Вторник, 3 декабря 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Туманність Нобелівських премій у галузі літератури

Туманність Нобелівських премій у галузі літератури


Можливо, через 20 років стане відомо, чи дійсно 30 років тому на Нобелівську премію була висунута Ліна Костенко? Або через 50 років стане відомо, чи висували її нарешті цього року? 30 років – бо десь стільки в нашому суспільстві йдуть безпредметні балачки про висування геніальної поетеси на цю премію. Хоч висувати, номінувати, повторю, є  кому. Про лабіринти присудження Нобелівської премії розмірковує чернігівський журналіст і редактор газет «Струна» та «Світ-інфо» Петро Антоненко. Але перед його «нобелівською» аналітикою ми розміщуємо невеличку статтю з популярного видання «Українська правда» від 10 жовтня 2024.

Оголосили лауреата Нобелівської премії з літератури

Лауреатом Нобелівської премії з літератури у 2024 році стала південнокорейська письменниця Хан Канг. Про це оголосили на церемонії у Стокгольмі в жовтні. 

Нобелівський комітет зазначив, що письменницю нагородили за «її сильну поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя». 

Південнокорейська письменниця Хан Канг народилася 27 листопада 1970 року в місті Кванджу. У віці дев'яти років переїхала з родиною до Сеула. Походить з письменницької родини – її батько був відомим романістом. Її брат Ган Донг Рім також є письменником. 

Поряд з літературною діяльністю Хан Канг також присвячує себе мистецтву та музиці, що відображено в її творах. 

Письменниця розпочала свою кар'єру в 1993 році з публікації віршів у журналі «Література і суспільство». У прозі дебютувала за два роки – у 1995-му – збіркою оповідань «Любов Йосу». 

Міжнародну славу та Букерівську премію їй приніс роман 2015 року «Вегетаріанка». Ця книга розповідає про насильницькі наслідки, які спричиняє рішення головної героїні відмовитися від споживання м'яса. 

Цікаво, що цей роман, як і роман «Монгольський слід», вона написала від руки, оскільки надмірне використання клавіатури пошкодило її зап'ястя. 

Головний роман письменниці випускало в Україні у 2017-му видавництво КМ-Букс. 

Інші твори Хан Канг: романи «Чорний олень» (1998), «Твоя холодна рука» (2002), «Подих боротьби» (2010), «Людські діяння» (2014) та «Біла книга» (2016); поетична збірка «Я кладу вечір до шухляди» (2013); книги есеїв «Кохання та все, що навколо кохання» (2003), «Тихо проспівані пісні» (2007). 

Хан Канг каже, що страждає від мігреней, але якби не вони, то ніколи б не вирішила писати. 

Про Нобелівську премію з літератури. 

Нобелівська премія з літератури була однією з п'яти відзнак, передбачених заповітом Альфреда Нобеля. Вона призначалася для особи, яка в галузі літератури створила «найвидатніший твір в напрямку ідеалізму». Під літературою мали на увазі «не тільки белетристику, але й інші твори, які в силу своєї форми і стилю мають літературну цінність». 

Кандидати на літературного Нобеля висуваються щорічно до 1 лютого членами Шведської академії та інших академій, установ і товариств, подібних до неї за статутом і метою, а також університетськими викладачами літератури та філології. Також право висувати своїх кандидатів мають попередні лауреати премії та «президенти тих письменницьких товариств, які представляють літературну творчість у своїх країнах». 

Імена кандидатів є засекреченими протягом 50 років, тому будь-які імена потенційних кандидатів до та після оголошення лауреата є чутками. 

Вперше Нобелівську премію з літератури вручили у 1901 році – тоді лауреатом став французький поет Рене Сюллі-Прюдом. За цей час її присуджували 116 разів, лауреатами стали 120 осіб: серед них Редьярд Кіплінг, Сельма Лагерлеф, Бернард Шоу, Томас Манн, Герман Гессе, Вінстон Черчилль, Альбер Камю, Семюел Беккет. 

Представники України жодного разу не ставали нобелівськими лауреатами з літератури. Втім, серед лауреатів останніх років є дві авторки, важливі для українського/східно-європейського контексту: Ольга Токарчук (2019) та Світлана Алексієвич (2015).  

«Українська правда». 10. 10. 2024 

Коментар чернігівського журналіста й редактора газет «Світ-інфо» та «Струна» Петра Антоненка:

Ця  публікація популярної  інтернет-газети «Українська правда» (заголовком її є підзаголовок цієї публікації) потребує розширення теми.  

Останнім часом, у 2000-ні роки, та й у 1990-ті, все частіше говориться про знецінення,  дехто вживає і різкіший термін – деградацію,  Нобелівської премії з літератури, головної творчої відзнаки світу.  

Перша мотивація тут проста: а що це за такі письменники? Ми їх практично не знаємо. На це можна б заперечити, що зараз взагалі стали менше читати. От хто з нас прочитав єдиний (начебто ж так?) виданий українською роман нової лауреатки? Якраз найвідоміший. Не кажучи вже про читання її творів у оригіналі, корейською мовою – багато з нас її знають?  

Але можна ставити питання і так:  а де нам набрати нових живих класиків? Нагадаю: премія присуджується  лише авторам, живим на момент присудження. Жодні минулі видатні заслуги  покійних видатних авторів не рахуються. 

А класиків забирає невблаганний час. «Останній класик Латинської Америки» – так я свого часу назвав свою публікацію про видатного письменника з Перу Маріо Варгаса Льосу. У 2010 році він був удостоєний Нобелівської премії. Йому було 74 роки, відтак зараз 88. Він представник могутньої латино-американської літератури, яку, і резонно, вважають вищим досягненням світової літератури ХХ століття.  А його літературного побратима геніального письменника Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія), лауреата 1982 року,  у численних рейтингах вважають найвидатнішим письменником століття, як і його роман «Сто років самотності» –  найвидатнішим твором того періоду.  

Серед представників цієї літератури є і ще лауреати Нобеля: Мігель Астураіас  (Гватемала, 1967 р.), Пабло Неруда (Чилі,  1971 р.),  Октавіо Пас (Мексика,  1990 р.). Втім, нема серед лауреатів  таких видатних представників того регіону, як Хуліо Кортасар, Хорхе Луїс Борхес ( обидва – Аргентина). 

І тут ми виходимо на тему об`єктивності чи суб`єктивності у визначенні лауреатів. 

Ось навіть в публікації УП, де названо, звичайно ж, гідних лауреатів, можна ж було б додати, чи й подати замість декого, таких видатних письменників-лауреатів, як Рабіндранат Тагор (Індія), Анатоль Франс (Франція),  Джон Голсуорсі (Великобританія), Вільям Фолкнер,  Джон Стейнбек,  Ернест Хемінгуей (всі – США). Та й ті ж Маркес і Льоса.  

До речі, у 1901 році, коли почали присуджувати цю премію з літератури, і в подальші роки  жили і творили  таки генії, як Лев Толстой, Антон Чехов (українець за національністю), Теодор Драйзер, Джек Лондон, Еріх Марія Ремарк, Стефан Цвейг. Вони так і не стали лауреатами. Зостається лише «не робити великих очей»  і надто умлівати щодо декого олауреачених, і так само не вважати менш гідними – не олауреачених. 

І взагалі літературна Нобеліана – це завжди була ще й політика, нехай, як дотепно зазначив один автор, і  «літературна політика». Можна вважати політикою, але, безумовно, це справедливість, присудження у 1933 році Нобелівської премії першому серед російських письменників, геніальному Івану Буніну. До речі, тісно пов`язаному з Україною життям і творчістю, а не виключено,  що і родоводом. Непримиримий ворог комуністичного режиму, котрий прожив останні 33 роки в еміграції, у Франції, був одним з символів свободи духу, відтак – протиставленням тому режиму СРСР, де, до речі, саме цього  1933 року  лютував розв`язаний режимом  страшний  Голодомор. 

Політикою, але вже у протилежному напрямі, стало  присудження премії у  1965 році Михайлові Шолохову. При тому, що роман «Тихий Дон» є, мабуть,  вершиною радянської літератури. Безвідносно до того, хто написав роман, бо щодо авторства Шолохова по сьогодні йдуть дискусії. Але роман про трагедію мільйонів людей, вкинутих Жовтневим переворотом у пекло  громадянської війни, дійсно видатний.  

Політикою стало присудження премії у 1953 році видатному політику Уїнстону Черчиллю, за його мемуари і публіцистику. Втім, статус премії, як було сказано вище, і не обмежується чисто художніми творами. І вже навіть не політикою, а  скандалом стало  недавнє присудження, у 2016 році, премії американському співаку Бобу Ділану, відомому митцеві, але за його пісні, за тексти пісень, як було це мотивовано.  

Щодо мотивації, то не дивуйтеся наведеному вище мотивуванню Нобелівського комітету щодо нової лауреатки. Комітет зазвичай присуджує премію не за конкретний твір чи твори автора, а за якісь особливості його творчості. Скажімо, щодо того ж Льоси, то йшлося про нагородження не за епопею «Війна кінця світу» чи його блискучий сатиричний роман «Тітонька Хулія і писака»,  чи за ще гостріший «Місто і пси», а,  як було вказано, за  «картографію владних структур і гостре зображення людського опору, бунту й поразки»https://uk.wikipedia.org/wiki/Маріо_Варгас_Льйоса 

Перейдемо до українського сліду Нобеліани. Одразу про згаданих у публікації УП письменниць. Світлана Алексієвич – російськомовна білоруська письменниця, народжена в Україні, в Івано-Франківську. Батько білорус, мама українка. Зараз письменниця, як непримирима опонентка білоруського режиму, в еміграції. Можемо вважати нашою, по мамі. Але не по українській літературі. Власне, і премія присуджена за публіцистику, таку, як відома книга «У війни не жіноче обличчя».  

Майже з такою мотивацією, бодай за народженням,  можемо зарахувати до наших і класика єврейської літератури Шмуеля Агнона (1888 –1970), котрий народився у місті Бучач Тернопільської області. Виїхав у Палестину ще у 1907 році, лауреат Нобеля 1966 року.  

Ольга Токарчук – сучасна польська письменниця, з  українським корінням у родоводі.  

Були спроби висунути на премію Івана Франка, начебто у 1916 році, якраз в рік його смерті.  

В різних публікаціях фігурують не то висунення, не то спроби цього, щодо таких авторів, як Олесь Гончар, Павло Тичина, Микола Бажан.  

Найбільше реальним було висунення (чи спроба цього) видатного письменника і політика Івана Багряного. На жаль, теж у той рік, коли письменник помер і не дожив до моменту присудження премії (1963 рік).  

Чому тут сказано чи то про висунення, чи то про його спроби? Річ у тому, що імена номінантів на премію, яких спершу, у  попередньому списку буває чимало,  засекречені на 50 років.  

І ще суттєва обставина. Гляньмо на наведений у публікації  величезний перелік тих, хто може висувати на премію. Аж до рядового викладача мови і літератури у рядовому університеті. Не кажучи вже про голів Спілок письменників, директорів профільних інститутів. Хай вибачать представники тих шановних установ і поважних посад, але враження, що на  головну премію планети може висувати всякий, «кому не лінь», якщо по-простонародному. І «кого не лінь».  

Відтак доходить до казусів, як у одній цьогорічній  історії, хоч тут треба радше плакати, а не сміятися. Один дуже розпіарений письменник, автор численних літературних  рекордів, щодо виданих ним книг, перекладів на інші мови, отриманих премій, у  тому числі придуманих самим, цілком серйозно повідомив таке: буцімто прихильники його таланту, не названі ним, виявили намір висунути його на Нобелівську премію. Але автор скромно відмовився, на користь іншого, такого ж розпіареного письменника, тобто закликав висунути того.  

Можливо, через 20 років стане відомо, чи дійсно 30 років тому на Нобелівську премію була висунута Ліна Костенко? Або через 50 років стане відомо, чи висували її нарешті цього року? 30 років – бо десь стільки в нашому суспільстві йдуть безпредметні балачки про висування геніальної поетеси на цю премію. Хоч висувати, номінувати, повторю, є  кому. Може, наступного року, у свої 95, Ліна Василівна таки стане нашою першою лауреаткою. Чи той таки Юрій Щербак, який днями зустрів свої 90.  

Але треба не просто висування кандидатів, а їх пропагування. Тобто в руслі пропаганди у світі нашої української літератури. Можемо повчитися у тої ж Польщі, у  якої 5 лауреатів Нобелівської премії. Безумовно, перший з них, Генрік Сенкевич (премія 1905 р.) – класик європейської літератури. Видатним письменником є і Владислав Реймонт (1924 р.) Але відзначені премією і менш відомі поети  Чеслав Мілош  (1980), Вислава Шимборська (1996).  Талановиті автори, але , крім цього,  поляки вміють і  пропагувати свою літературу, і правильно роблять. 

То ж давайте і ми. І передусім – видаваймо книги і читаймо їх. І наших авторів, і  зарубіжних.

Петро Антоненко


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/