Вистава Винниченка «Гріх» і формула Черчилля. Час від часу сучасні події нашого буття накладаються одна на одну, просякнуті такими потужними асоціаціями та алегоріями, що годі робити з них репортажні нотатки. Потрібна пауза... Треба, щоб думки, асоціації, слова впорядкувались і набули лаконічного змісту.
19-го вересня колега Людмила Пархоменко умовила бути присутньою на коротенькій зустрічі з режисером Чернігівського обласного академічного театру ім.Т.Г.Шевченка Андрієм Бакіровим. Десяток хвилин тривала та зустріч у напівтемному просторі, в якому повз нас сновигали мовчазні тіні робітників, які щось кудись діловито приносили, переставляли, носили звідкись і кудись.
Складні умови пораненого рашистами центру культури Чернігова нескінченні.
Сотні, якщо не тисячі чернігівців були поранені фізично і морально тим вибухом 19 серпня. Того дня довкола обласного театру і площі, мало не на кілометр, розлетілися металеві і вогняні знаряддя смерті, забираючи людські життя.
І коли Людмила спілкувалася з Андрієм Бакіровим, у мене задзеленчав мобільний телефон. Я відійшла вбік. Дзвонив син, який взагалі того дня десь на журналістському завданні і не повинен був телефонувати. Почула:
— Мамо! Ти оце однією рукою ремонтуєш нашу розбиту рашистами квартиру, а другою рукою хочеш її спалити чи що?!
— ???!!!
— Ти ж праску не вимкнула! Добре, що вона стоїть на металевій рамці!
— ?!?!
Слів у мене тієї миті не було.
Невже це я?
Син зайшов до квартири випадково на кілька хвилин між зйомками...
А я ж — то в театрі, то на зустрічі з людьми мистецтва і колегами.
Театр наш обласний страшенно постраждав 19-го серпня, коли в нього влучила російська ракета. І цілком не випадково і неспроста.
Там у величезному приміщенні досі всередині знизу доверху — жах, руїна, стирчить арматура, дроти, бетон, зяють пройми отворів і — проблеми там на мільйони гривень, але разом з тим — творчий запал наших творчих людей. Андрій Бакіров говорив про те, що на початку жовтня буде прем'єра. Запрошував на виставу.
І от ми вже — серед десятків глядачів, які прийшли подивитися виставу «Гріх» Володимира Винниченка у постановці Заслуженого артиста України Андрія Бакірова.
Побачила на прем'єрі чимало знайомих облич — це неймовірно порадувало: ми всі тут, ми разом, ми знаємо оту страшну ціну, яку заплачено за те, щоб ми у теплому жовтні прийшли на виставу у поранений рашистами театр.Театр живий!
Змісту цієї п'єси Володимира Винниченка я не знала (захоплювалася змолоду його прозою). Тому слідкувала за сюжетом і неймовірною грою наших дивовижних акторів. Нічого не чула й не бачила, крім того, що відбувалося на сцені. Та й тиша глядацька панувала — не одна я була зачарована дійством. Саме це і є магія Театру.
Змісту твору переказувати не стану. Слідкуйте за афішею. Проінформую лише, що п'єсу «Гріх» Володимир Винниченко написав у 1919-му році. Більше ста років тому! Твір є зразком неореалізму. Але наскільки ж він дивовижно актуальний в нашій реальності — це треба відчути. Можливо, саме для цього й потрібна ота реальність, в якій живемо зараз.
А Правда у кожного — своя. Спокусливі й солодкі тенета зради виникають не звідкись, а плетуться з самої людської сутності, і поняття гріха для натури, поглинутої сум'яттям, містить стільки протиріч, що годі й перелічити.
Ще раз переконалася у потужному режисерському хисті Андрія Бакірова.Акторам же чернігівським, які втілили Образи персонажів давньої п'єси — окремий уклін і дяка.
Хтось може дорікнути, мовляв, який такий театр, якщо у нас війна?!
Так. Сьогодні — 598-й день цієї проклятої всіма здравомислячими людьми війни. Але. Колись, у минулому столітті, агресивна гітлерівська Німеччина засипАла бомбами і намагалася фізично знищити Великобританію. Країна потерпала від руїн, проблем, неймовірного горя. І тодішньому прем'єр-міністру Уінстону Черчиллю запропонували зменшити видатки на культуру, але збільшити на армію. А він, аристократ духу, відповів: «Так а за що ми тоді воюємо?»Тож Мистецтво має жити. Бо хто ми без культури і Мистецтва?
Інеса Фтомова
