Наприкінці минулого літа зустрів знайомого. Колишній секретар компартії одного із районів нашої області. Зупинився, привітався за руку... Що сталося? Розговорилися. Се та те. Я примітив в його очах пожвавлення. Нарешті він не втримався: «А ти тоді вгадав, що син мого приятеля збанкрутує через два роки. Так і сталося».
З подальшої розмови я пригадав призабуте.
У 2010 році він розповів при зустрічі, що його син встряв у халепу – взяв два роки тому кредит на 5 років, майже 200 тисяч зелених, відкрив будівельну фірму під Києвом, а справи не йдуть, бо олух. Збанкрутів. Та ще й криза... А син його приятеля розкрутився, теж має будівельну фірму, тільки зареєстрував її на два роки раніше – у кінці 2005-го. Уточнивши деталі, я сказав «бувшому», що йолоп в першу чергу, сам, бо використав свої зв’язки для отримання кредиту, залишивши маржу банкірам на чорну ікру. Шильником прожив, ще й із сина робиш халявника. А фірма сина твого приятеля теж збанкрутіє через два-три роки, а то й раніше. Після моїх пояснень і доводів він ніби погодився, що дійсно йолоп, та при випадкових зустрічах вітався тільки кивком голови...
Та оcь ? пожвавлення в очах:
? Ми з труднощами викрутилися з тої халепи, а приятелю тяжко. Фірма його сина теж збанкрутіла. Ми гасили кредит по 8, а нині майже вдвічі більше, бо «зелені» тільки у міняйл... А звідки ти знав, що й вони збанкрутують? ? на кінець поцікавився мій знайомий.
Прийшлось відповісти так, щоб зрозумів:
? Знав не тільки від Козьми Пруткова, що «дім побудувати – не ішака купити», що офіс з секретаркою – це чистий обман. Знаю, бо після ВУЗу 50 років працював у будівництві, не був партійним шильником, тримав дулю в кишені поруч з барельєфом бородато-лисо-вусатих класиків марксизму-ленінізму, не прогинався під начальство, не вірив ні партіям, ні урядам, ні банкам. А головне – до всього доходив своєю головою та порадами мудрої матері, яка все життя прожила в селі Макошино, мала шестеро дітей, яких не втратила в голодні тридцяті-сорокові роки, знала безліч прикмет, приказок, прислів’їв, примовок та не вміла ні читати, ні писати...
Розійшлися...
Примітив, що відповідь йому не до вподоби, хоч зрозумів мене на всі сто. Якщо дійсно «хохол», то при черговій зустрічі не подасть руки. Можливо, кивне головою та й усе…
Олександр РАЧЕК, м. Чернігів
