Сталінський терор забрав мільйони життів невинних людей. А всього радянський комуністичний режим «перемолов» десятки мільйонів доль. Цифри настільки страшні, що іноді за цими рядками нулів втрачається усвідомлення суті трагедії.
Єгор Карпович Коптіль – селянин із Слободи Чернігівського району (нині у складі Іванівської ОТГ) Чернігівської області. Народився в 1887 році. Після 1917-го разом із братом обробляли 60 га землі, мали 4 коней, 3 корів, млин-вітряк, молотарку, січкарку. А оскільки площа землі чималенька, то використовували найману працю – платили «з половини» чи третину врожаю.
Зрозуміло, в 1919-му «зайву» землю відрізали. Людина продовжувала працювати не покладаючи рук, але в 1930-му Єгора Карповича «розкуркулили»: забрали геть усе (20 десятин землі, двоє коней, корову), а самого заслали в Сибір на три роки. Без годувальника залишилася чимала сім’я – дружина Наталія Петрівна, двоє синів і п’ятеро дочок.
Повернувся із заслання в 1933-му. Але ж господарства ніякого, що в селі робити і як прогодуватися? Тож подався в Чернігів. Влаштувався конюхом у міський комунгосп, отримав паспорт.
Єгора Коптіля заарештували 22 грудня 1937-го, у розпал великого терору. Про причини арешту в справі ні слова, та й кому вони потрібні, адже – «куркуль». А класова теорія вождя Сталіна вимагала знищення всіх «куркулів». Фізичного знищення, якщо хто не зрозумів, бо ніякого майна Коптіль на той час вже не мав. Взагалі. Отакі вони були, тодішні «куркулі» – голі й босі, обібрані до нитки.
Нещасного допитували всього один раз, 24 грудня. В протоколі – лише три питання. Перше про майнове становище. Наступне: «Розкажіть про участь у союзі хліборобів-власників?» – «В союзі не перебував і винуватим себе в цьому не визнаю». Останнє: «Розкажіть про контрреволюційну агітацію, яку ви проводили?» – «Антирадянською агітацією я не займався». Все.
Свідок також всього один, односелець Трохим Никифорович Щерба. Колгоспник, ображений на Коптелів, бо Єгор та його старший брат Тимофій, колишній волосний старшина, «мене особисто як революціонера в 1905 році… вислали в Кубанську область». Схоже на те, що «революційність» Трохима Щерби полягала в звичному на тоді погромі поміщицьких маєтків, яка швидше тягнула на кримінальну відповідальність. А ще нібито Єгор Коптіль у 1919-му «був організатором повстанської банди в с. Скоренці».
Народне повстання проти грабіжницької політики більшовиків тоді було жорстоко придушене, велося слідство, чимало люду розстріляли. Але слідчий пропускає все мимо вух, жодного уточнюючого питання – йому не цікаво. А от що вам, товариш Трохим Щерба, відомо про антирадянську діяльність Коптіля? Та що, навідувався іноді в село, вів розмови. Ось у грудні 1936-го казав, що «бач, колгоспники, дурні, працюють у колгоспі, а не отримують нічого, ходять голі й голодні. А я розкуркулений і живу в місті краще вас, а колгоспників радянська влада обдурює». А це влітку 1937-го: «бачите, колгоспники, як вас керівники рад. влади дурять, кажуть вам, що зараз виробляють більше товарів, чим було при царизмі, а ви ходите голі й босі».
Слідство – суцільна фікція, оперуповноважений опергрупи УНКВД Філімонов робить все максимально формально. Вже 25 грудня готовий обвинувальний висновок: «проведеним по даній справі слідством…». І де ви те слідство бачите? Всього то, що повторена довідка сільради про майновий стан та двічі процитований Трохим Щерба. «…Коптіль винуватим себе не визнав, однак показами свідків цілком викритий в інкримінованому злочині». Тож постановлено передати справу на розгляд «трійки» у складі начальника Управління НКВД в Чернігівській області, першого секретаря обкому партії й прокурора області.
«Трійка» засідала 27 грудня. Короткий доклад Філімонова – і вирок готовий: «Коптіля Георгія Карповича розстріляти. Особисто належне йому майно конфіскувати». А вже наступного дня начальник УНКВД майор держбезпеки Корнєв наказує коменданту Чернігівського облуправління НКВД сержанту Філенку привести вирок у виконання.
Єгора Коптіля розстріляли 8 січня 1938-го, про що того ж дня відповідний акт оформив сержант держбезпеки Філенко.
Ось так просто обірвалося життя невинної людини за часів «найдемократичнішої» сталінської конституції. В країні, де чи не головним «шлягером» була пісня про (мовою оригіналу) «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».
Однак найстрашніше навіть не це, адже тоді людей знищували мільйонами. Але ж їх доля залишалася геть невідомою для рідних. Роками й десятиліттями. У кримінальній справі наступний аркуш, після акту про виконання розстрілу, – лист сина репресованого, Михайла Єгоровича Коптіля. Минуло вже майже півстоліття невідання, і 9 лютого 1984-го М. Коптіль наважився звернутися в МВС СРСР «по таборам ув’язнених»: «прошу повідомити мені, чи живий мій батько, і в якому році він помер».
Лише уявити: родина геть не знає, що сталося з батьком. Минули роки й десятиліття, вже й культ Сталіна розвінчали, оголосили про побудову комунізму і до небачених масштабів розвинули соціалізм. А доля Єгора Коптіля залишалася страшною таємницею для найрідніших йому людей.
10 днів відвела долю Єгору Карповичу від оголошення вироку до розстрілу. Але ніяких листів, ніяких побачень – вакуум. Людина приречено чекала на знищення й переживала, що не може дати ніякої звістки сім’ї. Він чесно трудився все своє життя, а тепер його невідомо чому прирекли на смерть. То може хоч ця влада, здійснивши неправедний злочин, повідомить у Слободу родині Коптелів про його сумну долю?
Але на дворі вже 1984-й. На момент арешту батька Михайлу було 14, а тепер уже далеко за шістдесят. І вже не просто діти виросли, вже внуки дорослі. Вже не так про життя думати, як підсумки підводити. Ото як забрали батька наприкінці 1937-го, так і не чули більше про нього. Де він? Що він? Розстріляли чи дали термін? Коли і як помер? Уже й не страшно писати запит в МВС – якщо й будуть за те якісь репресії, то втрачати особливо нічого, довге життя практично позаду. Тож будьте ласкаві, повідомте: а чи не живий, бува, мій батько?
Закрутилася бюрократична машина. Помітки на паперах про запит свідчать, що швидко знайшли обидві справи – і про розкуркулення в грудні 1930-го, і про розстріл, виконаний 8 січня 1938-го.
Тим часом Михайло Коптіль звернувся і в Новозаводський РАГС Чернігова, а звідти – запит в Управління Комітету державної безпеки по Чернігівській області: «Просимо вислати на нашу адресу всі необхідні відомості для заповнення актового запису про смерть». Відповідь надійшла 15 травня 1984-го: «За наявними відомостями, Коптіль Єгор Карпович помер в місцях позбавлення волі від міокардо-склероза… Раніше смерть громадянина Коптіля Єгора Карповича у встановленому законом порядку зареєстрована не була».
І все це в тій самій справі, де вже мінімум два документи про виконання розстрілу… І розстріляли ні за що, і пам’ять про людину за сімома замками заховали на десятиліття.
В липні 1989-го Єгора Коптіля реабілітували – його справа підпадала під тодішні реабілітаційні закони.
Але тільки після розпаду СРСР і відновлення незалежності України, в 1992-му розкрилася правда про страшну долю селянина з приміського села.
Сьогодні кримінальна справа Є. Коптіля, які і всі інші справи репресованих радянським режимом, доступні будь-якому досліднику. От тільки в справі немає ні фотографій, нічого. Залишився від людини тільки паспорт…
Типова доля Єгора Карповича Коптіля – ще одна засторога всім тим, хто ідеалізує радянський режим і живе в полоні колишніх міфів. Про країну, де нібито «так вольно дышит человек»…
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області
Комментирование закрыто