А ви чули, як говорить тиша? Вона промовляє без слів, але її хочеться слухати. Її почуєш, коли на світанні перекочується краплинка холодної роси по середині листочка, потім по його краєчку опадає на тоненьке стебельце
і маленькою сльозинкою, віддзеркалюючи Всесвіт, падає на землю, туди, де проростає корінець. Вона дарує йому вологу життя — це говорить тиша.
Рано-вранці озивається співом рання пташка. Її не бачиш, бо далина встелена легким, таким легким туманом, що здається, ніби він дише, — це дихає сама тиша.
А ще тиша вабить висотою голубого неба, та такого голубого, що краде очі, бо вдивляєшся в його блакить і вдивитися не можеш. Тому що не знаєш, де його початок. І тоді вже тиша пливе білими хмаринами. І в ту хвилину можна потопати в цій благодаті до головокружіння, забувши, що ти стоїш десь на траві, в тіні молодих густих вишень.
Здається, піднімеш руки і попливеш у глибину тієї блакиті, яку не окинути й поглядом. А ще тиша спочиває на білій подушечці, розкинувшись маленькими ручками немовляти, й озивається трепетом сонних вій та усміхом вусточок.
Бо дитина бачить те, чого ми не бачимо, вона чує те, чого ми не чуємо. І лиш по усміху її ми здогадуємось, де вона зараз перебуває і хто її заколисує.
А ще тиша співає. Вийдіть увечері за дорогу на околицю або в квітник. І коли стомлене сонце майже сховається в небесну хустину, починають розцвітати нічні квіти. І коли дивишся, як вони оживають, відчуваючи вечірню прохолоду, то здається, що ти слухаєш дивну музику. Ніжні мережки шовків повільно огинають тоненькі тичинки, густо всипані жовтим пилком. І так духмянять… Нас ніби заворожують жилочки пелюсток, що розкрилися після денної спеки. Музика квітів, музика тиші…
Нас зачаровує тиша, коли в серпневі ночі падають зорі в високі стоги пахучого-пахучого сіна. Отоді ми загадуємо найпотаємніші бажання. Їх знаємо тільки ми і вона… Бо тоді тиша слухає нас.
У мерехтінні свічок у святому храмі змовкає тиша. В такі хвилини нас переповнюють неземні відчуття і, стоячи перед святою іконою, без слів просимо вибачити нас за все. Ми мовчимо, бо тоді говорить тільки наша душа, про стан якої може розказати лише сльоза, що збігає ненароком. І тоді нас чує висота купола і висота небес…
Коли ми слухаємо тишу, то ми говоримо з Творцем цього білого світу і нас самих у ньому.
Надія ЄРМОЛЕНКО, м. Чернігів
