У Прилуках презентували «Щит нації»

Живемо ми у складний і тривожний час. Геополітичні, цивілізаційні розломи торкнулися багатьох країн світу, а найболючішими, найстрашнішими вони виявилися в нашій Україні. Ворог руйнує міста, руйнує країну. Скільки загиблих, скільки болю!

Кажуть – у кожного покоління своя Голгофа. Так і є – українську націю сьогодні розпинають на хресті…

Ми вже ніколи не будемо такими, якими були до лютого 2022 року, країна ніколи не буде такою, як колись. Ми тепер – інші. У нас – багато ненависті, але ще більше – любові. До рідної, заплаканої України; до тих, хто поруч; до наших воїнів, які мужньо стоять на передньому рубежі, захищаючи нас; до наших діток, які малюють сонце у бомбосховищах під час чергового обстрілу; до мами, яка щодня йде на могилу сина… Багато любові і болю. Вдячності і віри…

Книга-документ і книга-сповідь

Писати про новітню війну потрібно – це зрозуміла істина, не якийсь там біном Ньютона. Щоб увесь світ, все людство, наші діти та онуки знали правду про неї.

Думаю, що час «красного письменства» ще не настав, талановиті і чесні повісті та романи про війну з’являться, напевно, пізніше. Бо зараз – час документалістики.

Жанр нон-фікшн – інформація лише про реальний світ, об’єктивне представлення тем на основі історичної інформації. Реальна країна, місце, реальні події та люди. Саме в цьому жанрі працювала відома білоруська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич.

І як чудово, що в нашому світі ще є газети з чесною інформацією, з нормальними заголовками і гарними журналістами! Бо саме в справжній газеті й може народитися такий масштабний, ексклюзивний проект (аналогів якому немає в цілому світі!), як «Щит нації».

Це – Книга про війну, про героїчну оборону нашої держави, про мужність наших захисників, про жертовність волонтерів. Книга-документ і книга-сповідь. Про наші сльози, перемоги і надії, про «жовто-блакитні» серця людей, які знайшли своє місце в цій війні, не відсиджуються в окопах, а вносять щось СВОЄ в загальну справу порятунку країни від ворога.

Людина і війна, людина і час. Вся правда і біль війни.

Збірка «Щит нації» – це четверта книжка тетралогії «Чернігів у вогні» (спільний проект обласної газети «Чернігівщина» та ОК «Північ» Збройних Сил України, Міжнародної літературно-мистецької Академії України).

Варто нагадати співавторів книги «Щит нації» – це Сергій Дзюба, Марія Пучинець, Віталій Назаренко, Сніжана Божок, Олександра Гостра, з якими я з’явилася під однією обкладинкою. Головний меценат книги та всього проекту «Чернігів у вогні» – Герой України, видатний аграрій, Леонід Григорович Яковишин, який нещодавно відійшов у вічність.

Подвижницька праця редактора та упорядника збірки Сергія Дзюби заслуговує на окрему розмову і захоплення! Тільки в його голові могла народитися така дивовижна ідея, яку він втілив у реальність і дав життя вже четвертій книзі, у якій – сотні імен і доль наших співвітчизників, котрими ми маємо пишатися!

Книга «Щит нації» – четверта з тетралогії «Чернігів у вогні» – була ще два місяці тому представлена в електронному форматі, і багато хто вже встиг прочитати її, не дочекавшись друкованої.

«Щит нації» був уже успішно презентований на Українському Радіо Чернігів, в Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана.

Всі чотири книги (40 комплектів!) отримали науковці з Києва та Львова. Ці книги будуть ретельно досліджуватися ними і стануть основою для написання багатьох важливих наукових робіт і соціологічних досліджень.

Радіємо з того, що книгу «Щит нації» вже відзначено дуже престижними міжнародними нагородами – імені Івана Франка (Україна) та імені Еміля Золя (Франція). А нині книгу представлено на здобуття «Книги року» в Чернігові, Києві та Німеччині.

Готуються нові презентації цього епічного багатотомника у Києві, Чернігові, Бобровиці, Корюківці, Талалаївці… А також – і за кордоном, зокрема в США, Англії, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії, Чехії, Австрії, Польщі, Австралії та в багатьох інших державах…

Кожен із героїв книги – «щит нації»

Готуючи свої матеріали для газети, котрі потім увійшли до книги, я звернулася не до жанру інтерв’ю чи нарису, а до свого улюбленого журналістського жанру Портрета, який дозволив розкрити мені людину, як особистість у контексті її життя, світогляду, війни та історії.

У кожного з моїх героїв (це – прилучани і жителі прилуцького краю) – своя війна, своя справа, яка стає своєрідним викликом, незгодою зі злом і бідою. Вони у мене – різні за віком, за професією, за характером і світосприйманням, але у кожного є своя родзинка, у кожного – своя історія і біль війни. Свої сни та безсоння.

Вони волонтерять (немає великих і малих донатів – усі донати важливі, якщо від серця); шиють білизну для хлопців на фронті; співають на ринку, наготувавши смаколиків для тих, хто візьме участь у благодійному зборі; варять борщі відрами для територіальної оборони; плетуть кікімори, сітки, роблять окопні свічки і буржуйки; розмальовують плаття автентичними узорами та пишуть картини для благодійних аукціонів; готують деревину для фронтових бліндажів…

Портрети звичайних і таких незвичайних людей: жінки-майора ЗСУ; фронтмена відомого прилуцького гурту з мільйонними переглядами на Ютубі та автора антивоєнних пісень; жінки-далекобійниці, яка привозить з-за кордону ліжка для військового шпиталю; викладачки київської музичної академії, професійної співачки (мецо-сопрано в чотири октави), яка співає для наших захисників у «гарячих» точках…

Є три Портрети молодих жінок, чиї чоловіки воюють на фронті… Нова жіноча спільнота, яка з’явилася ще у 2014 році. Тепер їх – тисячі, і багато хто з них, на жаль, стають вдовами.

Бути дружиною воїна ЗСУ – це велике терпіння, справжня віра, хоробрість і сильний характер. Це – безкінечне хвилювання, постійний страх за життя чоловіка, надія, що біда обійде їх родину… А якщо ні – операція, інвалідність… І вони увесь час поруч зі своїми чоловіками – у лікарні, на реабілітації…

Вони працюють, виховують діточок, готують домашню тушонку для фронту, організовують благодійні ярмарки, вже давно навчилися відрізняти дрон від РЕБа – вони встигають усе! Ці дивовижні українські жінки тримають тил у селах та містах, поки чоловіки – «на нулі».

Усі 13 героїв моїх матеріалів, – напрочуд скромні, прості, без зайвого пафосу та фанфар, – роблять свою справу і не вважають себе суперменами та супержінками.

Я дякую їм за довіру, дуже люблю їх і пишаюсь ними. Кожен із них – «щит нації», а за ними – тисячі українців, про яких поки що не встигли написати в газетах і книгах.

Вони отримали у подарунок від Сергія Дзюби свій «авторський» примірник книги, читали, раділи з того, що потрапили у такий цікавий, захоплюючий міжнародний проект.

Усіх нас переповнювали емоції, нам хотілося зібратися разом і поділитися цими емоціями з іншими, хотілося віддати шану кожному герою цієї дивовижної книги та подякувати кожному.

Порадившись, ми вирішили, що обов’язково маємо провести презентацію у Прилуках, провести її напередодні Дня Незалежності в нашому краєзнавчому музеї імені Василя Маслова. Прилучани люблять наш музей – його колектив працює завжди креативно, і навідувати його – завжди цікаво та приємно.

Наша презентація пройшла чудово (дякую за це директорці музею Тетяні Зоць, яка разом із колективом зробила для цього все можливе і неможливе)! Вручення Подяк кожному з героїв книги очільницею міста Ольгою Попенко; чудовий спів професійної артистки з Києва, прилучанки Юлії Антипенко та керівника гурту «Не ждали» Сергія Чуня; емоційні монологи модератора заходу пані Тетяни Зоць; фотосюрпризи для кожного на інтерактивній панелі; читання власних віршів Тетяною Плющенко…

Був навіть міні-показ колекції авторських суконь із ручним розписом «Дерево життя», створених талановитою майстринею, художницею Олесею Вакуленко саме для волонтерської діяльності.

Звісно ж, були квіти і подарунки, жарти… Ми пораділи з того, що дехто з «іменинників» прийшов на свято з доньками, сестрами, синами. Все пройшло тепло, затишно, по-родинному…

Вузькою кладкою, тримаючись за руки

Моя добра приятелька, яка з початку повномасштабного вторгнення виїхала з дітьми до Польщі, ще й досі носить у сумочці ключі від дому. Дому немає – в нього влучила російська ракета. А ключі є. І вона їх носить із собою…

Нещодавно у Прилуки повернувся з полону один із наших воїнів-захисників. Все місто зустрічало його з квітами і обіймами. Було неможливо бачити його очі – у них стільки болю і втоми!.. Не хочеться навіть і згадувати його немічність та хворобливу худорлявість… Дорога до миру, до перемоги буде ще довгою і жертовною. Ми всі це розуміємо. І потім буде непросто. Нехай Господь дасть нам мудрості й терпіння, вміння почути іншого, милосердя допомогти хлопцю на протезі і діткам, чий тато загинув на війні…

Так, потрібно дякувати і віддавати шану кожному живому та мертвому на цій війні. Ми повинні пам’ятати всіх наших воїнів, їхню кров і честь, їхню мужність. Пам’ятати подвижництво лікарів, рятувальників, волонтерів, звичайних людей, які не живуть за принципом «моя хата скраю».

Такі книги, як «Щит нації», конче потрібні нам, як і документальна кінострічка «20 днів у Маріуполі» українського режисера Мстислава Чернова, якій американська кіноакадемія дала «Оскар»… І як гарно, що пан Сергій Дзюба вже починає працювати над п’ятим томом цієї епічної саги про мужність та незламність! Бо наша нація – як птах-фенікс…

Мине час, окопи поростуть травою.

Мужчини повернуться з війни, родини повернуться додому. В усіх храмах і монастирях одночасно задзвонять дзвони, наче Небо дасть їм знак. На розмінованих полях золотитиметься пшениця. Будуть тиша та вдячність… А свічки завжди танутимуть слізьми матерів і вдів…

Повторюсь, що у ці важкі роки війни нас тримає лише любов, а не ненависть. Саме завдяки їй ми виживаємо, рятуємо себе та країну.

Так уже сталося, що йдемо над безоднею вузькою кладкою, яка хитається. Йдемо, взявшись за руки, пліч-о-пліч. Обіймаємо одне одного. Молимося. Йдемо і віримо. Все буде Україна!

 

Лілія Черненко,

журналістка, письменниця, м. Прилуки

Головне фото: Посмішки глядацької зали