Незабаром виповнюється 36 років від початку тих грандіозних перемін у Союзі Радянських Соціалістичних Республік, які було названо терміном «ПЕРЕБУДОВА». У центрі перемін виявився ініціатор Перебудови Михайло Горбачов, останній лідер правлячої Комуністичної партії, перший і останній президент СРСР. 2 березня йому виповнилося 90 років.
Михайло Сергійович Горбачов – українець по матері. У його матері, Марії Пантеліївни Гопкало, батько був із Чернігівщини, мати – з Харківщини. Батько Горбачова, Сергій Андрійович Горбачов, – росіянин. Це була звичайна селянська сім’я в селі Привольному Ставропольського краю, де 1931 року народився майбутній президент СРСР.
Михайло закінчив найпрестижніший вуз Союзу – Московський державний університет ім. Ломоносова, юридичний факультет. Недовгий час працював у прокуратурі на Ставропіллі. Характерно, що молодий Горбачов не мав великих ілюзій стосовно комуністичної системи. Він, очевидно, прагнув якось олюднити цю систему. Досить швидко був висунутий на комсомольську і партійну роботу, де пройшов сходинки до першого секретаря Ставропольського крайкому КПРС. Михайло Сергійович став керівником величезного краю у 39 років!
З листопада 1978 року Горбачов у Москві, секретар ЦК КПРС. А вже у жовтні 1980 року обраний членом Політбюро ЦК, тобто в 49 років входить до вищого ареопагу керівництва СРСР.
ЗАСТІЙ. Після смерті Сталіна в березні 1953 року, кількох років «двірцевих переворотів» за участю найближчих соратників диктатора на московському партійно-радянському троні утвердився Микита Хрущов. Майже десятиліття його правління – це, з одного боку, розвінчання злочинів тоталітарного, сталінського режиму, з іншого боку – низка волюнтаристських соціально-економічних експериментів. Урешті компартійна верхівки вчинила черговий тихий переворот, відправивши в жовтні 1964 року Хрущова у відставку. Главою Компартії і Союзу був обраний Леонід Брежнєв.
18 років правління Брежнєва було названо «застоєм»: після десятиліть потрясінь формально все начебто устаткувалося. Проте відбувалася повна консервація зашкарублої комуністичної системи. На міжнародній арені тривала підтримка прорадянських режимів. Апофеозом стала жахлива війна в Афганістані (1979 – 1989 рр.).
В економіці все почало триматися на викачуванні гігантських природних ресурсів країни, особливо нафти, газу.
Звичайно, ми в суспільстві просто багато чого не знали. Десь у тюрмах і таборах сиділи ті, кого з часом цілком заслужено назвуть совістю і героями української нації.
Серед студентів, інтелігенції ходив у рукописах «самвидав» з гострою критикою режиму. Тисячі людей вечорами й ночами припадали до радіоприймачів, ловлячи через заглушування Радіо «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Вільну Європу».
Втім, у чисто житейському плані все начебто устаткувалося. Прості люди, які десятиліттями не бачили нормального життя, могли порівнювати лише свій час з тим, що було до цього. Звісно, порівняння було на користь сьогодення.
Усе, здавалося б, пливло по наїждженій колії. Кожні 5 років – черговий «доленосний» з’їзд КПРС. І раптом – 10 листопада 1982 року. Брежнєв помирає.
ПОЧАТОК ПЕРЕМІН. Наступник Брежнєва Юрій Андропов, котрий прийшов у крісло Генсека партії з посади голови Комітету державної безпеки СРСР, теж був серйозно хворий і помер у лютому 1984 року. Але треба було перебути і правління Костянтина Черненка. «Розквіт застою» ще не завершився, старі кремлівські правителі все відтягували агонію Союзу.
Черненко помер 10 квітня 1985 року. А вже другого дня екстрений Пленум ЦК КПРС обрав Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайла Горбачова. Черга охочих (чи, може, спроможних) на Олімп вичерпалася.
Перебудова почалася фактично одразу ж. Засоби інформації підхопили озвучений Горбачовим термін «Перебудова», і він швидко став символом грандіозних перемін у СРСР. Серед численних їх причин називають хронічне відставання СРСР від Заходу в економіці, чого не могли компенсувати сировинні ресурси. Варто назвати й таку обставину як усепланетне поширення інформації. Супутниковий зв’язок, надпотужні радіо- і телевізійні передавачі вже не дозволяли тримати СРСР в інформаційній блокаді.
ПЕРЕМІНИ. Масштаби їх були вражаючими. В економіці, незважаючи на розмови про вірність комуністичним теоріям, поволі впроваджувалися елементи ринкової економіки.
Найбільш радикальні зміни відбувалися в політичному житті. Було скасовано керівну роль КПРС у житті СРСР, тобто вилучено з Конституції статтю 6. Уперше в історії СРСР було запроваджено не декларовану (формально існуючу й до цього), а реальну альтернативність на виборах.
ГЛАСНІСТЬ. Ці та інші переміни були б неможливими без зміни самої атмосфери життя в країні: після десятиліть терору, після двох десятиліть застою в задушливу атмосферу суспільства увірвався свіжий вітер. Суспільство ніби віддавало борг самому собі за десятиліття німоти. Те, що десятиліттями ходило в «самвидаві», за що
переслідували, вийшло у вільний духовний простір. Пригальмоване, було, розвінчання тоталітарного режиму відновилося на зовсім іншому рівні. Йшлося вже не про якісь «спотворення» лінії партії, а про саму злочинну суть системи.
Продовжився процес реабілітації жертв політичних репресій, почали виходити на волю політв’язні.
Громадяни раптом відкрили для себе цілий материк забороненого документального і художнього письма. Виявилося, що Михайло Булгаков написав не лише десятиліттями не друкований шедевр – «Майстер і Маргарита», а й антирадянські сатиричні повісті й романи, те ж «Собаче серце». Читачам повернули заборонені в СРСР твори репресованих письменників, таких як Андрій Платонов, Варлаам Шаламов, Артем Веселий. Вийшло багато книг відомих письменників, але творів, які були під забороною. Наприклад, роман Бориса Пастернака «Доктор Живаго», за який письменник був удостоєний Нобелівської премії з літератури. У романі подана переконлива картина того, якою трагедією стала для народу так звана Жовтнева революція.
Справжньою бомбою став вихід геніального кінофільму грузинського режисера Тенгіза Абуладзе «Покаяння», нищівного розвінчання тоталітарного комуністичного режиму, поданого в блискучій мистецькій формі.
Щось оприлюднювалося і в українській літературі, хоча забороненого, написаного «в шухляди» тут виявилося порівняно небагато. Але вже ставали відомими імена і твори таких письменників, як Іван Багряний та інші непримиренні противники комуністичного режиму. Поверталися до читача твори політв’язнів Микола Руденка, Олеся Бердника. Публікувалося те, що досі ходило в «самвидаві», – заборонені вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка, Володимира Сосюри, Василя Стуса, який помер 1985 року в комуністичному ув’язненні.
Відбувався прорив у тому, що ми називаємо історичною пам’яттю. Журнали друкували мемуари, історичні дослідження, гостру публіцистику. В Україні починається видання творів Грушевського, Олени Апанович, Яворницького. Наприкінці 1980-их починається стрімкий розвиток незалежної преси, в тому числі української.
Горбачов висунув цілий ряд міжнародних ініціатив, які сприяли припиненню холодної війни. Далі було завершення 1989 року ганебної 10-літньої війни в Афганістані, падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини. Настав кінець так званого соціалістичного табору в Європі, в більшості країн ліквідація тоталітарних режимів, які були маріонетками СРСР, пройшла мирно.
РОЗПАД. Правління Горбачова водночас було позначене катаклізмами. У СРСР, в Україні сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа – Чорнобильська аварія, наслідок антигуманної суспільної системи.
Глобальні потрясіння настали й під час розпаду радянської імперії. Адже це був феномен – існування найбільшої на планеті імперії, стягнутої докупи століттями агресії Московії. Розпад був бурхливим і далеко не завжди безкровним.
Гарячою точкою став Кавказ. Зокрема, Нагірний Карабах, де Конфлікт вилився у вірменсько-азербайджанське кровопролиття. 1989 року криваві події відбулися в Тбілісі, 1990 року в Баку. В обох столицях дійшло до вбивства солдатами мирних жителів.
Москва спробувала силою придушити рух республік Прибалтики до незалежності. Литва, Латвія, Естонія виявилися найрадикальнішими в цьому плані. Парламенти республік проголосили не просто вихід зі складу СРСР, а відновлення своєї незалежності, проголошеної ще після Першої світової війни. Країни Балтії офіційно заявили, що ніколи й не входили до складу СРСР, а були ним окуповані.
Радянський Союз розвалювався на очах. Найбільша після Росії за населенням республіка Україна проголосила 16 липня 1990 року рішенням Верховної Ради Декларацію про державний суверенітет.
ПУТЧ. Фініш перебудови і СРСР настав улітку 1991 року. Москва вже підготувала новий варіант так званого Союзного договору, де йшлося про трансформацію держави в якусь федерацію чи й конфедерацію республік, тобто союз майже суверенних держав. Але все це було вже пізно.
19 серпня 1991 року Горбачов перебував у відпустці на урядовій дачі у Форосі в Криму. А в Москві почався путч ГКЧП (даємо російську, більш звичну абревіатуру, що означає «Государственный комитет чрезвычайного положения»). У складі комітету були керівники силових відомств, партфункціонери. Комітет оголосив, що бере владу в свої руки для наведення порядку, запобігання розвалу країни. Президента СРСР Горбачова оголосили відстороненим від влади – «за станом здоров’я».
Через три дні путч ліквідували, комітетчиків арештували. Далі був фініш СРСР. Оголосили розпуск Комуністичної партії як організатора путчу. 24 серпня Верховна Рада Україна проголосила незалежність нашої держави.
7 грудня 1991 року в Біловезькій пущі, в Білорусі, лідери Росії, України і Білорусі – Борис Єльцин, Леонід Кравчук, Станіслав Шушкевич – підписали Біловезьку угоду про ліквідацію СРСР і утворення СНД — Співдружності незалежних держав. Розпад Союзу проголосили ті ж республіки, які 1922 року його утворили. Серед засновників СРСР тоді була також Закавказька федерація, але три її складові – Грузія, Вірменія і Азербайджан – на 1991 рік також уже проголосили незалежність і вихід із СРСР. Так що з юридичної точки зору республіки-засновники мали повне право ліквідувати СРСР. Перебудова завершилася ліквідацією кілька вікової імперії.
Ностальгія ж за часами Союзу побудована на негараздах переходу від тоталітарного суспільства до демократичного, від імперії до незалежності. Надто вже розтяглися в нас ці «часи перемін», які здійснилися в країнах колишнього соцтабору, навіть у деяких республіках Союзу, тій же Прибалтиці, за кілька років.
…Час поволі розставляє все по місцях. Але те, що починалося весною 1985 року, – це дійсно був час бурхливих перемін. І в епіцентрі цих перемін був українець по матері Михайло Горбачов.
Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів,
спеціально для видання bilahata.net
