«Нас примушували повірити, що ми не українці. І багато хто в це повірив, – ділиться своїми гіркими роздумами пані Марія з Луганська, яка переїхала до Чернігова. – А моя прабабуся, котра виїхала до Воронезької області, завжди розмовляла українською. Мені згадалось, коли я була дуже маленькою й прабабця зробила мені ляльку-мотанку. Я пригадала кожну ниточку, уявила цю ляльку до найдрібніших рисочок! І коли мене охопили ці спогади, з’явилася думка: «Так я ж насправді українка!» Мені багато хто казав раніше: «Не забувай свого прізвища, а дівоче прізвище в мене – російське, не забувай, звідки ви приїхали». Але саме тут, підмітаючи подвір’я, я відчула: ось вона – моя Батьківщина. Ось те коріння, якого мені так бракувало в Луганську».
РОЗПОВІЛЬ ОДИНАДЦЯТА: «Мітла замість скрипки. Як тимчасова аскеза»
У свої тридцять п’ять викладачка музики й мама двох діток Марія Михайленко виглядає ніби топ-модель – висока, струнка, вродлива, жіночна! Вона навіть краща, ніж модель: співрозмовника одразу підкуповує її щира чарівна посмішка, невимушеність і відкритість у спілкуванні, приваблюють милі ямочки на щічках і веселі вогники в очах. Така зовнішність повною мірою відповідає внутрішній сутності. Пані Марія – освічена (закінчила Харківський інститут мистецтв), скромна й розумна, працьовита і любляча, терпляча та мудра жінка. Не уявляє свого життя без родини – коханого чоловіка Максима, доньки Дарини, сина Назарчика. Любить свою професію, навчає дітей у Чернігівський міській школі мистецтв. Ця родина приїхала з Луганська в липні 2014 року й на новому для них місці віднайшла свою прабатьківщину.
Коли почалися обстріли Луганська, Михайленки відпочивала на Азовському морі. Це була перша за кілька років спільна відпустка та омріяна сімейна подорож. Путівки на базу відпочинку замовляли заздалегідь через профспілку. Голова родини на той час працював у Луганському відділенні «Укртелекому». Дружина, не чекаючи закінчення декретної відпустки після народження другої дитини, повернулася до роботи, коли синочку ледь виповнилося десять місяців. Не тому, що була нагальна потреба в грошах, а позаяк робота в музичній школі була їй до душі, Марія прагнула викладати та пишатися успіхами учнів – майбутніх скрипалів.
* Коли ми збиралися у відпустку, чоловік, ніби щось передчуваючи, сказав: «А може, нам не вдасться повернутися?» Проте я навіть не допускала такої думки! – розповідає про вимушений переїзд Марія Михайленко. – Ми оздоровлювали дітей і все чекали, сподівалися, що вдома якось владнається, але 2 липня 2014 року стався обстріл Луганська… Мені телефонували наші батьки, батьки моїх учнів: «Вам не можна повертатися!» У місті знали про нашу проукраїнську позицію, навесні я було почула вслід: «Фашистка!» Це не аби як боляче й образливо. Багато знайомих, друзів у ті дні терміново виїжджали з міста, ситуація була в край складна. У нашому гаманці лишалося всього сімсот гривень, на руках – двоє дітей, весь багаж – три рюкзаки, в яких тільки футболки, шорти, босоніжки, кепки. І що далі? Куди?
Мусили негайно шукати відповіді, вирішувати, куди вивозити дітей. Молодшому синові, Назарчику, на той момент не було й трьох років. У Миколаєві жив двоюрідний чоловіків брат, він пропонував на певний час залишитися в нього. Як можливі варіанти евакуації подружжя розглядало ще Івано-Франківськ, Запоріжжя, хоча рідних у них там не було, Харків. Марія колись навчалася в Харкові, місто було їй добре знайоме. А потім голові родини запропонували ще й Чернігів, де діяв навчальний центр «Укртелекому». Після сімейної наради Михайленки обрали Чернігів.
* Особисто я тут ніколи не бувала раніше, а чоловік колись приїздив у відрядження. Він тоді ділився враженнями, що місто йому дуже сподобалося: затишне, зелене, охайне. Максим був упевнений, що й мені Чернігів сподобається, тому ми вирішили: їдемо! – згадує про цей непростий вибір пані Марія. – Рідні в нас тут не було, жила тільки моя однокурсниця з Харківського інституту мистецтв. Вона завжди казала: «Не забувай, тобі в Чернігові є де голову прихилити». Найстрашнішим для нас у той час було те, що кілька тижнів не мали зв’язку з рідними. Ми не знали, що з нашими батьками – і моїми, й чоловіковими, чи вони живі-здорові. Це було жахливо.
Спочатку Марія та Максим разом з двома дітками поселилися в навчальному центрі «Укртелекому». Вважають, що їм пощастило. У них була окрема кімната, всі вигоди, родині надали все, що було їм тоді потрібно, починаючи від ложки, тарілки, каструлі до подушок і постільної білизни. Нині вони винаймають квартиру за доволі помірну плату. Знайома переїхала й залишила їм своє житло. Хоча за комунальні послуги на місяць набігає чималенька сума – 1000—1200 гривень, що все-таки відчутно для цієї родини, але є дах над головою. Знову пощастило! Тому що знайти квартиру в Чернігові тоді було досить складно. Місцеві надто неохоче пускали переселенців з Донбасу. Бувало, відмовляли в останній момент, коли дізнавалися про тамтешню прописку.
«Це дуже неприємно, бо ми в себе вдома, ми в Україні, ми громадяни цієї країни. Я вважаю, що це важливіше, аніж те, що ми родом з Луганська», – коментує ці прикрі випадки Марія Михайленко.
На сьогодні життя родини Михайленків увійшло в більш-менш стабільне русло. За спеціальністю працює чоловік Максим, його добре прийняли в колективі Чернігівської філії «Укртелекому», знайшла роботу за фахом і пані Марія. У відповідь на запитання, чи хтось їм допоміг з працевлаштуванням, адже в нашому регіоні досить високий рівень безробіття, ситуація критична, вона щиро дивується: «А чому хтось має допомагати? Я доросла людина, хоча, може, й не виглядаю на свої тридцять п’ять. Якщо ти маєш професію, якщо ти щось умієш, ти йдеш і запитуєш: «Може, вам це потрібно?!» Ми так і чинили. Можна сказати, що нас із чоловіком взяли з вулиці. Багатьох це дивує, але чому ж ні? Стукайте – і вам відчинять!»
Ви читаєте публікацію «Мітла замість скрипки. Як тимчасова аскеза» – одинадцяту розповідь з проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика
Щоправда, цю бажану роботу в Чернігові пані Марія знайшла не одразу. Вона шокувала чоловіка та всю рідню тим, що спочатку влаштувалася в дитячий садочок на посаду… двірника.
«З мене кепкували, а я жартувала у відповідь: «Ви не розумієте, це ж круто!» – посміхаючись, розповідає про свою трудову реабілітацію моя співрозмовниця. – А було це так. Я привела свого сина до садка й побачила оголошення, що потрібен двірник. Звернулася до адміністрації – і мене взяли! Майже півроку замітала подвір’я, удвох з іншою двірничкою побілили підвал. Для мене це була певна «аскеза». Знаєте, я не відчувала, що ця робота мені чимось не підходяща. Навпаки, я можу! Я повинна! Для себе, щоб переосмислити певні речі, поправити здоров’я, адже я працювала фізично на свіжому повітрі. Заради дітей, бо я була зайнята чотири години на день і мала для них достатньо часу. Задля чоловіка, на плечі якого ліг тягар щодо фінансового забезпечення родини. До речі, в жіночому колективі мене гарно прийняли, з декотрими колегами я досі спілкуюся».
А влаштуватися за фахом Марії Михайленко знову ж таки вдалось випадково. Її донька Даринка в Луганську відвідувала музичну школу. Творчих занять дівчинці бракувало, тому мама запропонувала їй повернутися до навчання, і вони разом звернулися до музичної школи, точніше – до школи мистецтв. «Ми з чоловіком вважаємо, що маємо дати дітям усього по максимуму. До того ж, вони були висмикнуті з корінням зі звичного середовища, відірвані від бабусь і дідусів. Нам дуже хотілося, щоб у них з’явилися нові друзі, щоб вони не відчували себе в чомусь обділеними», – ділиться жінка власною історією. Так само вона звернулася безпосередньо до директора школи мистецтв і запропонувала свої послуги, хоча ще не мала на руках ні свого диплома, ні свого інструменту, ані музичної літератури.
*Я сказала, що можу викладати гру на скрипці. Мої контакти записали й обіцяли зателефонувати, коли буде вакансія, – продовжує розповідь Марія Михайленко. – Я не сумувала, оскільки розуміла: на все потрібен час. А потім поступово мені переслали документи, подружка привезла скрипку, ноти передавали через друзів, люди допомагали, і за це я їм дуже вдячна! Минуло кілька місяців, і я зателефонувала до музичної школи, запитала, чи потрібні мої послуги? Завуч сказала: «Приходьте!» Щиро дякую всім за те, що знайшли для мене місце! Коли ми поговорили з директором, завучем, я запитала: «А скільки учнів можна взяти?» «Скільки знайдеш, стільки й бери»,– почула у відповідь. Я взяла шістьох. Для підготовчого класу це багато! Так я відчула, що Чернігів мене прийняв.
Офіційно Марія Сергіївна влаштувалася на роботу 1 листопада 2014 року, 3-го тільки набрала дітей, а 6-го їй вже треба було виступати на концерті в міському палаці культури. Для неї це було справжнє бойове хрещення, адже нікого не цікавило, що інструмент довго залишався в Луганську, що півроку замість скрипки жінка тримала в руках мітлу. Так вона вперше вийшла на чернігівську сцену. А потім було багато інших концертів, адже скрипалька грає в складі музичного колективу викладачів Чернігівської школи мистецтв. А в ролі глядача-слухача разом з дітками вже встигла побували і в театрі ляльок, і в обласній філармонії, у найближчих планах – відвідання драматичного та Молодого театрів. Потроху вливаються в культурне життя Чернігова…
*До того, як я влаштувалася в школу мистецтв, ми з чоловіком і дітками обійшли майже весь Чернігів, просто гуляли, вивчали вулиці, роздивлялися всі меморіальні дошки, придивлялися до всіх незвичайних фронтончиків, милувалися дерев’яним різьбленням на будинках. Це все було для нас нове, цікаве, красиве! – розповідає Марія Михайленко. – На початок вересня місто вже було мені знайоме, я в ньому добре орієнтувалася й комфортно почувалась. Донька пішла до школи, синочок – у садок. Діти, ясна річ, перехвилювалися, перехворіли, поки адаптувалися. До нас приїздили батьки, привезли теплі речі. Потроху все влаштувалося. Гадаю, Божа рука нам в усьому допомагала.
До речі, батьки подружжя залишилися на тимчасово окупованій території, де доглядають прабабу та прадіда, не можуть покинути стареньких. За словами моєї співрозмовниці, жити в Луганську зараз більш-менш безпечно, але дуже дорого. Місто залишилося нібито «в тилу». Активна освічена патріотична молодь майже вся виїхала, позаяк усвідомила, що спокійно та безпечно жити там не зможе. За словами пані Марії, багато з їхніх друзів побували в підвалах СБУ. А вони жили в самому центрі, тому добре бачили, хто приїжджав, як розвивалися події.
* Так, ми займали патріотичну позицію. Ми говорили: «Люди, схаменіться!» Втім, ніхто не очікував на такий розвиток подій. Ми сподівалися на вибори, що прийде новий президент і щось у країні зміниться. Вже потім усвідомили: даремно, чекати нічого, – пригадує той час Марія Михайленко. – Так, комусь пощастило, переїхали, влаштувалися, знайшли житло, допомогли родичі, були якісь заощадження. Але зараз особисто я не відчуваю, що наша держава зацікавлена в тому, щоб ми тут нормально влаштувалися та залишилися. Дуже складно жити! Тому багато людей повернулися додому. Це справді важко! Не кажу, що я особлива якась людина, котра лишила домівку, тому зараз має право вимагати: дайте мені! Але суспільство теж має розуміти, що ми не за власним бажанням поїхали…
На щастя, в сьогоднішньому житті-бутті родини Михайленків переважають позитивні моменти та враження. Зокрема, вони на власному досвіді переконалися, що в світі чимало добрих людей. У них з’явилися нові знайомі, друзі. Зокрема, в робочому колективі Максима є колега, котра народилася в Донецькій області. І коли вона почула про цю родину, поставилася до них як до рідних, допомагала та допомагає нині – і морально, й матеріально. Чоловіків рідний брат теж допомагає, перераховує гроші, аби племінниця могла відвідувати школу мистецтв, розвивати свої здібності і щоб якнайшвидше налагодила нові соціальні зв’язки. За це їм – величезна подяка!
* Можна сказати, синочкові було легше за всіх адаптуватися, він маленький. А от з донькою ситуація складніша. Коли ми переїхали, їй було десять, і я не уявляла, що їй буде настільки важко психологічно, – розповідає Марія Михайленко. – В Луганську ми жили великою родиною, тепер доньці не вистачає спілкування з улюбленою бабусею, ріднею. Цього не можна компенсувати ні художньою школою, ані музичною. Для мене дуже важливо, щоб поруч з нею тут були люди, на яких вона могла б спиратися, дорослі люди. Так, я знайшла таких людей у Чернігові. По-перше, це наш викладач у художній школі. По-друге, нас дуже підтримувала викладач у школі мистецтв. Вчителька доньки в звичайній школі теж знайшла до неї підхід. Ви не уявляєте, як мені було приємно, коли вона сказала: «Ми не думали, що дівчинка, яка навчалася в російськомовній школі, краще за всіх знатиме українську». Вона найкраще в класі написала диктант з української, і швидкість читання в неї теж найвища.
Так Даринка неочікувано стала «зіркою» свого нового класу. До речі, раніше в родині моєї співрозмовниці зазвичай спілкувалися російською. Та після всіх цих трагічних подій намагаються говорити переважно по-українськи. Це вже принципово. Нарешті усвідомили: не буде мови – не буде й країни. Коли ж пані Марія намагалася для себе з’ясувати, як так сталося, що донька чудово знає українську мову, хоча зростала в російськомовному середовищі, дійшла висновку: завдяки українським книжкам, передовсім – казкам.
* Ми завжди полюбляли купувати та читати гарні українські книжки. Так, вони дорожчі, але ж які пречудові! Бачили «Снігову королеву» з ілюстраціями Владислава Єрка? Їх можна роздивлятися годинами! – захоплено ділиться з нами своїми спостереженнями. – Вони нас надихали! Так, певний час донька скаржилася, що українською мовою їй читати важкувато, треба напружуватися, але згодом це само-собою влагодилося. Тут, у Чернігові, ми купили вже кільканадцять нових книжок. Тепер «Алісу в країні чудес» читаємо українською!
Взагалі мовне питання, на думку моєї співрозмовниці, не таке вже й просте, як здається на перший погляд. Вона переконана, що у відповіді на запитання «Якою мовою нам треба спілкуватися між собою?» криється й сенс наступного «Чи потрібна нам вільна Україна?». Якщо ні, то не варто гаяти час на вивчення мови, марно напружуватися. А якщо вона потрібна, то треба не тільки ходити з прапорцями та віночками, а й вивчати, вдосконалюватися, заводити конспекти, практикуватися правильно розмовляти, читати твори тих людей, які формували цю мову. І також варто за неї боротися, щоб вона існувала, щоби лунала повсюди.
Публікація про презентацію книги "«Знедолені? Нездоланні!»" та відео ТУТ
До речі, за тимчасової «аскези» в якості двірника, під час роздумів та переосмислення речей, які раніше здавалися такими очевидними, Марії Михайленко згадалося, що в 60-70-ті роки її рідний Луганськ майже повністю розмовляв українською. Але цю мову звідти примусово прибрали, витіснили й змусили людей вважати, що її тут ніколи й не було.
«Нас примушували повірити, що ми не українці. І багато хто в це повірив, – ділиться своїми гіркими роздумами пані Марія. – А моя прабабуся, котра виїхала до Воронезької області, завжди розмовляла українською. Мені згадалось, коли я була дуже маленькою й прабабця зробила мені ляльку-мотанку. Я пригадала кожну ниточку, уявила цю ляльку до найдрібніших рисочок! І коли мене охопили ці спогади, з’явилася думка: «Так я ж насправді українка!» Мені багато хто казав раніше: «Не забувай свого прізвища, а дівоче прізвище в мене – російське, не забувай, звідки ви приїхали». Але саме тут, підмітаючи подвір’я, я відчула: ось вона – моя Батьківщина. Ось те коріння, якого мені так бракувало в Луганську».
Так оці трагічні події – війна, вимушений переїзд, втрата багатьох друзів – допомогли цій милій і щирій жінці усвідомити своє коріння, віднайти власну національну ідентичність. Тут, у Чернігові, вона сумує за своїми друзями, батьками, за рідним містом, але сподівається на краще. В історії родини Михайленків розпочалася нова дуже важлива сторінка.
* Ми приїхали в серце Київської Русі. Це неймовірне місто! Ти озираєшся навкруги й розумієш, що тут на кожному кроці – історія. Вона дихає, кожен камінь може про щось розказати. Я розумію, що збереглася лише маленька частка, та навіть це – просто дивовижа! Воно тебе надихає щохвилини, – не приховує свого захоплення пані Марія. – Я відчуваю, що багато чернігівців цього не розуміють. Вони їдуть кудись за грошима, шукають роботу в столиці чи за кордоном. Це нормально, нехай молодь їде, вона ж повинна побачити світ, реалізувати себе. Колись я так само поїхала в Харків, але повернулася, бо хотіла жити в своєму рідному місті, ростити дітей, займатися улюбленою справою. Мені було не байдуже, як розвиватиметься мій сучасний Луганськ. Але більшості людей з мого оточення, гадаю, було байдуже. Там звикли радше споживати, аніж виробляти. Ми жили досить заможно, та навкруги я бачила багато незадоволених життям.
І хоча люди, напевно, всюди однакові, у всіх свої проблеми, турботи та переживання, за спостереженням Марії Михайленко, відсоток шляхетних, хоч і незаможних, людей у Чернігові дещо вищий, ніж у Луганську.
«Я побачила, що наш регіон дуже відрізняється від вашого, чому? Мені важко це пояснити, – ділиться пані Марія. – Здавалося б, у бюджетній сфері рівень зарплат приблизно однаковий, але простих скромних людей тут більше. Мені здається, люди мають тут значно менші статки, бачу це за ремонтами в квартирах, будівлями, одягом, але вони спокійніші. У нас було більше людей злих, обурених… Я часто розмірковую над тим, чи можливо буде налагодити в Луганську мирне життя. Знаєте, я сумніваюся, що це взагалі можливо, саме тому, що мало хто знає історію краю, усвідомлює своє коріння. Там ні на що спиратися, покоління за поколінням українців були викошені. І ось маємо такий результат».
Насамкінець нашої розмови Марія Михайленко додала, що вона дуже сумує йза тим патріотичним підйомом, який побачила навесні 2014-го в своєму рідному місті. Серед учасників проукраїнських мітингів вона бачила багато шанованих нею людей. І все це вселяло надію. Здавалося, Луганськ переживає патріотичний ренесанс! А тепер ця родина навряд чи зможе колись повернутися у власну квартиру, до кола людей, яких вони колись вважали своїми друзями та добрими знайомими, з-поміж яких хтось кричав услід Марії «Фашистка!».
Втім, і Чернігів потроху стає для Михайленків рідним. Вони не приховують свого щирого захоплення його красою, величною історією, небайдужими людьми. Вони знайшли своє місце в новому середовищі, затребувані як професіонали, займаються улюбленою справою. Напевно, можна сказати без перебільшення, що вони щасливі. Попри все. За власним рішенням. Бо вони молоді, закохані, щирі, живуть, радіючи успіхам своїх дітей, дякуючи людям, яких зустрічають на своєму шляху. Ці випробування згуртували родину й допомогли усвідомити деякі дуже важливі речі, приміром, ще більше цінувати одне одного, віднайти й відчути серцем свою прабатьківщину. Тож нехай їх і надалі Господь оберігає!
Вікторія Сидорова
Довідково
Наприкінці липня цього року в Чернігівській бібліотеці імені М. Коцюбинського відбулася презентація книги різних історій переселенців «Знедолені? Нездоланні!», яка видана Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика. Публікація про презентацію книги ««Знедолені? Нездоланні!»» та відео ТУТ
До книги увійшли 15 історій переселенців, які залишили окуповані території Донецької та Луганської областей, а також окупований Крим, і спробували розпочати нове життя в інших регіонах України.
Як розповіла редактор-упорядник цієї книги Ірина Черниченко, над виданням працювали 15 авторів – журналістів, з них деякі також є переселенцями з окупованих територій східних областей України.
Попередні публікації тут:
ЧЕТВЕРТА РОЗПОВІДЬ
