У популярному чернігівському видавництві «Десна Поліграф» вийшла напрочуд ошатна книжка – в дуже красивій твердій обкладинці, великим форматом, з набраними у спеціальній комп’ютерні програмі нотами, значним накладом.
Цю талановиту збірку ста своїх пісень «Примчу на білому коні» створив відомий український поет Сергій Дзюба. Причому тут він постав і як цікавий, неординарний композитор, який написав музику на вірші багатьох вітчизняних та зарубіжних поетів.
Білі ангели. Слова Тетяни Дзюби. Музика Сергія Дзюби
Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.
І кидалось сонце вслід цуценям рудим,
І від сміху в кров розсікались губи.
Як розтане швидко цей зимовий дим –
Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…
Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу
Крізь шинельних буднів непохитний стрій?
… Не сахайсь закляклих серед степу
Кам’яних бабів – невідбулих мрій.
Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.
За пісню «Білі ангели» Тетяна і Сергій Дзюби цього року стали лауреатами Міжнародної премії авторської пісні імені Василя Симоненка.
Власне, пісень у пана Сергія – значно більше. До книжки увійшли улюблені: ті, які частіше звучать в радіоефірі, виконуються і знаними артистами, й численними естрадними гуртами та фольклорними колективами; які часто і залюбки співає сам автор на своїх презентаціях, творчих вечорах і зустрічах – в Україні та за кордоном.
Ми з тобою згаснем молодими. Слова Сергія Дзюби. Музика Тетяни Чабан
Ми з тобою згаснем молодими –
Може влітку, може навесні,
Переживши всі несправжні зими
І такі сумні осінні дні.
І не буде зморшок падолисту,
І не треба – в чергу за теплом!
Тихо, у колись чужому місті,
Доля прошепоче нам псалом…
Візьмемо лиш спогади і рими
Найщиріших віршів і пісень…
Може, ми й не згаснем молодими,
Тільки, як у Гріна, – воднодень.
Взагалі, музикалізація слова, особливо поетичного, – складне й цікаве мистецьке явище. В українській літературі ще в часи романтичного періоду її розвитку (ХІХ століття) сформувалася потужна плеяда творців, які наповнювали своє поетичне слово неповторною, глибокою, проникливою музикою. Музикою зсередини... Тією, що сприймається як музичний код, як невидиме наповнення сакрального змісту поезії.
Намисто і Струна. Слова Сергія Дзюби. Музика Тетяни Чабан
Жили-були Намисто і Струна,
У кожного – серця і зорепади,
Своя самотність і свої балади…
Я був один, і ти була одна.
Намисто долю шпетило і вік…
Ясне Намисто, що жило з надривом,
Так тужно розірвалось в дужу зливу
І розлетілось блисками – до ніг!
Струна ж на мить повірила в сонет,
Полинула октавами омани
І розітнулась – навпіл, з болю п’яна,
Так несподівано скінчивши лет…
Я взяв свою поранену струну,
На неї нанизав твоє намисто, –
Так трепетно, так ніжно урочисто,
Мов найсвятішу в світі таїну.
Я був один, і ти була одна…
Та раптом чистим подихом любові
Переплелись, воскресли світанково
Твоє намисто і моя струна!
Євген Гребінка, наймузикальніший український поет-романтик, можливо, й гадки не мав, що його «Очі чорнії» приречені на довговічне літературно-музичне житя. Часи минули, а цей романс так і лишається неперевершеним за ритмомелодикою, чарівністю поєднання змісту й форми. Бо фраза про те, що в світі немає гармонії, – то лише часткова правда. Нехай короткочасна й швидкоплинна, але гармонія все-таки є. І музика, так, саме музика покликана донести її відчуття до естетично розвиненої людської душі.
Сивий птах. Слова і музика Сергія Дзюби
Сивий птах на зиму відліта,
Клекотом прощаючись з селом…
Батьку рідний, де оті літа?
Може, їх насправді не було?!
Приспів:
Хто на скроні кличе заметіль?
Як чолом простерлась борозна?
Я візьму натомлений твій біль,
Щоб не несла смуток сивина.
Ще вберуться в білий цвіт сади,
Припорошать звідані стежки;
Та на них залишаться сліди,
Що лягли, як прожиті роки.
Ближча до нас у часі творчість музикальних українських поетів Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко. «Музика – це література серця; вона починається там, де закінчується мова», – сказано колись Аароном Коплендом. Від себе додам: музика – це мистецтво мислити звуками.
Така преамбула успішно проектується на зміст нової книжки Сергія Дзюби «Примчу на білому коні. Сто пісень».
Книга свідчить про автора як про митця в несподіваній для багатьох читачів іпостасі. Сергій Дзюба, крім того, що є поетом, прозаїком, публіцистом, драматургом, критиком, дитячим письменником, гумористом, – ще й композитор. І його нова книжка засвідчує подвійне авторство пана Сергія: поетичне та музичне.
Я намалюю сон, щоб міг тобі наснитись
Безмежний, щедрий світ, а в ньому – ти і я.
Правічна голубінь, в яку не надивитись,
В очах твоїх ясних від щастя засія!
Відкинуть хмари тінь, і ніч навіє спокій;
Від пахощів вітрів серця охопить хміль…
І враз тобі до ніг, красуні ясноокій,
Осиплеться зірок небесна заметіль.
(З пісні Юрія Бедрика та Сергія Дзюби «Я намалюю сон»)
Спеціально вибрала саме ці дві строфи зі збірки як прозорий натяк на лейтмотив усієї книги. Це – лейтмотив любові. Справдешньої, вірної, потужної, на якій світ тримається, і все в цьому світі набуває повнокровного змісту. Кожен поетичний рядок цієї книги має конкретну адресатку – Тетяну Дзюбу, кохану дружину автора, а також – талановиту письменницю, перекладачку, науковця.
Тому є сенс вважати: голос ліричного героя – це голос самого автора. Інтимно-задушевно цей голос звучить від першого до останнього рядка книжки, – голос витонченого лірика й щасливого, закоханого чоловіка. А коли людина щаслива, вона повертається обличчям до інших людей, ніби закликаючи: «Будьте й ви щасливими! Ми ж усі народжені для щастя!» Так щастя й поширюється. Через різні канали. Найпотужнішими з яких є слово та музика.
Ми – ніби на межі,
Де чари вітражів;
І я забув роки
Від доторку руки.
Хай магія долонь
Та шепіт біля скронь…
І наче так завжди –
Ми поруч: я і ти!
(З пісні Сергія Дзюби «Не знаю я»)
Ліричний герой бачить світ, керуючись тільки світлими помислами. І світ відповідає йому взаємністю, обдаровуючи своїми щедротами, найдорожча з яких – кохана жінка, яка завше поруч. За ілюзією простоти викладу, філософія любові – головна істина людського буття. Бо світом, хай там хто що не каже, все-таки править любов. Якщо для когось це звучить збаналізовано, то нехай така банальність живе якомога довше. А ще краще – вічно. Найскладніші й найважливіші істини для світу часто здаються занадто простими (Генрі Міллер так сказав). Але ці істини звучать вітально й переможно:
Ти – зоря вечірня й рання,
А я – твій надійний птах.
Пісне перша і остання,
Побудь на моїх устах.
Тільки не схолонь,
Щоб з твоїх долонь
Міг би птах завжди
Випити води!
(З пісні Сергія Дзюби «Побудь на моїх устах»)
Поезія, так чарівно переплавлена на музику самим автором, а також композиторами Миколою Збарацьким, Петром Лойтрою і Тетяною Чабан, просто приречена на успішне звучання в іншій своїй іпостасі, – як пісня, що лунає зі сцени, телестудії та аудіокасети. Тому що музика – це мистецтво над мистецтвами. Музика об’єднує серця. Музика – це той світ, складником якого є світ ліричного героя і його коханої:
Давай поїдемо туди,
Де кожна лінія – краса,
І відчувають небеса
Дельфіни душами завжди.
І дикий пляж – неначе храм,
Де чути море, а не світ.
У прохолодний оксамит
Так загорнутись треба нам.
(З пісні Сергія Дзюби «Давай поїдемо туди»)
Є в цій книзі й кілька поезій Тетяни Дзюби, дружини автора, якій ця збірка й присвячена. Це – надзвичайно талановиті метафоризовані вірші, стуктуровані на асоціативності та символічній образності поетичного мислення. Ось один із них – як мікромініатюрна картина світу, по-метафізичному контрастна й динамічна. Вірш – настільки глибокий на ідейному та образ-тематичному рівнях, що його хочеться процитувати повністю.
ПОШТОВИЙ ВАГОН
У вазах дворів – білі гілочки безу,
Тополі зганяють із неба хмарини.
Листи відпливають в замріяну безвість –
Південно-сліпучі легкі субмарини.
Згасає мелодій розчулений голос
В ошатних бравадах та істинах голих,
І сонця прощально-усміхнений лик
Змітає із площі старанний двірник.
Розкришений в букви цей день у конверті,
І зірочки безу, що щастя віщують.
Пливуть «субмарини» в вагоні обдертім,
Де бомжі і мрії, обнявшись, ночують.
Я чую тут музику... Вечірній блюз чи нічний ноктюрн – ще не розібралася... Боюсь її розхлюпати... А ви її чуєте?..
Тетяна СИДОРЕНКО, м. Ніжин, спеціально для видання Біла хата
