«Україна — не росія. Двадцять років потому» — нова книга Леоніда Кучми

Перше видання твору побачило світ у вересні 2003 року: книга одразу стала маніфестом національної ідентичності українського народу. Тоді автор прагнув на конкретних історичних прикладах пояснити насамперед росіянам, чому Україна — не росія і чому вони не мають жодного права втручатися в справи України та українського народу.

З початком повномасштабного вторгнення рф Леоніда Кучму неодноразово питали, чи не планує він перевидати свою найвідомішу книгу. Остаточне рішення з цього приводу Другий Президент України ухвалив 14 січня 2023 року. Того дня російська ракета поцілила в житловий будинок в місті Дніпро. На згарищі рятувальники знайшли книгу «Україна — не росія», яка була частково понівечена пожежею.

«Україна — не росія. Двадцять років потому» є оновленою версією першого видання. Значна частина тексту першого видання містила історичні паралелі та авторську аргументацію, за допомоги яких Леонід Кучма намагався пояснити саме російській аудиторії, чому Україна – не росія. У новому видання більше немає жодної адресації до росіян. Спроби донести до них якусь правду виявились марними. Також скорочено та/або видалено розділи, що мали поточну актуальність на межі тисячоліть, та зараз вже втратили свою актуальність. Автор додав розлогі коментарі до кожного розділу — його міркування з 2023 року позначено курсивом, натомість текст 2003 року лишився незмінним.

— Починаючи з 2021 року, Путін почав регулярно вживати формулу: Україна – це анти-росія. Думаю, очевидно, звідки вона походить. І очевидно, наскільки глибоко «оригінал» цієї формули зачепив Путіна. А найсвіжіший приклад можна знайти у новітньому російському шкільному підручнику історії, який є просто квінтесенцією брехні та фальшування. Серед інших «перлів» у цьому підручнику розповідається, що ідеї «українства» розробили та просували різноманітні вороги росії – від австро-угорців до гітлерівців, а «книгою-програмою» цього шкідливого вчення стала (цитую!) «книга з характерною назвою» «Україна – не росія». І написав її «колишній радянський партійний начальник» Кучма. Може, в іншу «історичну» маячню цього підручника хтось і повірить, але не я. Принаймні, тому, що «радянським партійним начальником» ніколи не був. Але показово, що формула «Україна – не росія» і досі впливає на російських можновладців так же недобре, як на чортів свята вода. Значить, вона має звучати далі, і звучати голосніше. Україна – не росія. Аксіома, яку мені прийшлося доводити 20 років тому. Тоді вона була викликом, майже революцією. Сьогодні вона звучить як очевидність, майже банальність. Але я залишив її, як є. Ця формула читається так само як читалася тоді, але тепер означає інше. Україна – не росія. Тоді це означало – «не те ж саме». Не тотожне. А тепер це означає – «нічого спільного». Протилежність. Абсолютна протилежність, — наголосив Леонід Кучма.

Оновлене видання вийшло у київському видавництві «АДЕФ-Україна». На обкладинці книги використано фото начальника оперативно-координаційного центру ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області Ігоря Гетало. Він знайшов цю книгу 14 січня 2023 року в місті Дніпро під час розбору завалів зруйнованого російською ракетою під'їзду житлового будинку на набережній Перемоги.

Друкований наклад «Україна — не росія. Двадцять років потому» призначено в першу чергу для Сил безпеки та оборони України, найбільших українських бібліотек, університетів, центральних та регіональних органів влади. До кінця року вони отримують свої примірники книги. І вже найближчим часом у вільному доступі буде викладено електронну версію, про що повідомимо додатково.

Далі наводимо декілька цитат, які дають уявлення про оновлене видання, без перебільшень, легендарної книги Президента України (1994 – 2005 рр.) Леоніда Кучми.

"Кого вони сміють звинувачувати у нацизмі, у манії національної винятковості? Країну, яку до вирішального спротиву диктатурі у 2013 році першим закликав Мустафа Найєм – афганець? В якій фразу «Доброго вечора, ми з України!» у 2022-му легендарним паролем боротьби зробив Віталій Кім – кореєць? В якій, я впевнений, символом партизанського опору окупантам залишиться 16-річний герой-українець Тигран Оганісян? В якій найвищі та найвідповідальніші позиції в уряді та парламенті займали та займають люди російського, білоруського, вірменського, грузинського, бурятського, навіть африканського походження? В якій, врешті-решт, досить тривалий період євреї одночасно обіймали пости президента, прем’єр-міністра та одного з лідерів опозиції? І в якій, що найголовніше, майже всім байдуже, хто за походженням президент чи міністр, сусід чи співробітник – аби людина була хороша. Та, що стало особливо важливим після початку повномасштабної російської агресії, аби був українцем не кров’ю, а серцем.

Не менш важливе питання – хто звинувачує українців у нацизмі? Наприклад, хто з російської влади? В першу чергу – Путін. А хто ж його герої? Часто і захоплено він цитує «справжнього патріота – Івана Алєксандровіча Ільїна». Того самого, що у статті «Націонал-соціалізм» палко вітав прихід до влади Гітлера, «категорично відмовляючись розцінювати події з точки зору німецьких євреїв». А й справді, чого та точка зору мала цікавити путінського улюбленця і «справжнього патріота» Ільїна, якщо задля отримання членського білету Палати письменників Рейху (третього рейху, звичайно!) він запопадливо писав у заяві: «готовий засвідчити під присягою, що я та дружина – найчистіші арійці».

«Російська влада чітко пішла по лекалам, які я з тривогою описував у цій книзі двадцять років тому. Повірте, я не підказував тези Путіну. Я просто відчув все це задовго до того, як теорії новоспеченого «історика» почали втілюватися у формі ракетних ударів. Із потворного зародку нарешті вилупився монстр. Але отруйні гази дурості та ненависті розсіяні у російському повітрі уже давно. І найважча проблема у тому, що саме у цій «атмосфері» найлегше і найприємніше дихається росіянам.»

«росія, яку ми знали, звична, хоча й «інша», сусідка – та росія померла. росія померла разом із сотнями закатованих, зґвалтованих, зв’язаних та застрелених у потилицю простих мешканців наших Буч, Бородянок та Гостомелів. Російські «борці з нацизмом» вбили тисячі тих, хто пережив навалу їхніх німецьких попередників – тож для нас росія померла разом з 96-річним Борисом Романченком, який пережив чотири нацистських концтабори, уникнув газової печі, але був спалений у власній квартирі у Харкові снарядом від новітніх «борців з бандерівським нацизмом». росія померла разом з 91-річною Вандою Об’єдковою, померла голодною смертю у темному маріупольському підвалі, де старенька, яка 80 років тому переховувалася – теж у підвалі! – від Аушвіцу, тепер шукала порятунку від російських «освободітєлєй». Росія померла разом із залишками своєї свободи думки та совісті, яких не вистачило не те що на суспільний спротив росіян війні, а й навіть на більш-менш помітний протестний рух.

Так. росія, стосовно якої в нас були ще якісь ілюзії, – та росія померла. Але лишилася інша росія. Розташована поруч. Наїжачена зброєю. Яка нічого не забуде та нічому не навчиться. Яку нам треба буде розуміти та прораховувати, якщо ми не хочемо прорахуватися.

Та для початку ми маємо виграти вирішальні битви, викинути окупантів з нашої землі, стати членом НАТО.»

«Певна кількість Х-22 була і в нас, але наприкінці 90-х років у рамках процесу денуклеарізації ми передали їх рф. Тоді ми (як, до речі, і Захід) ставилися до цього спокійно, адже ця ракета розроблялася виключно для ураження великих з’єднань авіаносців ядерними зарядами із стратегічного бомбардувальника Ту-22. В нас не було ані ядерних зарядів, ані Ту-22, ані потреби полювати за авіаносцями, ані власних авіаносців, яким загрожує Х-22. До того ж обслуговувати цю російську ракету можна було лише в росії, а термін придатності Х-22 спливав, і вже у найближчі роки за всіма нормативами їх мали списати та відправити на утилізацію. Тому від цієї зброї жодної загрози для України бути не могло – тим більше, що передавалася вона не якомусь «відмороженому» терористичному режиму, а нібито ж демократичній державі, стратегічному партнеру Заходу, члену елітної групи G-8…

Але після Єльцина прийшов Путін. За два десятиріччя його правління з росії осипалося лушпиння зовнішньої «нормальності». В руках нелюда навіть хірургічний скальпель може бути не інструментом порятунку, а знаряддям збоченої жорстокості – а що ж казати про зброю... Я пам’ятаю справжній шок, коли зрозумів, чим саме росія вдарила по дніпровській «панельці». Пам’ятаю, як такою непропорційною, аномальною жорстокістю був уражений світ. І пам’ятаю, що чи не більше він був уражений тим, що після цього стійкість українців, їхня рішимість на спротив лише міцніла.

Нелюди – це ті, хто б’ють по домівках мирних людей ракетами проти з’єднань авіаносців. А незламні – це ті, хто після таких ударів тільки стають більш міцними та єдиними, гартуються та гуртуються. І не знаю, чи можуть бути між цими двома спільнотами якісь точки дотику, окрім як на лінії зіткнення.»

«На острові я побачив, що військові готові до рішучого спротиву. І це було найголовніше. Решта – організація оборони – була питанням більше технічним. Я попередив росіян, що у разі порушення ними нашого кордону ми відкриваємо вогонь. Росіяни почули – дамба зупинилася. Зупинилася лише за сто метрів до острова Тузла.

Як стало зрозуміло вже потім, тоді ми виграли для України десять років. І їх треба було витратити на системну роботу, щоб уникнути «рецидиву». Я маю на увазі не лише зміцнення оборони, хоча Тузла чітко продемонструвала необхідність цього. Якби протягом того часу ми ще й воювали за розум та душу кримчан, може, і не довелось би зараз воювати за Крим.»

(...)

«Я впевнений – якби Україна почала боронити тоді Крим, росія не вдерлася б і до Донбасу. Оборона Тузли 2003 року мала стати моделлю для влади України навесні 2014-го. Мені тоді було буквально фізично боляче, що не стала.

Та, очевидно, той біль і та ганьба, які я відчував, виявилися пекучим уроком для всіх українців – і для влади, і для армії, і для суспільства. Третя спроба росіян, які розраховували на «прогулянку холодком», стала для них пеклом. Україна героїчно витримала удар і дає жорстку відповідь тим, хто у лютому 2022 року чомусь вирішив, що ми є його законна здобич. Армія, суспільство, влада показують себе абсолютно достойно. Окремо відзначу мужність президента Зеленського, який залишився у Києві у найважчі та найвирішальніші для організації спротиву години 24 та 25 лютого.»

«Захід нас «не бачив». Натомість «дивився крізь рожеві окуляри» на Путіна. Це не моя метафора, це пряма цитата із щойно розсекречених документів, які з’явилися у британській пресі влітку 2023 року. Там йшлося про мої спроби схилити у 2002 році прем’єр-міністра Тоні Блера до підтримки руху України в Євросоюз та НАТО. Але навіть Блер (якого у «злитому» листуванні я називав щирим другом України і який, на відміну від перелічених вище європейських посадовців, справді був таким) не став нам допомагати і зробив вибір на користь більш тісних взаємин із Путіним. Це було типово. Два десятиріччя тому Захід, натхненний поверненням за «шахівницю» зрозумілого і (як йому здавалося) прогнозованого гравця, волів бачити у ньому не лише звичного суперника, а й партнера та навіть союзника – наприклад, проти ісламських терористів. Що у підсумку – відомо.»

«Після перемоги ми матимемо принципово нову структуру суспільства, яка визначатиме українське політичне життя. І вона буде складною.

З одного боку, надзвичайно важливу роль гратимуть безумовно конструктивні нові спільноти – ветерани, волонтери, інші сили з відповідальною державотворчою програмою. Але ж з другого – велика частина суспільства складатиметься з тих, кого і в прямому, і в образному сенсі можна буде назвати «знедоленими». Мільйони українців будуть жити після війни набагато гірше, ніж до її початку. Буде надзвичайно багато тих, хто втратив (перелічую у довільному порядку) домівку, годувальника, заощадження, здоров’я, роботу... Будуть біженці, яким не буде куди повертатися. Буде важко.

У пролетарів не було нічого, крім власних ланцюгів – а в нас з’являться ті, в кого не буде нічого, крім виборчого бюлетеня.

Звичайно, я перебільшую. Але тільки для того, щоб попередити про реальну проблему. Якби в Україні була «лівиця» з традицією, з довірою до неї суспільства – долати цю проблему було б легше. А так соціально-протестний порядок денний, напевне, перехоплюватимуть популісти, серед яких, думаю, будуть і «нові ліві». Які – наразі невідомо. Сподіваюся, що в українського народу тепер вистачить мудрості, щоб не дати знову зайняти таку важливу політичну нішу тим, кому насправді байдужі інтереси і суспільства, і держави (а найголовніше – тим, хто захищає інтереси держави, але чужої)».

Дарка Оліфер