Моя прабабуся Олександра все життя боялася голоду або війни, у неї завжди був запас сірників та солі. Коли наприкінці 1980- их почула про об’єднання двох Німеччин — капіталістичної та комуністичної, вона розхвилювалася: «Буде війна!» — впевнено казала. Це підтверджували і її численні подруги.
Старі «солдатки», як їх називали, чоловіки, брати, батьки яких залишилися на тій страшній війні, все життя мали надію тільки на себе.
Баба Галя з нашого кутка боялася не тільки війн, а ще й революції, тому завжди приховувала своє добро та намагалася зайвий раз нікуди не «вилізати». Пригадую, весь час ходила вона з чорними руками, у ватяних бурках та у плюшці. Померла баба Галя від холоду. Коли до неї у хату прийшли жінки обмивати її тіло, то побачили стару скриню, де можна було знайти не тільки купони, що ходили в той час по Україні, але радянські рублі і навіть ще сталінські гроші. Кажуть, ніби там були й «керенки»…
Взагалі дивний фаталізм, поєднаний із любов’ю до життя, спостерігаю я у старих людей, якийсь він конфуціанський. З одного боку, вони ще хочуть пожити, але не ради себе, а щоб дітям допомогти, внукам, правнукам, а з іншого боку — повсякчас готові до смерті. У них вже все відкладено «на смерть»: гроші, хустинки, є навіть місце на кладовищі.
Ця філософське протиріччя нашого народу. Кажуть: «такий у нього талан» чи «так на роду написано» — таке собі східне сприйняття. Тобто все, тобі капець, нічого не зміниш. Мати пила і ти повинен до чарчини зазирати, чи батько твій бізнесмен, значить, і ти повинен торгувати. З іншого боку, в багатьох казках розповідається, як козак, герой, богатир, видряпавшись на небо і «вкравши, віднявши, заслуживши», переписує речення у Книзі Буття, тобто змінює Долю — це вже більше європейське розуміння майбутнього.
Отже, кожен сам обирає своє життя, хоча часто це тільки видається.
Олександр ЯСЕНЧУК, м.Чернігів
