Творчість. Нещодавно в Прилуцькій міській центральній бібліотеці імені Любові Забашти відбулася зустріч із чернігівським гостем, знаним журналістом і талановитим письменником, головою обласної організації Національної спілки письменників України Миколою Будлянським.
Пан Микола – особистість цікава, неординарна, з багатим життєвим та літературним досвідом, і йому було про що розповісти прилучанам – прихильникам його творчості. У щирій, невимушеній манері він розповідав про свою журналістську працю, ділився планами на майбутнє, говорив про те, звідки «беруться» його вірші та новели, як народжуються книги. А їх у письменника – близько 30, серед яких – «Калинові дощі», «Стежки і вишні», «Розкажіть мені, мамо», «Час рікою пливе», «Хліб і жайворонки», «Селянський характер», «Смак пізнього яблука»…
Він читав свої прекрасні вірші, і, на думку багатьох присутніх, читав недостатньо. Всім хотілося побільше його поезій, які є щирими філософськими монологами-роздумами – про життя, про людину і час, кохання і вік...
Його поетична та прозова творчість – цікава і багатогранна. У ній він гармонійно поєднує миттєве і вічне, небесне і земне, буденне та високе.
Яскравий публіцист, вдумливий і тонкий новеліст, чуттєвий лірик і, мабуть, останній романтик нашого суворого часу, – тільки безнадійний і прекрасний романтик міг сказати своїй коханій: «…ти одна така на землі, й досі в Бога таких немає…»
Своєю творчістю він створив нову планету у Всесвіті – планету під назвою Держанівка (саме у цьому селі Носівського району він народився і зростав). Зізнавшись їй у коханні, він оспівав, опоетизував та увічнив її на віки. Погодьтеся, що не кожному селу випадає таке щастя! А село його дійсно дивовижне – і те реальне, що існує у відповідній географічній широті, і те, побачене його очима. У ньому дими синім ранком підіймаються у небо, обіймаючись за плечі, як брати. У ньому вулик з вуликом говорять медовою мовою, а бабця «з ковдри сон струсила – хай садок ним поцвіте…»
У тому селі живуть магія і таїна, і ніч у ньому – загадково-казкова, тому й маленьке лоша перебігло опівнічну дорогу, і вмить підросло, стало іншим. Село знає секрети буття людини і всіх істот, які живуть поряд з людьми. Його вражання, настояні на минулому та сьогоднішньому часі, як міцне калинове вино, легко трансформуються у вірші та новели, і присвячені вони людям його рідного села. Ці тексти насичені реальними подіями і реальними дійовими особами, їх думками та почуттями. Це – літопис життя села і людських душ. Таємниці Життя, Любові, Смерті, Душі…
Він радіє спогадам дитинства, яке скакало «на соняшниковому коні» і де мама «вишивала пісню на полотнянім рушнику…» (велика кількість найпрекрасніших віршів присвячено саме матусі).
А сьогодні поет все частіше сумує, бо село потихеньку вмирає, бо в хатах завішені вікна – там уже ніхто не живе. А село ще недавно – «неначе ж писанка було!»
Може, саме тому він написав і видав дві книги – «Обереги рідного краю» та «Хатні обереги»? Для того, щоб зупинити час, зафіксувати головні артефакти української ментальності, зберегти обереги оселі та душі в цій абетці для всіх майбутніх поколінь.
А нині він працює над новою поетичною книгою «Земля князів», у якій торкається давнього минулого Чернігова, його княжої доби та героїчних битв князів із половцями… Лише зрілий і хоробрий письменник не боїться взятися за цю найскладнішу тему, і це, безперечно, новий етап у творчості Майстра.
Ну, а найголовніша тема Миколи Будлянського – тема кохання, тема жінки.
«Жінка… вона повинна бути в кожній долі, в житті кожного мужчини, особлива жінка», – впевнений поет. І саме її Величності Жінці присвячені кращі рядочки всіх його творів.
Взагалі, його тексти – емоційні, «пересипані» яскравими образами, оригінальними метафорами. Вони – не банальні, вони – неочікувані і свіжі, як травневі вітерці. Вони – ніжні і глибокі.
«Стоїть чекання рідного села в жовтогарячій маминій хустині…»
«Виловлюють відрами зорі жінки із глибоких криниць…»
«Шумлять хліба на рідним полі… і я в тім полі – колосок»
Це – ворожба на віршах, чаклунство. Дякуємо, Поете, за насолоду читати Ваші вірші, за Вашу справжню, чесну і, таку чуттєву, чоловічу поезію!
Пропонуємо увазі читачів добірку чарівних віршів Поета Миколи Будлянського.
Лілія Черненко
Мелодія осінніх розставань
Туман заплутавсь у густій стерні
І рве його вітрисько, наче вату.
Вже скоро підуть в зиму мої дні,
Набравши в жмені осені на згадку.
Та поки осінь заміта сліди
Тих, хто іде і тих, кого немає.
Іще дзвенять у золоті сади
І павучки на павутинні грають
Мелодію осінніх розставань.
У них і смуток, і сльози тремтіння,
І молодість не випитих світань,
І вальсування вечорових тіней.
Чиїсь літа, як привиди, стоять,
Чиїсь, як квіти, одцвіли і гаснуть.
І досі зорі ходять ночувать
До переростів – парубків вчорашніх.
Така в нас осінь. В жмені не вбереш
Її сюрпризів, дивних забаганок.
Не зчуєшся, як серцем одцвітеш,
Заплутавшись в чуттях, як у туманах.
Мелодія осінніх розставань –
У дві руки написана поема.
Пора кохання і пора вагань
Й розлучниця з очима хризантеми.
Мені це все уже не перейти –
Тверде, як камінь, і м’яке, як вата.
І я спішу туди, де лише Ти,
Узявши в жмені осені на згадку.
Гупає серце, мов виспілі яблука…
Захеканий вітер ніяк не віддишеться,
Бо гнався за літечком, та не догнав.
Закутавсь в туман і усівся під вишнею,
Мов скривджений хлопчик, сплакнув у рукав.
А хмарами небо, мов поле, поплужене.
І місяць скотився і вріс у ріллю.
А в тебе за хатою світиться ружею
Моє учорашнє тремтливе «люблю».
Так гупало серце, мов виспілі яблука,
І губи тремтіли, як вишні в росі.
Дививсь крізь фіранки з обличчям заплаканим
На щастя чуже наш ревнивий сусід.
А літо чимдуж даленіло, котилося,
І осінь світилась жовтавим листком.
І м’якшали трави, де двоє любилися,
І в розпачі горбилась тінь за вікном.
Ми й досі у літі. Ніяк не віддишемся,
А чарам кохання – не видно кінця.
І зорі серпневі жагучими вишнями
Запалюють губи, щасливлять серця.
Нап’ється ще небо осіннього золота
І битиме в бубни дощів водограй.
І в сни мої буде приходити молодість
Твоїм божевільним: «Кохай же, кохай!»
Передзвони. Житейське
А небо і досі волошками пахне,
І літо, здається, реальність – не сни.
І ластівка хлюпає радість з-під даху,–
Бо як ластів’ята в гнізді підросли!
Та баба вже лущить квасолю неспішно,
То ж літо минулося, як не крути.
І бабина осінь, як стомлена вишня,
Ступила за стежку, схилилась на тин.
Насправді й гніздо ластів’яче схололо,
І стежка уже не простягне руки
Ні травам буйнавим, ні житньому полю,
Ні нашому щастю, що йшло навпрямки.
Вже стерні – колючі і жито – в коморах,
І поле засіється аж до межі.
Осіннього листя легкі передзвони
Тремтять, ніби крила чиєїсь душі.
Бабуся полущить квасолю і піде,
Засвітить вікно їй вечірня зоря.
І сяде на лаву якраз проти діда,
Де він на портреті – безвусий моряк.
Буває насниться старим вже і кволим,
А як їй хотілось, аби молодим.
Посидять на призьбі, про щось поговорять,
І дід непомітно розтане, як дим.
Ніч викотить ранок, мов яблуко спіле,
Сама ж відлетить у небесну глибінь.
На призьбі, де старість щаслива сиділа,
Хіба лиш бузкова горбатиться тінь.
Та світиться смутком гніздечко під дахом
І даль не схолола, як крила тремтить.
А небо і досі волошками пахне,
Хоч з бабою осінь на призьбі сидить.
Спогад в’яжеться болем
Сад одмріяв і листям, і плодом,
А як щедро плодами ряхтів!
Пахне в лісі опеньками й глодом,
І легким переляком зайців.
Осінь тихо прощається з лісом,
Як з гніздом перед вирієм птах.
І пеньок, перетертий на тирсу,
Заховав метушливих мурах.
Чвакне день під копитом у лося,
Зойкне крук у верхів’ях дубів.
… В наших хатах – давно уже осінь,
Як лишились вони матерів.
І туману сльозини – на шибах,
Зодягнувсь в павутиння диван.
І ще хлібниця пахне тим хлібом,
Що в дитинстві мене годував.
Іду з хати, бо в’яжеться болем,
Знову спогад – на серці вузлом.
Йду, де осінь прощається з полем
І з давно посмутнілим селом.
Йду у ліс, де вже гнізда – порожні,
Де стежини сплелись, як вужі.
При дорозі зірвав подорожник,
Як до рани, приклав до душі.
Микола Будлянський
