Рожеві окуляри. Оповідання.
У своїх творах дванадцятирічна корюківчанка Софія Татарин зовсім несподівано, як на юний вік, порушує досить серйозні проблеми. Вашій увазі – розповідь дівчини — прониклива та пронизлива.
Сьома ранку. Будильник деренчить, наче божевільний. Я прокинулася ще дві години тому. Мені ніколи спати. Вчора не встигла зробити домашнє завдання, тож довелося займатися цим сьогодні… Знову… Такі вже мої будні.
Не люблю я цю частину дня – ранок… Доводиться проходити крізь кухню й потрапляти під мамині очі. Під цей злий погляд. А все через окуляри… Через рожеві окуляри, які я колись купила замість хлібини…
То була субота. Мама відправила мене до крамниці по продукти. Так завжди починався цей день тижня. Монотонний голос продавчині: «Здрастє!» і звичний список.
Мама завжди виривала аркуш із зошита й писала список. І їй чхати, що я його вже давно вивчила. Вона все одно щосуботи робить одне й те ж саме. Боїться, щоби я раптом чогось не забула. Тато не дуже радітиме, коли на столі та в холодильнику не буде всього того, що треба для його посиденьок із друзями.
І зараз пам’ятаю, як він розізлився, коли у мами не вистачило грошей на одну пляшку горілки. Я тоді заховалася за парканом і плакала. Бабуся викликала «швидку». Маму повезли до лікарні. Мені довелося виконувати всі мамині обов’язки.
Скільки разів мені діставалося від тата за неправильну покупку – змилося з моєї пам’яті. Але біль... Він залишився назавжди. Після цього я пообіцяла собі, що завжди робитиму все правильно.
Через декілька місяців мама повернулася. Але тепер вона могла ходити лише спираючись на палицю. Тож магазин у суботу залишався на мені.
Усе було добре. Тато нікого не бив, і всі жили спокійно. До чергової суботи…
Я вже збиралася піднятися невеличкими сходами у хлібну крамницю, як за мою сорочку щось смикнуло. Це була дівчинка. Я точно не знала, як її звати. Але знала, що вона завжди вешталася між базарами, зупинками та магазинами і продавала всяку всячину. З усіх людей у нашому маленькому містечку мені шкода було саме цю дитину. Адже жити без батьків, іще й при цьому не маючи однієї руки...
Дівчинка вкотре пропонувала щось купити. Дивлячись на її товар, можна було зрозуміти, що вона мало сьогодні продала. А це означало, що сердешній точно дістанеться на горіхи від опікуна. В такі дні її справді було шкода…
Мій мозок вимкнувся. Я спокійно простягла дівчинці десятку, вклавши купюру в єдину руку малої продавчині, і взяла окуляри. Рожеві окуляри, які колись бачила в райцентрі. Вони мені тоді так сподобалися… Але грошей не було.
Вона точно сказала «дякую». Можливо, навіть була готова обійняти мене. Але я з усмішкою кивнула й побігла додому. Який уже був сенс іти до крамниці? У кишені – дві гривні. А на хліб цього не вистачить…
Наступного дня я прокинулася в лікарні. Вся в синцях. З двома переломами. Через місяць чи більше мене виписали.
Повернулася я вже у спокійний будинок. Без тата… Його посадили. Але все одно тепер щодня доводиться терпіти цей мамин погляд. Погляд, який за неї каже: «Сама винна!..»
Софія Татарин
м. Корюківка, Чернігівщина
