Нова книжка «Магія зимової весни» щойно вийшла на Придесенні. Її автори Світлана Коробова з Прилук та Петро Антоненко з Чернігова.
Світлана Коробова – вчителька, авторка 15-ти книжок поезії, з них 5 – для дітей. Петро Антоненко – журналіст, засновник і редактор обласних газет «Світ-інфо» і «Струна», видав 4 книги прози й поезії.
У грудні 2023 року в Чернігівському видавництві «Десна» вийшла перша спільна книжка «Інтим осінньої весни», поезії, написані у листопаді 2023 року: поезій кожного з авторів, спільні вірші.
У січні в цьому ж видавництві вийшла друга спільна книжка авторів – «Магія зимової весни», написана в грудні. Тут вірші Світлани Коробової й коротка проза Петра Антоненка, в жанрі «Майже новели».
Декілька творів з цієї книжки пропонуємо нашим читачам:
Світлана КОРОБОВА
Я – кохання
Я – кохання. Я – твоє останнє.
А тобі не віриться. Дарма!
Може, я й сніжинка, та реальна,
Лиш не дуй – розтану і сама,
Якщо схочеш. А якщо не схочеш,
Я в твої уляжуся сніги,
Упаду зорею тобі в очі,
Стану всім, що бачиш навкруги.
Буду ближнім, а захочеш – дальнім,
Тільки ти у даль оту дивись.
Я – кохання. Я – твоє останнє,
Вимріяна, вистраждана вись.
07. 12. 2023
Вiднайденi щастям
Все у світі трапляється вчасно –
Не раніш – не пізніш того дня,
Що написаний нам... Як прекрасно:
Ти знайшов! Ти мене обійняв!
А цього б могло просто не бути,
Якби Хтось не означив стежки.
Ми тепер не загублені люди –
Ми віднайдені щастям таки,
Бо одна і та сама дорога
Нас з тобою удаль проводжа.
Все у світі планується Богом,
То нехай, може, Він і ріша
Де, коли... І давай, куди вкаже,
Будем разом з тобою іти
І триматись за руки, щоб наше,
Світле, чисте, удвох донести.
07. 12. 2023
Про любов
«Задощило на півнеба, і бреду в дощах до тебе...» (Петро Антоненко)
Він бродив у дощах, а тепер – у снігах,
Він шукав мене десь у буремному світі.
Залишались сліди на чужинських стежках,
Залишались холодні, ніким не зігріті.
Я знайшла його слід і приміряла: мій!
Як дитина, зраділа: так схожі!
І відразу кохання піднявсь буревій –
Й ми удвох потонули у білій пороші
Поцілунків і слів, невимовно п'янких –
Як цей сніг засипав мене зрання!
Я проспала так міцно, так довго: роки,
Лиш для того, щоб дотиком ніжним кохання
Розбудило мене... Він нарешті дійшов!
Із дощів,із снігів, із морозів
Вийшов, щоб розказати мені про любов,
На яку я чекала ще й досі...
08. 12. 2023
Найважливiше
Тобі погано? Я тебе утішу.
А радісно – у себе увіллю.
Біда? Я поряд. Зроду не залишу,
Бо я люблю. Я так тебе люблю!
Здуваю і пилиночки з кохання,
Обожнюю, коли воно блищить.
У мене є одне палке бажання:
Продовжити на віки вічні мить,
Оцю омріяну, осяйну, дивовижну.
Про це я небеса святі молю.
Але із молитов найважливіша
Звучить в мені: «Я так тебе люблю...»
08. 12. 2023
Хочу
Ти чи любові ніколи не бачив?
Аж розгубився, дивлюсь.
Думаєш, слово нічого не значить?
Що ж, розумію. Не злюсь.
Тільки чомусь із сумлінь вже віночок
Грудень прийдешній плете,
Там, за вікном, сніг щось ліпить пророче –
Тож я мітлою за те
Так вигрібаю його з свого двору...
Холод. А я все лечу
Далі і далі, все вище – угору
Й всім, хто зневіривсь, кричу:
«Є на землі райський сад, той куточок,
Де ще кохання цвіте!»
Як же я хочу! Як же я хочу
Жити, де сніг не впаде...
08. 12. 2023
Читати кохання
Кидає небо згори біле пір'я
І пишуть мені ним листи недовір'я.
А я ж дуже тонко оте відчуваю,
Та думаю: мабуть, не так я читаю
Написане. Погляд – униз, потім – вгору,
Зліва – направо, з сьогодні – в учора.
Ну, начебто так і не так водночасно.
Закину листи я назад, щоб прекрасне
Оцим ригуванням не зруйнувати...
Навчіть мене, люди, кохання читати!
08. 12. 2023
Ти не заводь…
Ти не заводь мене в кудись,
Бо чула, вовк там заблудивсь.
У нього зуби цокотять –
Йому лиш дай що пожувать.
Мене ж ти вовку не даси?
Я знаю, краще сам з'їси.
Поміж поганок я одна
У цьому лісі їстівна.
Та ще й підморгую тобі!
Не бачу інших вже грибів.
А як і бачу – не такі!
Моховики, боровики
На мене зиркають – дивись!
Пішли в оте твоє кудись!
Пливе вечiрнiй снiг...
День розпочавсь великим снігом-
Всі поховалися стежки.
А ти узяв і з гірки з'їхав
В моє життя й привіз ... книжки!
В них наші сповіді, зізнання
І жарти, що писались вдвох, –
Усе обрамлене коханням
Від літер, слів й до крапочок.
Любов уже гуртує хвильки
То в вал високий, то в потік...
Маленька книжечка, а стільки
В ній нас... Пливе вечірній сніг.
15. 12. 2023
Більше поетичних творів з цієї книжки тут: Магія зимової весни
Петро АНТОНЕНКО
Майже новели
Пальто
Сьогодні вона випадково на горищі, де не була сто років, знайшла своє старе пальто. Старезне, ношене-переношене. І їй так захотілося знову в те пальто. Туди, коли вона його купувала, коли носила нове, не дуже нове, вже дуже не нове, але чомусь таке затишне. Повернутися хоча б у той день, коли вирішила закинути це пальто на горище. Де потім не була сто років. По цей день...
Сон
Найхимерніші сни йому сняться під ранок. Коли сон, в сенсі сновидіння, а не стану (двозначність слова) – таке дійсно химерне плетиво уяви і реалій.
– Чому ти не можеш розлучитися? Щоб ми були разом.
– Ми й так разом.
– Можна ще «разОміше». То чому?
– Тому.
– Це не відповідь.
– Тому, що у мене вже донька старша від тебе. У мене двоє онуків.
– «Уперше чую», це, сто разів чуте.
– Тому, що тобі нема й 30-ти, а мені за 50.
– Далі.
– Тому, що я старий, як не знаю, що.
– Ти молодший багатьох моїх ровесників-поклонників.
– Тому, що я на два роки старший твоєї мами. А цікава у мене буде теща!
– Дурень.
– Ти ж ревнуватимеш до неї?
– Тупиця.
– Продовжуй. Там ще так багато синонімів. Наша мова багатюща.
– Ще раз запитую: ЧОМУ?
– Тому, що я стомлений життям, яким живу трохи більше, ніж ти на світі.
– Тому, що ти дерев`яний, і не просто, а дубовий. Ти каменюка. У тебе отут лід.
Вона гахнула його, легенько, ніжно, туди, в лід, у груди. Кулачком, з красивими, тонкими наманікюреними пальчиками, на одному з яких зблиснуло колечко, подароване ним, і яке у неї тепер можна було б зняти, відняти хіба що з пальчиком.
…Все раптово обірвалося.
Це все було зараз чи 20 років тому? З ним чи не з ним? Сон чи не сон?
Сигарети у ліфчику
Він любив наїжджати в це чарівне невелике місто. До своїх літературних побратимів, особливо до веселих поетів.
Після поважних літературних вечорів у якійсь аудиторії, вони збиралися у когось, щоб «вечорИ» продовжилися у «ночерИ», «вечЕрі» в «ночЕрі». А найстійкіші витримували і до снідання. Втім, їхній стіл завжди був доволі скромний, на відміну від нічних віршів, жартів, пісеньок. Особливо після такого-то тосту. Правда, і пили вони, попри молодість, значно менше, ніж згодом, коли постаршали-постаріли.
Але посиденьки таки ж затягувалися до ранку. Якось, було, найстійкіші з найстійкіших провели його на першу електричку.
Витримати посиденьки було не так просто. Тому періодично робили «перекури», звісно, умовні – надто не обкурювалися.
Якось, десь в районі третьої години ночі (чи ранку, як там правильно?) одна чарівна поетка запропонувала йому «на перекур». Ну, вийшов, за компанію, в під`їзд. Сказав їй, що зроду не курив. Що колись кинув курити у першому класі, і то точно не пам`ятає, чи було таке, чи курив взагалі?
А вона раптом почала шукати сигарети на собі в таких місцях, що він хутко втік до столу. Бо якось не вірилося, що жінки носять сигарети на грудях чи деінде.
Взагалі-то, згодом дізнався, що вона також не курить…
Фраза
Він був говіркий, вона ні. От і вір баєчці, що жінки, мовляв, балакучіші чоловіків. Насправді на сто його слів припадало одне її.
Ось і зараз він говорить, говорить, вона слухає, слухає.
Врешті, наговорившись, наче аж винувато запитав:
– Тобі хоч цікаво?
– Так.
– Я ж стільки тобі розповідаю різного і всякого.
– Лише одну фразу.
– Як це одну? Стільки всього…
– Одну.
– Жартуєш? Як у тебе телефон?
– Нормально.
– А твій слух?
– Чудовий.
– То яка це одна лише фраза у моїй говірці тобі вчувається?
– «Я тебе люблю».
Міраж
Знову «полетіли» пробки в електролічильнику. Якби вона тоді не розлучилася з чоловіком, він би зараз заліз і все полагодив. З мужчин інколи буває і якась користь.
Навпомацки знайшла запальничку, про яку вже забулася, бо забулася, коли востаннє курила. Чвиркнув вогник, налапала обгорілу свічку, запалила.
Він сидів за кухонним столом і щось звично жував. Її чоловік. Вогник свічки затіпав і згас. Клацнула ще раз. За столом – нікого.
Пішла в зал, налапати ліхтарика, увімкнула.
Він сидів на улюбленому дивані і, схоже, дрімав. Сієста, бачте, у нього. «Іспанець» нещасний. Якось, було, пообідавши, влігся на свою «сієсту» і запропонував їй відганяти газетою мух. «А дрючком не хочеш?» – запитала вона.
Ліхтарик блимнув і згас. Увімкнувся ще раз. У залі було порожньо, як у порожній бочці з-під вина.
Відчула, що треба б у ванну, охолодити своє красиве, не заляпане косметикою обличчя 40-річної пані (чи тепер мадемуазель).
Він стирчав у ванній і чистив зуби, щіткою, яку, наче ж, був забрав, коли тікав у «нове життя», до якоїсь хвойди.
...У спальню вона вже не пішла.
Клацнуло десь у лічильнику. Світло загорілося одразу по всій затишній, порожній квартирі.
Більше прозових автора з цієї книжки тут: Магія зимової весни
