Чернігівець Олексій Маслов – один із найпопулярніших і найцікавіших тележурналістів Придесення та України. Це – інтелектуал і водночас чуйна, прониклива та яскрава особистість. Тому його неординарні телерозповіді, як то кажуть, і світять, і гріють. Відчувається, що він дуже любить свою роботу! А ще у 40-літнього Олексія нещодавно вийшла збірка віршів «Неси зірку», і це одразу ж стало резонансною подією, й не лише на Чернігівщині. Адже то – не книжка початківця, а справді напрочуд високий рівень.
Маємо Поета, який уже зайняв своє місце в сучасній літературі. Ну, як же нині не поспілкуватися від душі з непересічним журналістом, письменником і татом трьох чудових дітей – Олексієм Масловим? Зустрілися напередодні презентації його книжки в Чернігівській обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка.
– Олексію, мені подобається колоритна назва села, з якого ви родом, – Янжулівка. З чим це пов’язано?
– Так, я народився на Чернігівщині, в Семенівському районі, у селі Янжулівка. Взагалі, тоді воно називалося Жовтневе, але йому повернули історичну назву. Янжул був сотником Стародубського козацького полку. Мої батьки все життя працювали педагогами. Батько, В’ячеслав Микитович, був учителем фізкультури, він уже покійний. Мама, Олександра Василівна, живе в рідному селі, трудилася вчителем математики і деякий час була директором школи. Я змалечку люблю читати книжки, ріс доволі допитливою дитиною. Причому мене цікавили найрізноманітніші теми. Наприклад, тривалий час моєю настільною книжкою, в українському перекладі, була книга видатного мандрівника Миклухо-Маклая «Подорож на Нову Гвінею». Ще захоплювали Китай, Полінезія. Цікавила всіляка екзотика.
– Така собі домашня дитина…
– Водночас я займався спортом, зокрема грав у футбол. У підлітковому віці зацікавився східними єдиноборствами – ушу. До речі, досі стараюся цим періодично займатися, а ще виконую щодня комплекс спортивних вправ на тренажерах, бігаю. Тобто я був звичайним хлопчаком, спраглим до книжок. Та й батьки мене не балували, а навпаки ставилися вимогливо, аби вчився, як слід. Жодних преференцій від того, що мої тато з мамою – вчителі, я не мав. Отож закінчив місцеву дев’ятирічку, а до десятого класу пішов у Семенівці.
– Які книжки стали улюбленими?
– Звісно, в дитинстві мене захоплювала і пригодницька література. Але завжди подобається класика. Наприклад, твори «Розстріляного відродження» 10-30-х років ХХ століття. А ще – українська поетична спадщина XVII-XVIII століть, традиції бароко. Скажімо, Іван Величковський, Климентій Зіновіїв… Це неабияк вплинуло й на мою творчість, бо недаремно ж кажуть, що нове – це гарно забуте старе. От і в моїй нещодавно виданій збірці «Неси зірку» є тексти, написані силабічним віршем. Це – такий поетичний експеримент, що, втім, аніскільки не заважає натхненню.
– Ви здобули хорошу філологічну освіту, закінчивши гоголівський вуз.
– Авжеж, я навчався на історико-філологічному факультеті Ніжинського державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. Це – славетний вуз, із чудовими, шляхетними традиціями. Які люди тут навчалися – Гоголь, Гребінка, Глібов! А з сучасних українських письменників – наприклад, Євген Гуцало. Літературною студією керував знаний науковець Дмитро Наливайко. А водночас зі мною тоді вчився Анатолій Дністровий, який став популярним українським письменником.
– А що це за випадок із тим кумедним написом на мармуровій дошці Гоголя у День сміху? Якось почув від знайомого, котрий також навчався в Ніжині.
– Так, ми з приятелем додали жартома дві літери на мармуровій плиті, розміщеній під вікном нашого читального залу, в старому корпусі. Там було написано: «Здесь учился Гоголь». А після нашого епатажного «втручання», вийшло: «Здесь ли учился Гоголь?». І це сталося якраз 1 квітня, тобто в день народження Миколи Васильовича, в День сміху. Власне, не йшлося про якесь дрібне хуліганство. Просто ось таким чином ми навпаки хотіли нагадати про гоголівські традиції, поцікавитися, як вони розвиваються. Люди побачили, здивувалися. Ну, й запам’ятали наш жарт, – посміхається.
– Ви 19 років працюєте на обласному телебаченні, стали «зіркою», вас впізнають на вулиці…
– Здобувши філологічну спеціальність, я ще півроку трудився в сільській школі вчителем німецької мови. Була вакантна посада і мені запропонували... А тоді прийшов на телебачення, і відчув, що це – справді моє покликання. Відтоді так і труджуся… Ця робота – надзвичайно цікава, адже я маю змогу постійно спілкуватися з різними людьми. Причому для мене немає значення, хто це – Президент, Прем’єр-міністр, депутат Верховної Ради чи, скажімо, проста людина, такий собі сільський філософ, котрий розповідає дивовижні речі. От, наприклад, мені запам’ятався сюжет про безхатька, який мешкав у лісі, в землянці. Ми пішли до нього, відверто спілкувалися в тій землянці про життя-буття, і це було неймовірно!
– Ви співробітничали з центральним телеканалом «1+1».
– Це – також цікавий досвід! Я там шість років трудився: з 2002-го – по 2008-й. Взагалі, журналістика – дуже відповідальна професія, адже потрібно ні в якому разі не зашкодити людині, героєві твого телесюжету. Та, власне, навпаки, по змозі, допомогти, якщо це необхідно. Такі випадки були, коли вдавалося реально захистити людей, завдяки розголосу в теленовинах. І це мені запам’ятовується найбільше, по-справжньому, гріє серце. Траплялося, що хтось хотів несправедливо відібрати житло чи земельну ділянку у простої родини, й ми тоді саме вчасно нагодилися, допомогли цим людям.
– І це – дуже важливо!
– Є й судові справи, які розглядаються роками, така безкінечна тяганина. Хоча, в принципі, одразу видно, що з цією людиною чинять вкрай незаконно. Але чому?! Можливо, це комусь дуже вигідно, маю на увазі нашу вітчизняну корупцію… Однак корупційні факти все-таки надто складно довести, а на ґрунтовне журналістське розслідування не завжди вдається викроїти час; адже це – телебачення, тут щодня потрібні свіжі новини!.. Також я пишаюся, що мені, наприклад, поталанило поспілкуватися з видатним письменником-земляком Ігорем Качуровським, коли він приїздив до Ніжина, зі славетним академіком Дмитром Затонським, кінорежисером Юрієм Іллєнком… Я дуже люблю бесідувати з розумними і цікавими творчими людьми – науковцями та митцями!
– Популярність не заважає життю?
– Ні, я себе адекватно оцінюю. Розумію, що я – звичайна людина…
– Батько трьох дітей…
– Старшому, Володимиру, – вісімнадцять, другокурсник Київського КПІ, технічного університету; середньому, Дмитру, – п'ятнадцять, навчається в школі № 12; а трирічна Марійка ходить у дитсадок. Дружина Людмила – вчителька української мови в школі № 1. Звичайно, родина – дуже багато значить для мене!
– Анатолій Дністровий, якого згадували, – автор багатьох книжок, а у вас в 40 років вийшла перша збірка. Чому аж зараз? Ви багато пишете – і поезію, й прозу.
– Не хотів друкувати свої тексти початківця. Тому й учнівство лишилося поза увагою читачів… Як на мене, це – добре! Адже за жоден із віршів, які ввійшли до цієї збірки, мені не соромно. Кожен вірш – це окрема історія, там багато підтекстів. Тепер маю вже поезії на ще одну книгу. Звісно, є й проза… Тож, думаю, в перспективи кілька книжок вийде. А ще хотів би видати свою книжку літературознавчих, мовознавчих та культурологічних матеріалів. Я й до аспірантури Інституту літератури свого часу вступив, та не зміг поєднати наукову діяльність із напруженою роботою тележурналіста.
– Натомість як вдається поєднувати журналістику та літературну творчість?
– Вдається. Завдяки журналістиці, я маю життєвий досвід, багато історій, які нерідко втілюються в поезії чи прозі. Тобто журналістика мені не заважає, а навпаки наснажує, адже я практично щодня дізнаюся немало цікавого. Але літературу теж люблю! Взагалі, українська поезія – одна з найкращих у світі. І я із задоволенням читаю книжки Олени Степаненко, Анни Малігон і Тані-Марії Литвинюк, вихованців гоголівського вузу. Із письменників молодшого покоління, не ніжинців, мені подобаються збірки Катерини Бабкіної та Ірини Шувалової…
– А як вам – Таня Малярчук, чий роман нещодавно отримав премію ВВС?
– Таня Малярчук – теж цікава! Тобто зараз українська література дуже потужно заявляє про себе в світі. А це свідчить, що Україна – не безнадійна, бо за видатними успіхами в літературі розвиватиметься й наука, суспільне життя, врешті-решт економіка!
– Тобто поезія – це локомотив суспільного життя, а не навпаки?
– Безперечно! Адже з чого почалося знамените італійське Відродження? З творів Данте і Петрарки, з картин видатних художників. Знаєте, я не люблю цього слова – еліта, бо у нас його витлумачують дещо інакше. Але сьогодні нам потрібно згуртувати справжню українську еліту – вчених, письменників, митців, тобто мислячих, розумних людей. Недаремно ще Рузвельт колись говорив, що треба слухати не багатих, а розумних. Скажімо, була така школа фізиків Нільса Бора, який запрошував на свої зібрання найбільших учених світу. Вони там мешкали, спілкувалися, і таким чином з’являлися геніальні ідеї. Ось таке «зібрання мізків» зараз справді потрібне Україні. Дослухаємося до розумних!
– І на завершення – вірш із вашої чудової книжки «Неси зірку». От, наприклад, «Наче молитва».
– Заміни мене мною, та тільки новим і справжнім,
А фальшиве відший, відокрем, відріж, як ножем,
Бо такого, як був, із мене достатньо вже.
Заміни таким, якому нічого не страшно.
Я зізнаюсь тобі – тому, прошу я у кого:
Я не знаю всіх тих, у кого цього прошу.
Бо в своєму падінні я сам собі парашут.
А своїм недоробком незручно морочити Бога.
Поможи, біля хати і зараз існуючий в’язе,
Й неіснуюча вже перша хато, і ти поможи,
І село по обидва боки від ріки, й комиші
По її берегах. Мої серце, і мозок, і м’язи,
Підніміть мене вгору. Схочу – себе перескочу.
Підмани мене чимсь особливо звабливим, життя.
Підміни цю підробку оригіналом. Затям:
Головне в такій копії – це неточність.
І враховуй, що всюди, як кадр двадцять п’ятий,
Поміж строф і, саме собою, поміж рядків, –
Скільки б зараз мені не було років:
Поможіть мені, мамо і тату.
Спілкувався Сергій Дзюба
