Чого більше творить людина на землі? Добра чи зла? Стосовно керівника «Землі і волі» Леоніда Яковишина над відповіддю не задумуєшся: добра.
Леонід Григорович Яковишин – одна з найпомітніших постатей в аграрній Україні. Я ще на початку 90-х років писав, що Яковишин достойний найвищих державних відзнак. Уже тоді Леонід Григорович не прогинався ні перед владою, ні перед дутими авторитетами, шанував справжніх господарів.
Ким уже тоді, на зорі нашої незалежності, був Яковишин? Ось, як я писав: «Може, комусь не подобається Яковишин? Так, він, звісно ж, не пластиліновий, з нього слухняного хлопчика не зліпиш. Та що то за чоловік без характеру… Як птах без крил. Леонід Григорович звик в усьому, як мірошник, мати свій помол. Якщо вже береться за якусь справу, то накручує себе, як пружину».
Нині, завдяки Л. Г. Яковишину, тисячі людей мають добре оплачувану роботу, машинно-тракторні стани орендованих ним колишніх колгоспів оновлені, а в селах, куди прийшли інвестиції «Землі і волі», люди відчули впевненість у завтрашньому дні.
Яковишин допомагає всім – школам, лікарням, дитсадкам, закладам культури, пенсіонерам, нам, пишучій братії. Леонід Григорович допомагає і вимагає від своїх працівників чесної та якісної роботи. Натомість недбалості, безгосподарності не терпить. Коли бачить ці прояви, не дає поблажок нікому. Буває, дістається й керівникам, і спеціалістам, і рядовим. Ображаються? Трапляється. Але ненадовго. Люди розуміють: від них директор не вимагає знімати з неба зірки, а лише відповідально виконувати свої обов’язки. Інші керівники малюють якісь схеми, запозичують всілякі новації. А в Яковишина все до банальності просто: робота і відповідальність. Це головне. А передові технології, сучасне виробництво – то коліщата того потужного механізму, який запустив Л. Г. Яковишин.
Родом він із села Борків, що на Вінниччині. Там пізнав перші мозолі, важко працюючи з матір’ю на лані.
Про це я написав у короткій поемі «Хлібодар»:
Там, де Вінниця – Борків – село, як село,
Піч згорьована мати соломою топить.
Три роти за столом, зголоднілі давно,
Виростали-росли на воді і картоплі.
Сльозу втерла з очей:
– Їжте, любі синки,
Був би батько, то може, і легше жилося...
А надворі – холодна пронизлива осінь,
А у полі ще норма – копать буряки.
– Я вже б, діти, сама, ви ж такі ще хиткі,
Та й вітри – до кісток, начепляють болячок, –
Обіймала всіх трьох.
– Ви, матусю, не плачте.
Докопаємо якось оті буряки.
Знов весніло, і знов за сапу і на лан.
На колінах штанці продірявились вкотре.
А як руки болять! Та колгоспній роботі
Ні кінця, ані краю, а виконать план
Підганяв бригадир, бо його в табори,
Коли раптом не так, ненароком на шкоду.
Яковишини йшли у погоду й негоду –
Допікала жара, стугоніли вітри…
Як давно це було… Виростали сини.
Льоня в Умані вчивсь на технолога поля.
Кораблі будувати не судилася доля,
А судилося жайвора слухать пісні».
Леоніду Григоровичу щастило на зустрічі з сильними і щирими людьми, на вчителів. Одним із них був фронтовик, секретар райкому партії Дмитро Кайгородов. Службові справи зблизили Яковишина з іще однією неординарною особистістю – другим секретарем Житомирського обкому партії Миколою Уманцем. Коли Микола Васильович став першим секретарем Чернігівського обкому, він одразу ж запросив на роботу в область здібного організатора виробництва Леоніда Яковишина. Так Леонід Григорович «приземлився» в Бобровиці на посаді директора місцевого радгоспу-технікуму. Від того ж Уманця були пропозиції очолити сільгоспвідділ обкому, затим райком партії. Але Яковишин залишився біля студентів, біля землі.
Як мовиться, один Бог знає, скільки довелося затратити сил, щоб відродити поля, оновити машинно-тракторний парк. А скільки воював з бюрократами, починаючи від районних і аж до союзних масштабів...
Воював і перемагав! Пригадую зустріч з Яковишиним у кабінеті редактора бобровицької районки. Випалюючи цигарку за цигаркою та жестикулюючи, Яковишин розповідав, як він виграв вибори і став депутатом Верховної Ради України.
Леонід Яковишин
То була запекла боротьба. У Козелецькому окрузі дорогу в парламент пробивав перший секретар райкому партії, мобілізувавши на підмогу увесь свій партійно-адміністративний ресурс. Цій силі протистояв директор технікуму, про якого баба з Красилівки чи Моровська й не чула. Та, об’їздивши села і поговоривши з людьми, Яковишин зумів прихилити до себе виборців і переміг зі значним відривом голосів.
У парламенті Яковишин не пристав ні до непримиренної опозиції, ні до комуністів. Будучи мудрою людиною, Леонід Григорович одразу заявив про себе, як поміркований і раціональний політик. Це з його ініціативи Верховна Рада створила Комісію з соціального розвитку села, це й завдяки Яковишину народилася депутатська група «Земля і воля». Будучи людиною діла, Леонід Григорович і після закінчення депутатських повноважень свої багатющі знання та організаторські здібності проявив у якості радника прем’єр-міністра України.
Перетворити радгосп в колективне господарство, а потім його розпаювати виявилося настільки складною справою, що навіть друзі-підприємці радили: «Облиш. Сьогодні це марна затія. А він знайшов вихід і, як розповідав журналістам, розрубав цей «гордіїв вузол».
Коник Яковишина – кукурудза. Цупка пам’ять директора не дає забути: у 1981 році кукурудзу сіяли лише на 250 гектарах і зібрали з кожного аж по… 26,9 центнера зерна. Та й наступні роки не були багаті на доріддя.
Перелом стався у 1988 році, коли Л. Г. Яковишин за прикладом свого давнього знайомого, двічі Героя Соціалістичної Праці В. А. Плютинського налагодив зв’язки з американською фірмою «Піонер». Одержали від всесвітньо відомої компанії найкраще насіння.
Уже у 2002 році кукурудзяний гектар дав по 92 центнери сухого зерна.
З кожним роком вищає висота Леоніда Яковишина, ширшають горизонти його діяльності. Те, що робить у «Землі і волі» Яковишин, можна назвати трудовим подвигом? Гадаю, що так. Та нарешті держава достойно оцінила вклад Яковишина в аграрну галузь, удостоївши хлібороба звання Героя України. До нього і нині за масштабами діяльності в області не було і немає такого господарства. Він тягне найважчого плуга. Та якби ще не було перепон на його хліборобському і житейському полі! Та він чоловік з граніту, хоч серце у нього ніби згусток добра. Скількох він захистив від бід, скільком допоміг – не злічити. Яковишин з тих, хто не зраджує ні друзям, ні своїм принципам, хто, поставивши мету, йде до неї через вогонь і воду.
Він державником був і залишився ним
І для нього найвища – політика хліба.
Він за справи свої ще очима не кліпав
І для друзів зоставсь до кровинки своїм.
Він живе для людей, моноліт-колектив –
Це творіння його і таланту, і волі.
Він – тугий колосок на врожайному полі,
Він один на вершину спромігся зійти.
Він, як і в молоді роки, такий же ненаситний у роботі, щирий із друзями, відвертий із колегами, повен ідей і задумів. Таких, як Л. Г. Яковишин, не зупиниш. Вони спішать жити, спішать встигнути якнайбільше зробити не для себе – для людей. Свій слід на землі Леонід Григорович уже залишив. Глибокий слід.
Микола Будлянський,
заслужений журналіст України
