова Мавка, від якої він шаленів, втрачав останній розум від її близькості, а й досі неготовий був сказати головних слів. Хіба так буває, і що ж тоді кохання? А може його жахала сама думка раптом одружитися у 21 рік? Він не знав відповіді.
А Віруні завтра минає 22. Під попелястими косами у її голівці, мабуть, ворушилися інші думки. Правильніше їх було б висловити кількома словами: «Вже 22, який жах!» Та ось наче ж і поталанило – зустрілося щось пристойне. Хоч і не каже воно, що кохає, але ж сама, здається, по самі вуха вляпалася.
Тому таким трохи сумним і роздумливим виявився для неї день народження. А Василь, схоже, так і не зрозумів правильно глибини її смутку, хоча теж із погамованим зовні хвилюванням чекав цього дня. Йому здавалося, що в такій обстановці їх душі стануть ще ближчими або його остаточно здолає розчарування.
День народження
Несподівано у підготовці до події діяльну участь взяла мати. Василь навіть трохи здивувався, бо раніше вона, здебільшого практикувалася на відважуванні дівок від свого юного синочка. Можливо, вирішила, що підріс нарешті? Разом вони купили пишний букет. У целофановому пакеті, перев’язаному святковою стрічкою була листівка з синіми вогниками незабудок, коробка гарних парфумів і біла квітка хризантеми.
По дорозі він хвилювався, що скаже Віруні, і яке враження справить на неї його подарунок. А сталося не так, як він очікував. Вона зустріла його на порозі кімнати стурбована і збентежена, і він спромігся лише вимовити: «Вітаю!» і злегка поцілувати у щоку. Його пакет вона не розгортала, а розгублено поклала на ліжко. Тоненька голочка враженого самолюбства штиркнула у серце. За мить Василь розгорнув газету майже демонстративно, але це теж не мало жодного ефекту. Його подарунок ліг у рівний рядок з іншими: ще однією коробкою духів без усякого натяку на смак, плюшевим песиком і букетом червоних айстр.
Образа його трохи стихла, коли помітив стомлене обличчя Віруні, і вся вона нагадувала малу збігану конячинку. Друзі діяльно допомагали, шукали музику, розставляли тарілки на трьох зсунутих посеред невеликої кімнати столах. Хлопці вийшли покурити. До Василя причепився довготелесий рудий однокурсник Сашко:
— Що, куриш? Я ось мамці подзвоню і розкажу!
Василь люто смикнувся, але досвідчені у таких розборах товариші, прихопили за руки. Права з них, принаймні, була вже готова зацідити у руду мармизу. Сашко обачно заховався за дверима своєї кімнати. Це був цілком нешкідливий телепень, вельми боязкий до дівчат. В нього і очі були руді і теж захоплено позирали на Віруню, а душа сповнювалася ревнощами до Василя. Він не чекав агресії від нього, але не врахував, що такі недавні баталії, як із забелівськими, завжди додають рішучості.
Дружно підрегочуючи, парубки пішли до столу. Ляпнули шампанським, Віра промовила якийсь не дуже виразний тост, і колесо студентської вечірки закрутилося. «Дах» з боку коменданта був забезпечений, бо і йому віднесли торт і пляшку. Гуляти було дозволено, хоч до світанку.
Василь сидів поряд з Вірою і завідував відкорковуванням пляшок, а вона вигадувала нові тости і жодного не пропускала. Це вже його почало злити і він дав їй під столом легенького стусана. Мавка кудись тікала з його душі. Хтось запалив велику свічку і погасив електрику, заграла музика. Очі Віруні сяяли якимсь відчайдушним вогнем. За шторкою біля шафи вони цілувалися так несамовито, що почали боліти губи. Вона притискалася до нього всім тілом і часом майже висіла на шиї. Василя теж охопила пристрасть, але крижинка на краєчку серця підказувала: зупинись! Повторення казки на Вірменській гірці не було.
Жодне студентське паті не обходиться без гри «у пляшечку», бо і компанії, зазвичай, поділеній на пари, і тим, кому ця пара не припала, вже починає хотітися урізноманітнення. Підігріті алкоголем і танцями всі хлюпаються на підлогу, розміщуються гамірливим циганським табором. Порожня зелена пляшка розпочинає свої шалені оберти. Разів зо три Василю під оглушливий регіт довелося цілуватися з вусатим Миколою, а вся зловтішна зграя ще й не дозволяла сачкувати і рахувала, мов на весіллі: «Один, два, три…». А потім «карта» пішла йому, і він був обдарований цілою серією палких жіночих поцілунків. Схоже, що дівки навмисне так старалися, щоб трохи допекти Віруні. А може це його рейтинг підвищився у «жіночому монастирі»? На публіку Віра навіть розпалювала його азарт, підначувала, але коли йому припало нарешті цілуватися з нею, то він перед усім чесним людом трохи засоромився. Отаман всієї компанії Олена резюмувала:
— Васильку, я на твоєму місці скористалася б моментом! Зі мною ти не таке виробляв!
Вірунине личко спохмурніло ще більше. Вона й ту дурну горілку пила з півусвідомленого почуття смутку. Коли перейшли до полуничного соку і тортів, панянки зовсім розбешкетувалися: верещали, підвискували, вичитували щось смішне із газети, а потім грайлива блондинка Валя зафутболила у дальній куток порожню пляшку, і вона розлетілася на дрібні скалки. Від цього шарварку навіть хміль із голів на мить повилітав.
Бурхливі Вірунині почуття остаточно згасли, у її прекрасних очах вже не світився пристрасний вогник. Вони танцювали щось повільне, а руки так трималися за його шию, що здавалося, ніби вона боїться впасти.
— Василечку, мені 22 роки – який жах! А все ще стою на розпутті…
А у його душі вперше не народжувалося нічого, крім жалості, коли теж хочеться пригорнути її до себе, невідомо ще від чого захистити. Таке ж саме почуття він мав у грудях, коли потім стояли на холодному льоду ставу і слухали, як шумлять столітні липи зимового парку.
Але поки що їм залишалося пройти трохи шляху разом із думками і сподіваннями, на жаль, у кожного різними. Їхні руки все ще спліталися у ніжності і жаданні, і вже байдуже було, що хтось може бачити їх довгий поцілунок.
Подорослішали
Четвертий курс вже мав амбіції передвипускного, а разючі зміни сталися не з одним Василем. По-перше, з’явилося кілька пар одружених, і на них із співчуттям позирали, як на втрачених для студентського братства осіб. Щоправда, це більше стосувалося чоловічої думки, а дівчата тихо заздрили. Брак чоловічого товариства вони всіляко поповнювали в інших компаніях. Відносною популярністю користувалися «шнурки» — студенти технікуму механізації, що був неподалік за річкою. До своїх «джульєт» вони . не зморгнувши оком, лазили по водостічних трубах і пожежній драбині, а педвузівські парубки не проминали нагоди трохи поганяти їх заради розваги.
Фундаментальних лекційних курсів стало менше, і на їх місце прийшли практикуми. Тут дух свободи вже більше ширяв по аудиторії, особливо на «гальорці». Там могли займатися чим завгодно: дівчата плести, хлопці писати «пулю». Викладачі майже відкинули школярський підхід, всім цим дуже не переймалися, а лише прозоро натякали: «Ось прийдете ви на залік!»
Змінювалися навіть ті, від кого цього менш за все чекали. Постійний нечупара і дивак Мишко Зільбович раптом перетворився на ідеально виголеного чорновусого красеня, дуже схожого на композитора Френкеля, оглушливо реготав, коли чув смішний анекдот, а також виявив свій хист до акомпанементу на фортепіано і лютував, що ніхто не допомагає готувати святковий «вогник», натякав, що «накапає» у деканат. На це Валентин, авторитетний блондин з армійським стажем, йому пояснив: «Майкл, ти не своєю смертю помреш!». Тільки Карбованець з кепкою Олег Макарович не змінювався. Дівчата лоскотали його на лекціях, доки він з гуркотом не губив свої товсті окуляри.
Віра була молодшою на два курси, незважаючи на сумні для себе 22 роки. Їх побачення стали якимись поспішними, вони наче від когось ховалися, поринаючи у холодний світ осені.
Сиділи при повному місяці на спиляному дереві у центрі ботансаду, щулячись від холодних подихів пізньої осені. Вона, як завжди була тихою і ласкавою, а він дедалі більше скнів від байдужості. Вона дуже не хотіла його втрачати, і він не бажав залишатися без її гарячих обіймів і неймовірного тіла. А хіба не так живуть навіть у шлюбах тисячі пар?
***
— Васильку, а що ж таке кохання?
Він чує схоже запитання не вперше і вирішує схитрувати:
— А як ти все це розумієш?
Під їх ногами волого шурхотить опале листя, що давно вже втратило барви золотої осені.
— Я як? Та не дуже у все це вірю. Спочатку може бути звичка відчувати когось поряд, а потім, можливо, вона переросте у щось більше, після довгої розлуки, наприклад. А ще люди повинні суміщатися, а у нас з тобою, хлопчику, щось поки це не виходить. Вчитися тобі далі треба, і раніше, ніж років через п’ять, одружуватися не думай.
Невже вона і в думках має таке? А от і відповідь, наче без слів почула:
— Та давай краще наш вечір не заморочувати! Набридло мені все це!
— Уточни.
— Та, ні, не наші стосунки. Хочеться скоріше втекти звідси, заритися в глухому селі, звити гніздечко і працювати день і ніч.
Не морочити голову проблемами його цілком влаштовує. Вони не бачилися аж чотири дні, і тому забуття приходить легко, потопаючи у ніжних обіймах. Ризикуючи впасти у воду з хиткого містка, вони забрели на «острів кохання» у глибині міського парку, де від холодного вітру їх рятує стовбур старої верби. Місто вже майже заснуло, і здається, що крім них нікого нема у цілому Всесвіті.
Василь відкриває жіночий світ
Лекції Музафара Гафізовича з основ генетики практично ніхто не пропускає, бо так жваво цікаво й весело мало хто зміг би викладати цю складну науку. До того ж, дівчата, мов зазомбовані, дивляться на його бойовий кавказький профіль і ловлять кожне слово, сказане з таким же гарячим акцентом. Деякі слова він навмисне перекручує або робить вигляд, що не може правильно вимовити, і дуже всіх цим смішить.
А сьогодні палке серце кавказця штиркнула дрібна голочка ревнощів – всі дівчата дивилися не на нього, а на двері аудиторії. Вони трохи лукаво прочинилися, і крізь них, мов сонце, світить сліпучо-біла форма курсанта Одеського морського училища з золотими аксельбантами. Її власник, трохи насолодившись справленим враженням, махає рукою Василеві. Тільки-но пролунав дзвоник, двоє шкільних друзів стискують один одного в міцних чоловічих обіймах:
— Серього, ти що, з неба впав?!
— Майже так, із Борисполя на таксі приїхав!
Для Василя вмить перестає існувати решта навколишнього світу. Це ж його найвірніший друзяка! Сергій – жива енергія. За мить його впевнений голос вже чути у приймальні деканату, він обдзвонює всіх шкільних друзів, а молода секретарка навіть поступилася йому своїм місцем і робить вигляд, що порпається серед паперів у шафі, але погляд її десь біля аксельбантів.
Збір дружини призначено на вечір, а ще треба якось підготуватися до завтрашнього семінару. Віруні, що стояла біля розкладу занять, Василь лише кивнув головою. Виразу її обличчя він не роздивився.
Випав мокрий сніг. Раніше це псувало настрій, а тепер свідомістю оволоділа якась бездашна легкість. Сергій морочить голову кондукторці маршрутної «двійки». Їй це лестить, але внутрішньо не йме віри, що її вік справді вартий компліментів такого молодого красеня. Врешті зі сміхом відмахується, вирішивши, що хлопчик «під мухою». Але двоє дівчат явно вважають, що цей «театр» саме для них. Через зупинку друзі вискакують, і Василь встигає почути розчарований голос однієї з подруг: «Оце і все?»
До них наближається темний силует розбитої дзвіниці, тієї, що бачили вони з Вірою з Вірменської гірки. Територію монастиря вже давно перетворили на військове містечко – рівні лінії триповерхових будинків. Сергій чухає потилицю. Шкільний роман із однокласницею Наталею, до якої вони прямують, у нього недавно бурхливо розпався. Вона побачила його на площі Франка з іншою – красунею Галинкою і вліпила такого гучного ляпаса, що підбіг черговий міліціонер. Сергій був на висоті і заявив сержанту, що дівчинка просто пожартувала. Тепер він розмірковував:
— Я ж таки їй шкільний товариш, чи ні?
На порозі чепурної трикімнатки їх зустріли веселими вигуками. Компанія була у зборі і чи не вперше так вдало зійшлася через чотири роки після школи. Друзі Василя вже відслужили армію, а на дівчата були такі вишукані, що в нього розбіглися очі .
Із спальні визирнули сонні батьки Наталки, церемонно привіталися з кожним за руку і тихо заховалися. Заскрипів, закрутив бобинами магнітофон, але компанія не поспішала «ставати на вуха». Це було неможливо у «хрущовці» з тонкими стінами, та хотілося вибалакатися одне з одним. Більшість слухала морські побрехеньки Сергія, а Василем заволоділа Наталя і, довірливо підсунувшись, показувала сімейний альбом. Потім вони заговорили про музику, її світлові асоціації. Наталка замислено промовила:
— Люблю бірюзову музику…
Із чисто юним зітханням говорили, що життя невідворотно минає і треба цінувати кожну мить. Василь подумки хмикнув: «Щось і Віра таке мені доводила».
Під тиху музику танцювали лише повільне. У школі Василь кілька років сидів з Наталею за однією партою. Звик бачити поряд відмінницю у старанно випрасуваній формі з мереживними манжетами, бідову старосту класу. Від її близького сусідства не мав спокою «двієчник» і учительська кара Валентин. Він не міг всидіти на місці і весь час за це отримував щоденником по потилиці. Тому, мабуть, і закохався безнадійно. А Василь тільки зараз роздивився, що з ним рука в руку чи то принцеса шемаханська, чи ще якесь диво неземне. «От, дурень Сергій! Та його Галинка, у порівнянні з цією, просто лялька якась! Он як учепилася, щоб не заплив моряк надто далеко!» А підсвідомість йому підказувала, що він лише починає відкривати жіночий світ. І це було знову не на користь Віруні. А Наталя ніби продовжувала тему розмови, жартома вказуючи на довгий ніс студента фізмату Анатолія, яким він самотньо клював простір десь у кутку:
— Ось, він сидить, а життя йде!
Зібралися стихійно, і спеціально сабантую ніхто не готував. Чарки, виявляється, теж були у кімнаті, де поснули батьки. Тому замість посуду пустили по колу половинку великої дерев’яної матрьошки, до якої влазило мало не півпляшки сухого вина.
Годинник на стіні вже бемкнув дванадцять, коли всі дружно викотилися на вулицю. Тут із них відразу вихлюпнулася вся дурість. Довгоносик Анатолій нарешті прочумався і пробував співати, але це було більше схоже на підвискування. Сергій смиконув із клумби під вікном кущ хризантем і картинно підніс Наталці, ставши на коліно. Вона його злегка обтрусила і не менш фасонно роздала кожному по квітці. Одну Василь засунув за петельку пальта Анатолія, а Сергій примружився на нього і зареготав:
— Та ти що, вже і корені пускаєш!
На площі вони трохи притихли, бо не лише Сергій пам’ятав тут зустрічі з міліцією. Колись у Валентина привселюдно відламалася ручка від магнітофона. Друзі загукали: «О, Самара «тачку» розбахав!», а він так голосно і винахідливо вилаявся, що аж луна пішла. Міліціонер з’явився, мов чортяка із табакерки, намотав його вуха на пальця, добре смиконув і пішов далі. Сміялися над цим випадком довго.
Їх кроки дзвінко лунали по підмерзлому асфальту, а Василь намагався втрапити в ногу, обіймаючи Наталю і її подругу Анюту…
Холодний вітер
…Вони стояли перед великим дзеркалом. На них дивилося двоє облич: його — непристойно юне, ще не чоловіче і миле, дуже правильне Вірунине. В руках вона тримала праску, а легка кофтинка без рукавів і джинси підкреслювали мініатюрну фігурку. Василь обійняв її за плечі і, ніби збоку дивився на їхню пару. Віра відчула те роздивляння і соромливо прикрилася трохи рукою. Її сірі очі з образою глянули у саму душу:
— Ти веселишся з друзями, а я через тебе навіть в одну компанію не пішла, просиділа, як дурна, в кімнаті…
«Ну, як вона усе вирахувала? Але яка різниця!»
Кілька хвилин вони постояли біля входу у гуртожиток. Під накинутим пальтом у неї почали дрижати плечі, а на ногах лише шкарпетки і кімнатні капці.
— Добраніч! Мені треба готуватися до заліку…
Холодний вітер ліз під комір, і Василь зрозумів, що забув у кімнаті шарф. Вертатися було далекувато, але він розвернувся і пішов. Віра лежала з книжкою на ліжку, зняла окуляри, в яких він майже ніколи її не бачив, стомлено прикрила рукою очі, а другою вказала на стілець:
— Он він, твій шарф. Горе мені з тобою! От і май такого чоловіка!
Василь тримався за ручку напіввідчинених дверей, а її очі тихо благали: «Не йди, залишися!»
***
…Вона ще місяць чекала, що він постукає у її двері. І він прийшов, але щоб сказати ті слова на льоду зимового ставу. Її сльози ледь не повернули його назад, ледь не поставили на коліна прощення. Та цього не сталося…
Сергій ГОРБЕНКО, с. Вересоч Куликівський район
