Коли одного всесвітньовідомого письменника запитали, як він живе, той відповів: «Хвалити Бога, неспокійно»…
Точнісінько так на запитання, як воно життя-буття, відповідає і Владислав Іванович Балицький, котрому 18 січня нинішнього року виповнилося вісімдесят. Бо й справді, і в такий поважний вік його не полишили турботи про день сьогоднішній і завтрашній, цікавість до життя рідного міста, області, до тих стосунків, якими пов’язані поміж собою працівники трудових колективів. Котрим і він віддав десятки років сумлінної праці, а саме до дружного колективу лісівників як обласного управління лісового господарства, так і до колективів усіх дванадцяти лісогосподарських підприємств. Адже й вони зберегли і пам’ять про нього, і професійну енергію організатора, втілену в різноманітні об’єкти виробничого і соціального призначення.
Одним словом, від далеких молодих літ і донині він зберіг душі неспокій, який і тримає його в бойовому, життєстверджуючому стані. Душі неспокій долає старість, не дає зачерствіти бажанням, дарує наснагу на кожний день. А Владислав Іванович, скільки себе й пам’ятає, прагнув саме до такого утвердження себе і в професії, і в житті.
Народився в місті над Удаєм — славних Прилуках. Батьки — Іван Лук’янович і Тетяна Миколаївна — шановані серед прилучан люди, звичайно ж, хотіли для сина щасливої долі і «затишної» професії. А Владислав на противагу їхньому бажанню обрав таку, що, як мовиться, на семи вітрах — професію меліоратора. І після закінчення семирічки вступив до Прилуцького технікуму меліорації, по закінченні якого його, молодого спеціаліста, відразу і кинули на прорив — десятником бульдозерної дільниці та ще й далеченько від рідного дому — аж в Хмельницьку область.
Але отаке «циганське» життя з ранніх літ йому було до вподоби. Дарма, що замість теплої кімнати — пересувний вагончик або й звичайний солдатський намет, що тижнями доводилось не скидати гумових чобіт, що замість асфальту під ногами хистка трясовина…
Зате в десятника під опікою аж десяток могутніх бульдозерів, які, наче танки, бруду не боялись, як і їхні керманичі-бульдозеристи, кожний із яких був на десяток років старшим молодого десятника і за словом в кишеню не ліз. Звідтоді й почав, певне, гартуватися його характер, що виявляв у молодого хлопця якості принципового і вимогливого організатора. Не зігнувся — встояв. Тож коли призвали до лав армії у Вітебськ, в повітряно-десантні війська, він вже був здатний перенести будь-які випробовування і в небі, і на суші.
Три роки в солдатському строю ще більше загартували юнака. Отож, коли після увільнення в запас повернувся на рідну Чернігівщину і був направлений в село Рубіж Городнянського району інженером-меліоратором МТС, не розгубився. За улюблену справу взявся так гаряче, що не минуло й півроку, як тямущого інженера-меліоратора переводять на більш відповідальну посаду в Борзну — начальником меліоративних систем, де трудився аж до 1966-го.
Здавалося б, пора б і навтішатися переїздами, бо ж казали в родині, що на місці і камінь мохом обростає, а тобі вже тридцять…
Та «мохом обростати» він найменше хотів. Тому без вагань сприйняв чергову пропозицію тодішнього міністерства — очолити пересувну механізовану колону № 63, яка, висловлюючись військовим терміном, дислокувалася аж у Волинській області.
Саме тут, на Волині, на повну силу розкрилися непересічні організаторські здібності Владислава Балицького.
Близько восьми літ сумлінної невтомної праці віддав він Волині, здобувши заслужену повагу талановитого будівельника, бо крім догляду за меліоративними системами, під його керівництвом було побудоване ціле житлове містечко для меліораторів. Справою честі вважав Балицький, що людям, котрі тижнями в поті чола трудяться на болоті під дощем і вітром, як нікому іншому, потрібне зручне і затишне житло. Про його тодішні здобутки було чимало публікацій не лише у Волинській, загальноукраїнській, але й у центральній, союзній, пресі.
На Волині він отримав і перший свій орден «Знак Пошани». І чи то жартома, чи всерйоз, але якось на одній із нарад тодішній партійний очільник області сказав з трибуни: «Нам би з десяток таких, як Балицький, і я в окремо взятій області побудую квітуче й заможне життя»…
Таких, як Балицький, і союзне міністерство шукало. Воно не соромилося нишпорити і в кадрах тодішніх республік, щоб «конфіскувати» найкращих. Подібне відбулося і з Владиславом Балицьким. Одержав припис союзного міністерства зайняти посаду заступника начальника меліоративного тресту аж в Чебоксарах. І нікого у московських кабінетах не цікавило, хочеш того чи ні, потрібний ти в Україні чи обійдуться й без тебе — висота союзної піраміди, мабуть, засліплювала очі тодішнім можновладцям так, що конкретних людських доль вони не відчували і не бачили.
Так і опинився Владислав Іванович на берегах Волги за тисячі кілометрів від рідних берегів Удаю і Десни. На цілих п’ять років з метою вивести відстаючий трест в передові. До сьомого поту трудився, а не змащений віз відмираючої управлінської системи ледь сунувся серед укоренілого всесоюзного безладу.
Відчуваючи, що ця всеросійська трясовина ось-ось і його самого засмокче, попросився назад, в Україну, на Чернігівщину. Еге — і слухати не захотіли! Коли, мовляв, ти такий великий патріот, то сам і шукай собі місця та посади, а нашого союзного «благословення» не одержиш.
Ось таким, відпущеним на волю, і повернувся Балицький у 1979 році на Чернігівщину після п’ятирічного чебоксарського «заслання» — без посади, без рекомендацій вищестоящих. Гуляй, козак, де хочеш, на своїй Украйні. Та правду мовить народне прислів’я: дівка не без щастя, козак — не без долі. Першим, із ким доля звела Балицького у рідному Чернігові, був добре відомий на той час директор Чернігівського лісгоспу Василь Новодід. Ось від нього, Новодіда, і почався новий відлік утвердження Балицького як провідного організатора будівельної справи, уже в лісогосподарській, а не меліоративній галузі.
Почав із посади виконроба на будівництві нижнього складу в селі Ревунів Круг. Що й казати, посада скромна, порівнюючи з тими, які займав у меліорації. Та, як мовиться, не місце красить…
Отут, на будівництві нижнього складу лісництва, і виявив Балицький свої здібності організатора на повен зріст, на ту висоту, з якої його помітив і легендарний вже на той час начальник об’єднання «Чернігівліс» Іван Степанович Іжевський, котрий, як розповідають, краще рентгена бачив тямущих спеціалістів і відбирав їх для роботи в лісогосподарській галузі області.
І коли завершилось будівництво нижнього складу в Ревуновому Крузі і був він зданий в експлуатацію з відмінною оцінкою, Іжевський запросив Балицького в управління об’єднання начальником відділу капітального будівництва.
Отак і пов’язав свою подальшу професійну долю будівельник-меліоратор зі славною когортою лісівників Чернігівщини, ставши будівельником-лісівником.
З 1979 по 1996 рік Владислав Балицький побудував нижні склади в лісгоспах Добрянки, Семенівки, Холмів, під’їзні залізничні колії до них, понад добру сотню квартир для працівників лісгоспів, приміщень контор, а також дитсадків та інших споруд соціального призначення, які й досі зберігають у своїх стінах тепло його неспокійного турботливого серця.
А в сосновому бору на околиці Чернігова завдяки його невтомній будівничій енергії виросла ціла вулиця шістнадцятиквартирних будинків, у яких і досі мешкають родини працівників обласного управління, передаючи від покоління до покоління добру пам’ять про того, чиєю працею і завдяки чиєму організаторському хисту зведені ці добротні і затишні квартири.
В одному з таких помешкань живе і сам Владислав Іванович, зустрічаючи тут своє вісімдесятиліття.
У рідних стінах він зростив і виховав двох доньок — Тетяну і Олену, а зараз не натішиться онучкою Олею.
Вулиця з вивершеними на ній будинками офіційно носить ім’я радянського письменника Аркадія Гайдара, однак усі лісівничі родини цю затишну вулицю під крилатими соснами давно називають поміж собою вулицею Балицького.
А це ж велике щастя — за життя зустріти вісімдесятиліття на вулиці свого імені!
Микола Тищенко. Фото автора та з архіву Балицького
