Поблизу одного з колимських концтаборів 1949 року за наказом Москви живцем потоплено в болоті близько трьох тисяч українських дівчаток віком 12-14 років – «чтоб нєкому било рожать бандєровцев».
А їх вели… В безодню просто гнали…
Ще й досі в тундрі болота дрижать.
З Москви так наказали генерали:
«Чтоб нєкому бандєровцев рожать»…
Поема-реквієм Дмитра Шупти «Колимські дівчатка» уже має кілька видань. Перше з них датоване 2011 роком. Тоді я відгукнувся на неї невеликою рецензією.
Цього року поема в зв’язку з сімдесятиліттям подій, про які в ній ідеться, отримала нове видання, завдячуючи добродійству лужанського козацтва Буковинського коша УК, а передовсім – курінному отаману Григорію Куришу. Якщо говорити про нинішнє видання (Київ, УкрСІЧ, 2019), то воно вигідно відрізняється від першого, надто скромного, але суть, звичайно, передовсім у самому творі.
Висловивши своє враження, я не думав писати вдруге, та, перечитавши поему, і, споглядаючи нинішню культурну ситуацію, відчув потребу висловити деякі міркування. Адже за цей час багато чого змінилося в житті суспільному, політичному, виразніше окреслюється нова позиція і чин художнього слова. Вони полягають у тому, що суспільна свідомість слово чує і не чує, воно важить і не важить, воно хвилює, але уже ясно, що достатньо обмежене коло тих, хто здатен його сприймати й розуміти. Не моє відкриття, що література позбулася ролі «володарки дум», і читацькими масами сьогодні володіють не стільки твори, скільки письменники, які вдало вписуються в культурний сучасний алгоритм.
Дмитро Шупта — автор поеми
Ці міркування я висловив для того, щоб, швидше самому собі, зʼясувати певну глухоту критики до «Колимських дівчаток» Дмитра Шупти (може й помиляюсь, серйозної розвідки не читав). Як не дивно, адже так воно й мало бути з твором незаперечної художньої якості, причому сучасним, новаторським, але не трендовим. Спробую зʼясувати останнє.
Твір виразно ідеологічний. Він присвячений одному з епізодів національної трагедії, що стався літом 1949 року, коли в Колимських болотах за кремлівським наказом було потоплено живцем три тисячі дівчаток-українок, які перебували в заполярних концтаборах з батьками. Мета акції чисто геноцидна: «Чтоб нєкому било рожать бандєровцев». Отже, ідеологія твору однозначно виразна – це ідеологія безкомпромісного патріотизму, націєствердження – відтак державотворча.
Чи говорять у нас сьогодні в подібному тоні? Незаперечно. От тільки суспільний резонанс мав би бути вагомішим. Державні інституції, які б мали формувати державну ідеологію, цього завдання не виконують, більше думаючи про те «як би когось не обідити», озираються на думку ледь не світової спільноти, заплющуючи очі на те, як інші нації пильнують свій інтерес. Толерантність, що виходить за розумні межі, виховує, по суті, індиферентне до добра і зла (в даному випадку національного) суспільства. В такій ситуації твір послідовної ідеологічної тенденції витісняється на загумінки периферії. Його воліють сприймати як ілюстрацію історії, ігноруючи енергію художню.
Такий стан речей є загрозливим і ось чому. Російсько-українська війна на Донбасі (а ще ж є й Крим) триває вже довше, ніж та частина Другої світової війни, яку ми знали, як «Велика Вітчизняна», і при цьому українське суспільство у своєму ставленні до сьогоднішніх подій не є достатньо консолідованим. Відповідальність за це лежить не тільки на «совєтському» спадку, але і на культурній політиці нинішнього дня, коли очевидна потреба адекватної ідеології замулюється в найрізноманітніший спосіб.
Може видатися, що ці міркування далекі від конкретного твору, але не погоджуся, бо саме «Колимські дівчатка» підштовхнули мене до них. Не є поема-реквієм «Колимські дівчатка» трендовим твором іще в одній площині – площині мови. Не тільки поема, що безпосередньо спричинила мої міркування, але творчість Дмитра Шупти загалом змушує чесного читача зізнатися, що горизонти української мови істотно ширші за її повсякденний вжиток. Звичайно, художня мова літератури і мова побуту різняться між собою, зрозуміло й те, що мова – це живий організм, який не можна загнуздати раз і назавжди приписами та обмеженнями, але та примітивізація, яку спостерігаємо сьогодні у наших стосунках з мовою, вражає. Здавалося б, небокраї мови розширюєм – нецензурна лексика, суржик, засилля іншомовних слів, якісь карколомні гібриди – все це засвідчує і працює на різнобарвність, різноманітність… Насправді ж – на торжество примітиву примітива! Все зводиться до кількох лайок, вивчених у початковій школі, не хочеться вірити, що в дитсадочку, і зведення інтелекту до компʼютерної програми. На цьому тлі твори Дмитра Шупти можуть видатися, навіть подекуди важко вчитаного, екзотикою. І справа тут не тільки в архаїзмах чи новотворах, не тільки у діалектизмах, пов’язаних з колимськими реаліями (якщо говорити конкретно про поему), а, в першу чергу, з тим, що відчуваєш живе, напружене енергією спілкування автора з мовою. Він її не «використовує», але, розвиваючи, занурюється в неї як ловець перлин, зачудовується словом і схиляється перед ним, одночасно граючись з ним.
Поезія не чужа словесній еквілібристиці, але сенс останньої має полягати у досягненні гармонії, яка вже виходить за межі вербального. І тут Дмитро Шупта не оригінальний оригінал, бо він точно, я б сказав, канонічно, римує. Сьогодні це – не модно. Риму заступає ритм. Але ж хіба рима не ритм? В чому особливість сучасного ритму? Як на мене, ритм неримованого слова працює на автора-людину, він увиразнює фізичного носія слова. Ритм, підкорений римі, працює на слово. Така тактика «затіняє фізику», актуалізуючи магію слова. «Кровь – любовь», «Слезы – грезы» не можуть не викликати посмішки, але одночасно ця посмішка не здатна знищити закладену в них позасвітову магію. І саме їй служить Дмитро Шупта, в поезії якого важко знайти неточну риму. Сьогоднішнє показне скорочення дистанції між людиною і автором – одне із марнославств нашого часу (хоча, коли його не було!), чуже поезії нашого автора, який воліє до класичної презентації творчого «Я». Не ритмізована експансія «его», не потік рефлексій, не претензійне бурмотіння, але чітко сформульована добірно висловлена думка позначає авторський стиль поета Дмитра Шупти.
Саме така поезія і вимагає відповідного читача, а нас все більше й більше привчають до позірної простоти – не тієї, що є результатом каторжної праці митця (як і в даному випадку), але як артистичної пози на грані нехлюйства, до тієї простоти, що гірше крадіївщини, бо не тільки замулює глибину, а й не передбачає її.
Я вже неодноразово згадував про мову. Як до неї не ставитись, від неї нікуди не дінешся. То ж сьогодні, якщо читача не вразиш, мода тобі не пробачить, загалу на твоєму боці не буде. Епатажність слухова, зорова і ще бозна яка, істотно формує суспільну оцінку мистецького явища. Але мода нічого не здатна вдіяти з тим, що сильне враження вигоряє, коли затихають децибели чи зникає з поля зору вибаглива конструкція. Звичайно, тоді на допомогу приходить експертне мудрування, але це не надовго, бо тільки істинне мистецьке переживання, непідробне ліричне почуття не знають фізичної тяглості часу. Біда ж іще і в тому, що справжнє мистецтво травматичне (недарма древні говорили про катарсис) – травматичне не в сенсі «кімнати жахів»: зайшов – перелякався – вийшов, а в сенсі роботи душі, яка через істинне переживання істинного вивершується над собою. Недарма Леся Українка говорила про страх звичайної людни: «Своїм життям до себе дорівнятись».
І тут я, власне, повертаюсь до того, з чого почав: «Колимські дівчатка» Дмитра Шупти – це твір, який вражає, який не може не викликати глибинне переживання, який передбачає катарсис. І стосується це не тільки теми, але, в першу чергу, її художнього вирішення. Загал уже адаптувався до думки про «бром і історію», з радістю погоджуючись із загалом, та справедливою тезою про безперспективність історичного мазохізм, не розуміючи того, що приречений на нього, якщо не відбудеться катарсис. Байдужо спожита інформація не доходить до серця і зайва розуму, пережите і донесене і передане людям художнім образом, перетворює її на чинник духовного життя. І саме в цьому алгоритмі прочитується поема-реквієм «Колимські дівчатка» Дмитра Шупти.
Хтось може бути здивований, що у цьому відгуку на твір я не пишу про його суто художні особливості, не процитував жодного рядка, але сьогодні для мене важливіше те, що добре знаний мені автор уже відомим мені твором, спровокував роздуми дещо ширшого, ніж суто оціночного літературно-критичного кола. А це і визначає мистецьку вартість твору, зумовлену, крім усього іншого, спонукою не тільки споживати культуру, а й схилятися перед нею.
Олексій Маков
Дмитро ШУПТА
К О Л И М С Ь К І Д І В Ч А Т К А
Поема-реквієм
1949 року поблизу одного з колимських концтаборів за наказом Москви живцем потоплено в болоті близько трьох тисяч українських дівчаток віком 12-14 років – “чтоб нєкому било рожать бандєровцев”.
***
В дротах вітрів полярні ораторії
Звучать не для калини чи верби.
Скупі для ока Колими просторої
Несмітні зачаїлися скарби.
Лишайники з мохами чемно щупляться,
Де іван-чай клечає звірівник.
Сюди спрутячі пажерливі щупальця
Кремль простягає через материк.
На світі має все свою колізію
І байдуже те, як її назвуть.
Десь в океані острів є Елізіум –
В раю тім душі праведних живуть.
А поміж Колимою та Іршавою
Затиснув неймовірним тягарем
Всіх монстр, поіменований державою,
Немилосердний більшовицький Кремль.
Для нього стало здійсненою мрією
Владарювати тільки з-під бича.
Переплелася влада з тиранією
У вседозволеність керманича.
Хто і чого нараїть нам нарайського,
І де воно тепер яйце-райце?
Гребуть-гребуть багатства краю райського
Й хоча б де посадили деревце…
Грядуть часи осудження нащадками –
Всяк на слизькому падає льоду.
А нині ми з колимськими дівчатками
Продовжим до загибелі ходу.
Жорстоко від батьків їх відокремили
Й погнали на загибель в болота.
Прилітні журавлі печаль суремили –
Той сум понесла юність золота.
Вони вже не відродяться і з веснами,
Бодай до сонця вислати б гінця.
Усі шляхи до раю піднебесного
У драматичнім дійстві без кінця.
Ми ліземо тундроболотним місивом,
Хто здатен на прокляття і на крик.
Сюди загнали силу достобісову,
Що згодом підірве цей материк.
Вдротоване ГУЛагу халабудище,
Безодня, де вже не існує час –
Все, що було, що є й коли то буде ще,
Примарою явилося до нас.
На цих шляхах ми квапимось останніми –
Зібралися край світу, хто звідкіль.
Норильськими й Кенгірськими повстаннями
Й Майданами ще відгукнеться біль.
***
Спрут чемеси́ть всі нації до болю,
Хто не змирився з долею раба,
Навʼязуючи політичну волю,
Щоб вигасла народу боротьба.
І на покору згоди спрут не просить,
Покликаний у зародку душить
Усе, що до свободи дух підносить
Й за волю здатне подвиги вершить.
У цьому спрут таки досяг вершини –
Він гнав етапи, як по килиму,
І чад комуністичної машини
Накрив Інту й далеку Колиму.
Не вибирав, дорослим чи дівчаткам,
Всім, гемоне, хребти переломи,
А злочин силкувався запечатать
У мерзлоті Інти і Колими.
Бо як не юнь, кого зосталось жерти?
Тож, вибирай, а хоч – не вибирай…
Від спрута вимагав нової жертви
Щодня кремлівський пажерливий рай.
У танучу мерзлоту хаотичну
Погнала юнок, наче нелюдей,
Не зла недоля в тундру приарктичну,
А підла сутність явищ та ідей.
Де мамонта стежки і динозавра
Лягли в первісний допечерний вік,
Там відбулося те, що буде завтра,
До чого спрут кремлівський всіх прирік.
У апогеї катувань і страчень,
У безмірі імперських володінь
Зі спрутових останніх передбачень
Збулась катюжна магія видінь.
Спрут зміг усе поставити на карту
І рай перетворити на гарміз,
Де конвоїри сталінського ґарту
Женуть нас і сьогодні в комунізм.
***
Гір на виднокраї відроги –
Там воля, лиш тільки рвони…
Безлюдні колимські дороги –
Мов щупальця спрута вони.
Колимські дороги не знають
Звірюки північної лап,
Одначе вони оживають,
Коли ними гонять етап.
У мерехті сяйво білисле
У небі шокує дітей,
Гнітить їх свинцево нависле
Не зичить надійних вістей.
Вібрує в зеніті, то низько
Пливе світломузика чень.
Та зірветься раптом вітрисько,
Й рятує ще каптур лишень.
Застібнута куртка по горло,
А ти, світломузико, грай!
Де сяйво немеркнуче гордо
Розписує весь небокрай.
В природи є власні манери
Чи, може, в небесних царів –
У верхніх шарах атмосфери
Світити розлив кольорів.
Це явище дивне оптичне,
Приємне для ока й душі,
І є щось велично готичне
В рухливім живім міражі.
Але для дівчаток все – марне,
Хоч послане сонмом богів,
Не радує сяйво Полярне –
Салют юкагірських вогнів.
Не виповнить катові душу
І юнок не звільнить з лещат,
Не виведе навіть на сушу, –
Воно не врятує дівчат.
Дзвенітиме в далях колимських
І влітку замерзла сльоза,
Де відсвіт огнів юкагірських
В Полярному сяйві щеза.
Ти, схиблена з вірного шляху,
В стромину летиш повсякдень,
Жахалище, сповнене жаху –
Імперіє, трухла, мов пень.
Постійно здіймаючи шарварк,
З рук не випускаєш обух –
Кермує країною варвар,
З якої тхне варварський дух.
Свою відбуваючи тризну,
Реваншем скупаєш вину,
В безпутності путлищ путизму
Нову розпалила війну.
Не збувся провіщений Третій
Пихато омріяний Рим.
Твоїх віковічних трагедій
Хльобне окупований Крим.
Гієно! Боротися з барсом
Тобі допоможе фашизм…
Трагічне підмінює фарсом
Освячений твій бандитизм.
***
Вічномерзлотна тундро Колими,
В багно при покарлюченій березі,
Цих юних україночок прийми!
Обабіч конвоїри нетверезі.
В загибель їх веде остання путь,
Повернення з безодні тут немає.
Куди дівчатка йдуть, і йдуть, і йдуть,
І хто про це уже сьогодні знає?
Ступають тисячі худеньких ніг
Цих підлітків, яким не підлетіти.
Де-де обабіч не розтанув сніг –
Ідуть грузьким болотом. Майже діти.
Прошкують юнки-підлітки на смерть,
Хода їх просувається повільно
Шляхо́м, печаллю сповненим ущерть,
Де в розпачі вмовк вітер божевільно.
Полярне сяйво обірвало гру,
Від горя сіре небо помутніло.
Женуть дівчаток у страшну діру
Конвойні, згідно припису, уміло.
Неначе на прогулянку женуть,
Та хто й коли прогулюється тихо?
Без сміху, без розмов останню путь
Дівчаток простелило грізне лихо.
Безгомін з’їв ридання матерів…
У твань дівчатка шлях свій перемісять,
Там жоден з конвоїрів не здурів
В поході до призначеного місця.
Свої гаївки в тундру понесли,
Свої колядки і свої щедрівки.
Стежки болотним мохом заросли,
Чужі й грузькі, до рідної домівки.
Кремлівський спрут гвалтовно оповив
Угіддя люто й з України смокче
Затяту кров, яку не перелив
У Колиму, щоб вицідити конче.
***
Сполохається гуска, там – веселик…
А вдома – голоси пташиних нот
Звучать у наших українських селах,
Що сповнені буйнуючих пишнот.
Та нікому вродливих захищати,
О зброї – звір, і пес – теж лютий звір.
Усім мовчать наказано дівчаткам –
На слово має право конвоїр.
У тундрі болота холодні й гострі,
По них іти – неначе по ножах,
Брутальщина, матюк і наглий постріл –
Приреченим несе убивчий жах.
Лишайник, мох полярний та осоки,
Гружаве дно й повітря негрімке.
Призначення їх – нищити високе
Та непохитне, гідне і стрімке.
Карається тут навіть зайвий порух –
Закінчились дороги крижові,
Примарливо ступають душі поруч,
Де виснажені юнки – ще живі.
І з твердю зник останній клаптик суші.
Від жаху ціпенієш спроквола.
Відкраяні осиротілі душі
Дивились на приречені тіла.
Брести болотом далі неможливо,
Кінець тому, хто слабне й відстає.
Холонучи у відчаї тужливо,
Вже й голосу ніхто не подає.
В багні усі сліди дівчачі стерті,
Там відчай кожну душу охопив.
Тупе передчуття близької смерті
З очей немилосердний жах надпив.
Безодню тундри ми не подолаєм,
Для чого ж цей, такий печальний, трай?
Полярне сонце понад небокраєм
Котилось, не заходячи за край.
***
… За небокраєм димарі бараків…
Дівчаткам не вернутися назад.
Колючими дротами концентраків
Обнесених не матимуть досад.
Ніхто не заплямує їхню святість.
Іудо, чи отримав шеляг ти?
Похитуються, йдуть, щоб не зламатись,
Не думають, що мають полягти.
Північне сяйво вклечує галуззя,
Вогнями негасимо миготить.
Поразки бузувірського безглуздя
Очікує прийдешнє хоч на мить.
У тундрові, у прірвові палати
Нещасні йдуть, волаючи до нас.
Доба гряде, а з нею час розплати –
Святий для юних душ безгрішний час.
Трясовина – куди тут не біжи ти,
Та й хто куди, ослаблий, побіжить…
Вогонь пекельний знов бажанням жити
Запалить душі. Знову, знову – жить!
Була година рання чи запізня,
Дівчаток сили кидали чимдуж,
І раптом пролунала тиха пісня –
Над тундрою співав хор світлих душ.
Лунала тихо, та була велика –
Ця пісня чисті душі береже.
Той Голос Неба тільки Бога кликав
Засвідчити згасання юних жертв.
Гірка печаль північної пастелі
Зволожена болотом, не суха.
Таємний голос мертвої пустелі
Звучить луною і не затиха.
Ця пісня – свідок лютого загину
Під шовком із мережив павучат,
Вона постійно рветься в Україну
Із душами невинними дівчат.
У безолюдню всі шляхи простерті.
Тут навіть смерть сама волає: «Жить!»
Лунає пісня у безодню смерті,
Яку ніщо не здатне задушить.
…Дівчатка йдуть..., в затятому мовчанні
Тримаючи убивчу німоту.
Потоплені, одначе – нездоланні,
Несуть, найвищу, правди наготу.
Ввижались мальви їм біля віконця,
А не оцей колимський талий сніг.
Обличчями повернені до сонця,
Лишень воно ще пестувало їх.
Задивлені у сонце і у себе
Вони – ще діти. Всі – іще малі.
Не вабило їх зілля тонкостебле
Чужої непривітної землі.
Уже не чули конвоїрських матів.
Позамерзали сльози в їх очах.
Їм після камер, після казематів
Недоля ухвалила смерті шлях.
В цій тундрі – також не без вежової
В дротах кошари, наче у Кремлі.
Страшніш землі смертельної чужої
Нічого не буває на землі.
***
У лайди муки Байди,
У драговинні безвісті – углиб.
І не дано їм тверді, а ні райдуг,
Якими душі праведні пішли б.
Хоча б вогню болотного оскалок
На вчинену загладу дочиста –
Три тисячі дівчаток, як русалок,
Кремлівський спрут загнав у болота.
Ні скрикнуть, ні сплакнуть, ні заскавчати
Вам не дано, ой, діточки мої,
Загнали вас, три тисячі дівчаток,
В Колимські розболочені краї.
Судосили вас біди невідчепні
І ця – в безодню тундрова тропа
Через батьків, які були причетні
До визвольного руху – до УПА.
Чиїсь батьки наклали головою
В бою чи у криївці за ярком...
Була чиясь матуся зв’язковою
В УПА, а тато – просто вояком.
Для вас уже нема нового часу,
Невільницям з Прута, Дністра й Дніпра –
Ви мали заснувать колимську расу,
Живу, адже тутешня – вимира.
А рідний край позароста куколем…
Живе до цурки вигибне – і все.
Адже колимці – вбиті алкоголем ,
Їх «п’ятниця запійна» не спасе.
Приніс букет московський венеричних
Невиліковних капосних хвороб
На Колиму ГУЛагівський опричник,
Бо іншого і статись не могло б.
Нам нічого сувору долю злити,
За це Ти нас, Всевишній, не карай,
Що випало скорботно заселити,
Залюднити золотоносний рай…
Плануються для цього навіть юні,
Для чого не придатний старожил –
Народяться і красені, й красуні
З копальнями золотоносних жил.
Багатства тут немислимо казкові,
Потоки їх – прямісінько в Москву
Посиплються в зернятах чи піскові,
Як розсипи коштовного піску.
Оцінено найвище кожну драгу,
Де самородком кожен метр пропах.
І жертвами невинними ГУЛагу,
І вашими тілами в болотах.
Вічномерзлотно Колими заперті
Ворота – їх не візьмуть і ломи.
Тут, що не балка, то й Долина Смерті –
Останнє коло пекла Колими.
Клондайком стане Колима заліська,
Скарбівня перемішених боліт,
Бо кліка «небожителів» кремлівська
Зазябрити запрагла цілий світ.
***
Краєсвітній страшний материк,
Страхолюдні ви, зимо і спеко,
Душі право тут мають на крик,
Як і очі, щоб глянуть далеко.
Я лечу із-за Случі за Збруч,
Роздираючи тундри тужавіч,
Щоб торкнутись біди власноруч
І трагедію бачити навіч.
Та з катів час не змиє вину,
Навіть Бог якщо це напророчить –
Із етапами в драговину
Тундра буде завжди кровоточить.
Україна прямує – в путі,
Україна жива і не вмерла…
В тундрі виливки душ золоті
І її найкоштовніші перла.
Про загиблих – ніяких приміт,
А ні ціхи з тієї нагоди.
Гружавинна безодня боліт
І смертельні отруєні води.
***
В небі навіть розкрилений птах
Не кигиче над тундровим раєм…
Зачекалися за небокраєм
Ген, бараки в колючих дротах.
За дротами сумні матері –
Їх серця у надриві з печалі
Загорьовані, мов на причалі,
Невидимих зірок ліхтарі.
Заніміння – й ні зойків, ні сліз.
І суціль комашнею покриті
У тванюці, мов черви в кориті,
Кривуляки полярних беріз.
А дівчатка бредуть золоті,
Вже й не вірять своєму чучундрі –
Правда мохом покрилася в тундрі
У полярній німій мерзлоті.
Йдуть і йдуть, бредучи босоні́ж,
Передишки минають спокусу
У краю кровопивного гнусу,
Де в безвихідь веде бездоріж.
Йдуть по бабиному животі,
Де ще не пролягали маршрути
І кування зозулі не чути –
Довгих років би їм у житті.
Запекельна мандрівка страшна,
Кітловина ґвалтовного глуму.
Заспівають вітри свою думу –
Їх накриє німа тишина.
До небесних угідь неземних!
Мерхли в них навіть проблиски віри…
Дратівливі хмільні конвоїри
І вівчарки скажені при них.
Їх команди облудні слова
Поглинаючі, повні принижень.
Крик здійма наполоханий крижень,
Жухне-в’яне трава-батлава.
Поглинає останні сліди
У безодню колимських дівчаток –
В прірву загнаних, наче качаток,
Що потрапили з горя сюди.
***
Де літо з тундри хлань вчинило плютну
Під завивання дике хижаків,
У загнаних на Колиму безлюдну
Дівчаток відлучили від батьків.
І задрижала Колими споруда –
Всі щупальця напохваті тремтять.
Вони з жадоби душогуба-спрута
Накинулись дівчаток обмотать.
Завібрували щупальця в екстазі –
Ворушиться дорога Колими.
Дівчаток не погнали в цьому разі
Ні до копалень, а ні до тюрми.
Заглушується чайчине квиління,
Де хмарами дзвенячий гнус літа.
Квилить душа ячанням покоління,
Яке пішло на страту в болота.
Всі жертв сліди засипле снігу мерва.
Та тільки не зникає молоде –
Пекучий біль наструнченого нерва,
Надсадливо вібруючи, гуде.
***
Не зникли юні мрії і надії,
Нездійснене ми маємо здійснить.
Свобода й воля кличуть нас до дії
Часи не перетруть надії нить.
Вона жива, болюча й неспалима,
Вона, як промінь сонця, не згора.
Стояли у дівчат перед очима
Квітучі береги Дніпра й Дністра.
Убога мерзлота в полярнім зіллі…
Одначе, в цій пустелі, навпаки,
Клечальної Зеленої Неділі
У тундрі їм привиділись святки.
Ввижалась конвоїрові кокарда…
А юнкам видавалося щокрок –
У кожної із них дзвеніла згарда,
На кожній з них – з кісниками вінок.
Вони ще не діждалися любові.
Й не в кожної вже з них була рідня.
Тепер – ні мук, ні стогонів, ні крові,
Ні попелу у порожнечі дня.
Бредуть болотом мовчазні дівчатка –
Змиває слід сколочена вода.
Та ще німа заціплена мовчанка –
Ніхто про тих дівчаток не згада.
Мовчущо спить колимський край омшаний,
Де тисячі дівчаток йдуть і йдуть…
О! Як же їм потрібне слово шани
І пам’ять про стражденну їхню путь.
Доба ганьбу поклала на скрижалі,
Яка і досі цілий світ трясе:
«Бандєровцев чтоб больше нє рожалі…»
За це їх умертвили. От і все.
***
Зорі їм у небі не мигали –
Йшли дівчатка, як в страшному сні.
Про пощаду зовсім не благали –
Від розпуки в тундрі мовчазні.
Їм не уділили по набою,
Не давали випити отрут.
Став їх шлях рікою вогняною,
У якій пливе червоний спрут.
Злочинам його немає міри –
Їх не покрива ніяка мжа.
Все перетоптали конвоїри,
Де живого й мертвого межа.
Вам, собаки, захищати Молох,
Бо на те вас, озвірілі пси,
Вишколив досвідчений кінолог
Рвать людину, Господи, спаси!
Нюх і слух ви маєте належний,
Щоб команду виконать «Атас!»
І про вас не скажеш, що ви – лежні,
Звісно, не врятуєшся від вас.
Розтерзати жертву безборонну
Із колючодротих таборів,
Кинувшись, неначе на ворону,
Крізь пекучу хмару комарів.
Це для вас щоденна справа звична.
Жодній жертві захисту катма.
Зона вся ГУЛагівська – арктична,
Їй ім’я́ – бездонна Колима.
***
Поруч з вами йдуть песиголовці,
Жертва в них у кожного – на клі:
Москалі – рязанці і тамбовці,
Сказано – скажені москалі.
Хто їх тільки й звідки не потурив?
Всім вони – затяті вороги.
Меншиков з Петром знесли Батурин,
Мешканців скаравши до ноги.
Прирікали кожного на муки…
Кожен – кат і кожен з вас – пілат.
Матерям повідтинати руки
Й голови відтяти в немовлят…
Де система вишколу змійова –
На ординстві вибуяв бур’ян.
Господи, як банда Муравйова
Тисячами нищила киян!
Згасли безневинними закланці,
Жертвами розбою та облав,
Хто попався їм у вишиванці
Й українське слово промовляв…
Кров людську пролити – в цьому подвиг,
Килими багрить в невинну кров.
Колими настав останній подих –
Псиний ґвалт усе переборов.
Вибабране в злочини сумління –
Пасете отару ви людську,
Виселену в болота, в каміння
Чи у жар азійського піску.
Вовче кодло, скопище шакалів –
Іншого вам імені нема –
Від московських хижих генералів
І до вас, ким повна Колима.
Грабувать, нахабно брати в набір,
Черепами всипать гобелен –
Безберегий світовий концтабір
В межах від Чопа й по Уелен.
***
Конвойні не спонукують до бігу –
На марші в конвоїрів свій манер.
По тундрі бруднуваті купи снігу
Не станули і влітку. Дотепер.
Колона йде… Припинена балачка.
Лишень болото тундри чвакотить.
Для ноженят яка в кого взувачка?
Підковами конвой не цокотить.
У конвоїра вистача набоїв,
На безкінечний шлях, який замрів
У гості до приморських звіробоїв
Чи, може, в гості до оленярів.
Для конвоїрів чути звуки рацій.
Вода хлюпоче, Під ногами – лід.
Щокрок до екстремальних ситуацій
Не вимагав готовності похід.
Розкішна болотнівка, як перина.
М’якенька бойлава, неначе пух.
Кишить летюча хмара комарина
І мошки, й ґедзів та кусючих мух.
І не ясир в степу вели татари –
Торкались личок і чарівних брів,
А спраглі крові ненаситні хмари
Бозна-яких летючих упирів.
Віддайтеся цим кровопіям, дітки, –
Їх осоружні крила скрізь бринять.
Не вам вітровки та енцефалітки.
Ви без антимоскітного вбрання.
Не вам хоча б якийсь хімічний засіб.
Вас упирі з’їдають находу.
На вас конвойні зирять дуже ласо –
Задовольнити похіть і жаду.
Довкіл буяє тундра буйноквіто
На безмірах просторів Колими.
Зійшло спекотне і коротке літо –
Надходить ніч полярної зими.
***
Куди ж дітей ти гнала у болото?
Чи охопив невиліковний сказ,
Розбещена, звіріючи сволото,
Який і хто б не дав тобі наказ.
Без Бога у душі своїй порожній.
Та злочинів таких не бачив світ!
Три тисячі по тундрі бездорожній –
Дівчаток на загибель. Маків цвіт!
Від лиходійства й спирту оп’янілі?
Сумління вам безкарність відніма,
Катюги невмолимі, знахабнілі,
Для вас людського імені нема.
При зброї ви і взуті, гамадрили.
Дорога смерті – босій дітворі.
Чи вас від вурдалаків народили
Вовчиці хижі, а не матері?
Та згодом тихнув спів, але до співу,
Як розпочався дикий той шабаш,
Чи хто молив святу небесну Діву
І хто казав по себе «Отченаш»?!
Опричникам не йнять лихої смерті.
Замість душі в них в кожного – лагно.
І рухла тундра з видимістю тверді –
Підтале, розболочене багно.
Одначе, слався, каторжна робото!
Катюги і не ймуть свою вину,
Які дівчаток гнали у болото –
Все далі й далі у трясовину.
Ці болота недоля розмісила
Для нашого страждання, наших мук,
Де не живе й сама нечиста сила –
Болотяник заклятий чи тулук.
Утім, нічого дивного немає –
Гружавину покриє патлама.
Смертельна тиша злочин приховає
Й зима, на котру щедра Колима.
***
А їх вели… В безодню просто гнали…
Ще й досі в тундрі болота дрижать.
З Москви так наказали генерали:
«Чтоб нєкому бандєровцев рожать»…
До того, як взяли під карабіни,
Для них було повторене стократ:
– Зречіться від батьків та України! –
Усе, що вимагалось від дівчат.
І зойкнула з Дніпром далека Тиса,
Душа знялася високо, мов птах,
Коли втонула перша із трьох тисяч
Невинна жертва в тундрі в болотах.
Пішла на дно багнюки вікової,
Сховалася, як в нірку ховраха.
Її Господь всевишній упокоїв
На Луках Неба душу без гріха.
Високе небо, цей трагізм засвідчуй –
Ступати, мабуть, легше по ножах.
В очах дівчаток зачаївся відчай
І розпач задушив душевний жах.
Із цих дівчаток жодна не кохала,
А вже для всіх вогонь життя зачах.
Приречена колона потахала –
Зникала в конвоїрів на очах.
В безодню третя тисяча гунула.
Схлипнули й захлинулись мочарі,
Коли остання дівчинка втонула –
З’явився блиск Полярної Зорі.
***
І забриніла зумером маячка,
Й покликала сумління, як магніт,
А перед конвоїрами мерячка
Шлях заступила у блигомий світ.
Знов тванню затяглась бездонна дірка
Більмом зіниці кожного ствола.
І раптом з неба грізним сяйвом зірка
Конвойних на мерячку повела.
Хто йшов на повен зріст, хто навкарячки,
Хтось каявся із них і був ласкав.
Та вабив клич облудної мерячки –
До себе кликав і не відпускав.
Когось вела на клич уява хвора.
Аякже. Всі вони – богатирі!
Полярна Зірка зіркою майора
Для когось увижалася вгорі.
В подонків тих була така сверблячка –
За зірочку підвищують платню,
Із чим вітала кожного мерячка,
Вмикаючи собачу гавкотню.
Здавалось їм, що йдуть вони по трупах,
Здавалось їм – нарешті повезло…
Шанкровані, у сифілісних струпах
Несли вони не тільки тундрі зло.
Конвойним приключилася гарячка –
Вони посліпли, їм заклало ніс…
Глухого спрута вивела мерячка
У світле майбуття – у комунізм.
Мерячка їм таки забила баки,
Тож, вижив звір, на те воно й Сибір.
В концтабір повернулися собаки
І не вернувся жоден конвоїр.
Скавчав зашитим ротом правознавець –
Живе і мертве йшло на переплав.
ГУЛАГу генеральний виконавець
У метастазах ракових конав.
***
На Півночі
Штормів оселя буйних,
Загрозливий
Грім криги не затих,
Там не буває
Навіть змій отруйних,
Комах отруйних
Й випарів лихих.
На Півночі,
Де холоди лютують,
Постійно нами
Декілька століть
Бездонну мерзлоту
Весь час трамбують,
Щоб мерзле Заполярʼя
Відігріть.
На Півночі
Все ж зацвітуть черешні –
Вдається Провидіння
До синкоп:
Розтане крига Арктики
Нарешті
Й не забариться
Світовий потоп.
***
Загарбаних і простору, і неба,
І стільки в тебе злиднів та багатств,
Ордо московська! Що тобі ще треба?
Не здатна ти молитися й благать.
Молитвенно розсипана на стрази,
Втрачай останні залишки мети!
З безоднею великої образи
Тобі ніде прощення не знайти.
Бо від государя і до сатрапа
У тебе душі сповнені чудер.
Просмолена ти хижістю касапа,
Москаль у тебе кожен – живодер.
Все умертвляєш проклятим поконом,
Плюндруєш ти усе – на перегній.
Не канонічна – ти поза законом,
У самосвятті здатна на розбій.
У тебе в небі, в морі і на суші
Побоїща тривають ножові –
Суціль панують здавна мертві душі,
А знищені, дівчачі, – всі живі!
Вони тобі – чужі й такі далекі –
Від помсти їх ти вже не утечеш.
Обурення переростає в клекіт,
А ти собі останній саван тчеш.
Себе ти догризаєш до окістя,
У жовчній злобі мінишся з лиця.
Тобі немає затишного місця,
Захмелена – в пияцтві до кінця.
У тебе всі – раби, підніжки, слуги.
Для тебе всюди – вирви на соші.
І невимовні чорні крила туги
Тебе накрили, хижу, без душі.
***
Для тебе в майбутті – нема нічого.
Все, що ти мала, втратила навік.
Із туги твій, із відчаю страшного
Безчестя виповнятиме потік.
Ти дихаєш сибірно-заурально.
Уся твоя безмеж – колимська твань.
В імперії всім жити – аморально.
Ти звиродніла вже від зловживань.
Навальна ти з поразками впереміж,
Тебе вже не врятує дев’ясил.
Розбещена твоя стареча неміч
Призводять тільки до згасання сил.
З покарою тобі не розминутись.
Дівчатка юні в тебе – на десер?
Тобі ніколи вже не схаменутись
У пожиранні тисячами жертв.
Затурканий народ мовчить терпляче.
Комуноїди ж, як від блекоти –
Втішаються безкарністю одначе
В шаленій озвірілості кати.
На очі всім наліплюють полуду…
Ти тільки й прагнеш, де б кого вкусить.
Зачумленого безпросвіттям люду
Ніяка сила вже не воскресить.
Душа твоя камінна – з діориту,
Вона не знає совісти гризот.
Сучасність підлу і несамовиту
Не затуляє віри горизонт.
Злодієш ти! У пошукові вигід
Себе саму давно пережила.
Глуха, просякла мрякою безвихідь
Мертвенної застиглості дійшла.
Жах сієш ти такий не випадково –
Тобі нема прощення далебі.
Душі останнє вимовлене слово –
То реквієм останній по тобі.
***
Давно твої вже піддані поспиті –
До грабежу в них тільки ненасить.
Ніяка сила живодайна в світі
Не зможе їх жадоби погасить.
За злочинами ти стоїш найвище
І звиродніло плем’я молоде.
А Дантовими колами очищень
Ніхто уже тебе не поведе.
На злочини катюжні ти поспіла,
Не маючи для розквіту зернин.
Морально ти, імперіє, зіпріла –
І смертоносний твій кадаверин.
Злочинні конвоїри і солдати –
Їм ніч потрібна, а не ясний день.
Ти так і не навчилася страждати
І не придатна вже для одкровень.
Дорогою в безодню без зупинки
Чи хтось пройти наважиться колись?
– Зречіться хоч тепер, що українки! –
Дівчатка й перед смертю не зреклись.
Так страчені і не почили в Бозі,
Бо зречення не мало сприйняття.
На зболотнілій тундровій дорозі
Пішло в безодню варварства буття.
Буть скоморохом в ролі зубоскала
Тобі, мабуть, призначили святі.
Нечистій силі душу ти заклала
І зрадила духовній висоті.
Кінець твоїх смертельних хороводів,
Зловісна, з апокаліпсисом зла,
Ти від останків знищених народів
Сама себе Кістками загребла.
У розпалі твоє полярне літо,
Але шляхи безодні розвезло.
В твоїй катівні, довбана еліто,
Ніхто не здатний визначити зло.
Попри бридку й злоріку теревенність
Усе-таки оновлюється світ.
А Україна дивним птахом Фенікс
Постане врешті з попелу й боліт.
Ще будеш їй ти ноги цілувати
Й жахатимешся дикої Москви,
Коли по світу підеш старцювати
І понесеш залатані сакви.
***
Хто нам приніс неволю й мракобісся?
Прийшов по власну гибель супостат.
І повіддю вогненного Полісся
Розлився збройний опір до Карпат.
Загибель наша завше є початком,
Як забуття стирається наліт.
Нова доба зневаженим дівчатком
З колимських підіймається боліт.
Знайшлася прірва кожному шрубку
З Дністра, Дніпра і з Ворскли та Дінця.
Страшну твою імперську м’ясорубку
Пройшли ми всі, невинні, до кінця.
Полярний свідку, скривджена березо,
Ти знаєш, що дівчатка – не раби.
І їхній день горить вогненнолезо
Над прірвою кривавої доби.
Їй не потрібно фальші, ні підробок.
Трагічно занапащеним серцям
Вона жахтить, як монумент-надгробок
Фашистським і комунівським жерцям.
Болюча правдо, сущий ізмарагде,
Здається час катюжний відгостивсь.
Про злочин правда вирватися прагне
Й світами якнайдалі пронестись.
Про те, як ми у тридцять третім пухли,
Як вистріляні потім підзакіт.
До нас і наших бід цей світ – оглухлий,
Осліплений брехнею цілий світ.
Нас позбавляли живота й оселі
На всіх етапах – аж до Колими.
А ми ішли снігами, крізь пустелі,
Крізь полум’я на згарища й громи.
Ніде ми не зламались анітрохи –
Упертий розпач палахтить вогнем.
Хода в безодню підлої епохи
Закінчиться – її ми не збагнем.
***
До катувань північний край незвиклий.
А тут у жертву – юнок тисячі,
Які бредуть болотом, наче виклик,
Світанком, вдень, увечері, вночі.
Вони пречисті, наче зорі ясні –
Приречені, зневажені усі,
Гвалтовані й незаймано-прекрасні
При гідності, в божественній красі.
Злий гавкіт конвоїрів та вівчарок
В багнюці тундри – їм усім жених.
Невінчані три тисячі дівчаток –
І сліду не лишилося по них.
Ішли без Бога чи, можливо, з Богом?
Про це вже їх ніхто не запита.
На обрії, крім сонця золотого,
До океану – вічна мерзлота.
Ніхто не подає команд «Полундра!»
Зриваються куріпочки й качки…
У рихлої розверзеної тундри
Дівчатка – українські квіточки.
Жахіття наростає з кожним кроком,
А конвоїри квапляться чимдуж.
І не окремий біль суцільним шоком
Опанував три-тисячами душ.
Відчуй найболючіше їх, доби біль,
Стопроклятуща прірва – Колима.
Бредуть вони за обрій на загибель –
Їм порятунку жодного нема.
Дай, Боже, для рятунку хоч пір’їну.
Води – розливи, та не можна плить.
В цій тундрі стомільйонну Україну
Не вдасться дикунам перетопить.
Бездонна прірва Колими у серпні…
Бредуть… А тундрі – геть немає меж.
Умертвлені і все-таки – безсмертні,
Повинищені – й нездоланні все ж!
***
Понад пекельністю земною,
Де крила обпалив і птах,
Ідуть і йдуть переді мною
Дівчатка в тундрі в болотах.
Ідеш і ти, моя Вітчизно,
І поділяєш їхній біль.
Прошкую я , хоча й запізно, –
Їх прагну вирвати звідтіль.
Ідуть нескорені, не вбиті
Й на помсту кличуть, як на бій.
І запеклися в діориті
Їх болі гронами надій.
Не чути їхнього квиління,
Як ниє серце молоде.
Дівчаток юне покоління
З епохи карної гряде.
Їх, україночок, мільйони
В страшній ГУЛагівській дірі.
А це ж – невінчані мадонни,
А це ж – майбутні матері.
У гвалтівничому ГУЛазі
Їх загубилися сліди.
Але вони ідуть наразі
З боліт колимських аж сюди!
Комусь примариться встоп’яте,
Хто не втонув іще в гріхах,
Все покоління розіп’яте
На етапованих шляхах.
Своїх ми маємо героїв.
Своє, відомо, – не чуже…
Проя́в неозоре́нний про́яв
Небесна сила береже.
1999 –2014
Словник вжитих термінів
Арктична тундра – безліса природна зона, що простягається на північ від зони тайги
Бабині животи – трясовинні болота
Білислий – бєлєсоватий (рос.)
Болотівка – болотяна рослинність
Бойлава – теж
Вітровка та енцефалітна – захисний одяг від комарів, гнусу
Вклечувати – прикрашати зеленими гілками (клечанням)
Елізіум – міфічний потойбічний острів, де мешкають душі праведників; царство щастя і краси, рай
Інта – заполярне місто, ГУЛАГ, де катували українців
Іршава – місто в Західній Україні
Кадаверин – трупна отрута
Касап – живодер, кат
Кінолог – дресирувальник собак
Кло – ікло, клювак
Клондайк – річка та золотоносний район у США
Лайди – (фін.) заболочені тундрові луки
Маячка – привид, маячіння
Мерва – потерть, тут – заметіль
Мерячка – див. поклик Полярної зірки
Оскалок – зблиск
Патлама – те, що й баглава
Плютний – розгрузлий, непрохідний
Поклик Полярної Зірки – так на Далекій Півночі називається мерячка, стан, коли простуєш у тундру, не розплющуючи очей, назустріч примарному вогню
Полярне сяйво – оптичне явище, яке відбувається у верхніх шарах атмосфери, світіння окремих ділянок нічного неба, що швидко змінюється тривалістю від кількох хвилин до кількох діб
Потахати – танути (приклад: сніг тане)
«(П’яна) п’ятниця запійна» – щось на зразок м’якого сухого закону, коли
спиртні напої продають лиш у останні три дні тижня
Стрази – біжутерні прикраси
Судосити – зустріти
Тулук – вовченя
Уелен – портове місто над Берінговою протокою
Ціха – позначка, прикмета
Чемасити – душити
Чоп – прикордонне місто в Західній Україні
Чучундра – символ божества
Шанкр – одна із стадій сифілісу
Юкагірські вогні – див. Полярне сяйво
